Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


18 Бер 2013

РІШЕННЯ КЛАСУ

Читайте більше в рубриці Притчі Бруно Ферреро
 

- Якщо не дозволиш мені це зробити, я не зможу піти до школи! Мені буде соромно. Це дуже важливо, матусю!

Елена вибухнула плачем: це її найефективніша зброя.

- Ох! Роби що хочеш... - пробуркотіла мати, кидаючи ложечку до мийки. - Будеш виглядати, як потвора. Тим гірше для тебе!

У 23 інших сім'ях розігрувалася подібна сцена. Це були діти із 2-Б класу середньої школи ім. Карла Альберта у Савої. У той день було прийнято важливе рішення. Однак учнів у 2-Б класі було 25. Справді, лише у двадцять п'ятій сім'ї все виглядало інакше. Елізабета була наче клубок неспокою. Мама й тато намагалися її підбадьорити. Дівчинка удвадцяте розглядала себе у дзеркалі.

- Знаю, з мене будуть сміятися. Досить подумати про Марізі, котра мене не любить, і про Паоло, який називав мене «вудкою». Тільки й чекають на це!

По щоках дівчинки покотилися великі сльози. Вона вдягла спортивну шапочку, яка була трішки завелика.

Тато спокійно дивився на неї:

- Не бійся, Елізабето. Волоссячко швидко відросте. Ти дуже добре переносиш лікування і за кілька місяців почуватимешся чудово.

- Так, але глянь на мене! - Елізабета у розпачі показала на свою голову, яка рожево поблискувала у дзеркалі.

Лікування мало побороти рак крови, який було виявлено два місяці тому, і воно спричинило цілковите випадання волосся.

Мама обнімала її на прощання:

- Тримайся, Елізабето, вони швидко звикнуть, от побачиш!

Дівчинка поправила шапочку, взяла наплечник і вийшла, шморгаючи носом.

Перед дверима 2-Б класу у неї сильно гупало серце. За-плющила очі й увійшла.

Коли відкрила очі, щоб дійти до своєї парти, побачила щось неймовірне. Всі, геть усі однокласники й однокласниці мали на головах шапочки! Усміхаючись, повернулися до неї і, з вигуком: «Привіт, Елізабето!» - зняли шапчини.

Всі мали поголені голови, навіть Марізі, котра так пишалася своїми кучерями. І Паоло, й Елена, і Джанджі, і Франческа... Всі підвелися зі своїх місць і кинулися обніймати дівчинку, яка не знала, сміятися чи плакати, і лише тихенько шепотіла: «Дякую!»

Біля дошки усміхався професор Донаті, який насправді не зголив собі волосся, оскільки був уже геть лисий і голову мав подібну до більярдної кулі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

 

 

 

 

 

 

 

Фото https://www.wbtp.org

Поділіться з друзями: