Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


21 Вер 2017

Володимир Ринденко: "Щастя – у злагоді з самим собою"

Автор 
Читайте більше в рубриці Щастя: люди
 

"Просте щастя і є в будній злагоді з самим собою. Оте примарне безумство в багатстві і розкоші, не варте малих повсякденних радощів, з яких і складається щастя", – розповідає Володимир Ринденко– герой Щастя на НародUA.

Володимир Ринденко, Полтавщина, Глобинщина. Мужчина в розквіті літ, директор Будинку культури. Захоплюється живописом, музикою, історією.

18194263 1267899646661385_1806746599360624623_n

Що таке щастя?

Щастя - форма вдоволення особи.

 

Не сильний той, хто високо злетів,

А хто упавши, зміг на ноги встати,

Не той, хто сипле рясно градом слів,

А той, хто мовчки може все сказати.

Багач не той, у кого є без міри,

А той, кому те вистачить, що є,

Багач не той, що біситься із жиру,

Той, що вбогим завше подає.

Не ситий той, хто з’їв цебер і - мало,

 А хто окраєць навпіл поділив,

Не той любив, як серце заспівало,

А той, що вдвох полин із чаші пив.

Л. Шостацька

ЩАСТЯ

Ви бачили коли-небудь людину-гору? Я бачив! Коли той чоловік ледве протиснувся до купе, то здалося, що вагон никнув у тунель. Відразу забракло повітря і світла, наче в кротячій норі. Стало тісно. Вільного місця зосталось тільки на полицях. Мав чоловічище росту за два метри і цілий вагонний прохід завширшки. Я читав свіжий номер газети, і підібгав інстиктивно ноги, щоб раптом чого… Чоловік-гора в руці тримав зачохлену гітару і спортивну сумку, що розміром більше походила на спальний міх. Нарешті подорожній облаштувався, сів напроти. Важко відсапуючись, витер хусткою розчервоніле обличчя і до мене: «Борис Михайлович… Шиванський. Будьмо знайомі». Простяг для знайомства величезну правицю, що була завбільшки з лопату. Я відрекомендувався. Запала тиша. Сусід дивився кілька хвилин у вікно, важко дихав і все витирав спітнілого лоба і шию.

- Ви до кінцевої? – поцікавився мій супутник. – Я чого питаю… раптом засну, то просив би Вас розбудити мене через три години. Ліки… Самі розумієте… - поставив на стіл невеличку коробочку з іноземним написом.

- Мені вранці виходити, - відповів я. – Та можна ввімкнути будильника, чи попросити персонал… Хоча, я й сам не можу спати… Щось почитаю.

- Я, знаєте, другу добу на ногах. Боюся, що звалить мене…

- Не перейматеся – розбужу.

- От спасибі Вам велике. Здоров’я зовсім нікудишнє стало. Треба пройти курс лікування, а все нема часу. Та ось наважився.

Я щось відповів. За якийсь час чоловік сяк-так примостився-приліг і замовк. В купе стало душно. Мій попутчик сопів, важко дихав і ворушився. Щось стиха шепотів до себе і все ніяк не міг заснути. Мені теж не спалося.

- Не йде сон, хоч убий… - зітхнув Борис Михайлович. - А вам чого не спиться?

- Не можу я спати… чомусь. Так, на кілька хвилин.

- А я раніше… Хоч з пушки гати. Колись мій охоронець під вухом стрельнув – я не почув, бо… - запнувся, не закінчив. - Ви курите? Так курити хочеться, аж душа болить. Та лікар рішуче заборонив! В мене серце… Інфаркт був. А, може в шахи? – запитав з надією.

- Куріння – добровільне самогубство, – не відриваючи зору від газети, прорік я філософію.

- От! Яке дивне створіння людина!!! – закивав ствердно головою, - тільки, коли втрачає – починає цінувати. Я в цьому переконувався неодноразово.

Чоловік піднявся з полиці і сів напроти. Щось почав шукати.

-Як хочеться курити… - зітхнув і дістав льодяника. – Я вже майже місяць витримав… Ні разу не закурив. А до цього… безліч спроб. І гумки, і ворожки…

- Все від сили волі, – знову я зі своїм твердженням.

Мені здалося, що супутник іронічно хмикнув.

- Я в минулому – спортсмен. Навчався у фізкультурному інституті. Волейбол. Казали – була гарна перспектива. Ви спортом займалися?

- Настільний теніс. Перший розряд, – не відриваючись від газети відповів я.

- А чому полишили?

- Вибрав навчання… Та й мамі треба було допомагати.

- І в мене мама… - затих, задумався, - на фермі працювала. Я ж сільський. Важко там. Я їй весь час допомагав. Мене природа наділила зростом і силою. А навчатися не любив. Особливо математику. Зате наша команда з волейболу була завжди першою. Ото після школи в мене був один вибір – спортивний інститут. В колгоспі не хотів батракувати за «куди пошлють».

- Я теж сільський. І мама моя була дояркою. Знаю це дуже добре.

- Тоді ми з вами порозуміємося, – посміхнувся Борис Михайлович. - Відсьорбнули ми з вами «щасливого» дитинства.

Він знову почав нишпорити у своєму багажі.

- Як душно, - зронив приречено. – Та де ж?.. О, нарешті. - Дістав тонку папку, якою почав обмахуватися, як віялом.

Запала мовчанка. Мій подорожній знову зі своїм неспокоєм, - почав вовтузитися, крекчучи вмощуватися на своїй полці. Я ще трішки почитав, потім відклав газету і вимкнув світло. Та сусіда, здавалося, й не намагався заснути – все стогнав, зітхав, покашлював. «Весела буде нічка», - подумалось і вже було хотів зробити зауваження, та якраз в цей момент щось глухо гупнуло. Я ввімкнув світло і вгледів картину - лежачого навзнак чоловіка. Той спершу чортихнувся й додав: «Звиняйте, я завжди падаю з полиці. Для кого вони такі вузькі?».

В незачинених дверях з'явився провідник. Після звичного вітання, поцікавився, чи не бажаємо ми чогось:

- Може почаюємо? – перепитав мене Борис Михайлович. Я кивнув на згоду. – З м’ятою, якщо можна. І не гарячий. – замовив той. - Ми з мамою любили чаювати. Взимку, коли затопиш у плиті… Я наламаю гілочок вишні, смородини, малини і в чайник. У нас вдома був великий мідний чайник. Дуже давній. Так я ото його на плиту, а сам на ферму мамі помагати. Приходимо додому – надворі мороз, аж.., а в хаті тепло і запах отого чаю, аж дух забиває. Скільки часу пройшло, а й досі чую ті пахощі…

- Ви так розказуєте, наче в нас вдома побували, - здивувався я. – Тільки у нас чайник був алюмінієвий. І я ще клав у духовку картоплю. Щоб було на вечерю, значить. Перший раз не вдалася. Згоріла, бо в плиті був великий жар. Хату задиміло. До півночі кіптяву виганяли. Я думав, що мати мені всипле. А вона… Погладила по голові і заплакала. Я тоді не розібрався, чого вона.

- А я інколи задумуюся, розмірковую… Дивно якось виходить. Стільки пройдено, стільки бачив на світі! А згадується ота плита і мерехтіння вогню на стіні. Думаю, що то було справжнє життя, бо далі – суцільні гонки.

Запала тиша. Вагон умиротворено погойдував, наганяючи спокій і дрімоту. В таку мить згадуєш прожите-пережите і непомітно засинаєш. Мій сусіда знову завовтузився. Аж тут і чай підоспів. Напарник запросив перекусити. В мене апетиту зовсім не було. Та щоб не образити, вирішив скласти компанію. Та й запах м’яти лоскотав носа. Може спатиметься. Ми сіли до столу. Чай був гарячий. Вирішили зачекати, вистудити. Борис Михайлович дивився в чорне вікно за яким мигали нічні вогні. Зітхнув, наче збирався з думками.

- Мати мене відчитувала за навчання. Не хотіла, щоб я зоставався в селі. Вона весь час мріяла про місто. Хотіла, щоб я став хоч якимсь там начальником… Заробляв багато… Вона дуже любила ходити на концерти. Й досі гарно співає. А я тікав з математики на турніки. Думав, що воно мені ніколи не пригодиться. Помилявся.

- Всі матері схожі. Моя теж хотіла, щоб я вступив до інституту.

- Мене взяли до інституту без проблем. Відразу потрапив у дублюючий склад інститутської команди. Навчання, як такого, майже не було. Весь час тренування, змагання… На третьому курсі одружився. Таміла працювала в бібліотеці. Серйозна, з інтелігентної сім'ї. Старша на чотири роки. Все було заставляла мене багато читати… Після того, як одного разу нас запросила її подруга з професорського племені. Я тоді ледь не заснув від їхніх теревенів. Така нудота!!! А вони про книжки, та про книжки. А потім мати тієї подруги, забув, як її.., як спитає мене: «А что сєйчас чітаєт молодой чєловєк?». Я був ладен крізь діл провалитися. Таміла наспіла, пособила. Та я думаю, що та каверзнюча старушенція, не повірила, бо все хотіла мене випитати про «сєрєбряний вєк». Тамілку я любив, – зітхнув, ніби винуватий, - та й зараз… Не чужі ми. Син у нас. А прожили два роки. Більше не зміг я стерпіти оту інтелігентність. Я їм завжди допомагав. Тут якраз Горбачов з перестройкою - нові часи почалися, нові можливості. Кооперативи, бізнес… Велика спокуса заробити швидкі гроші. Якось на вулиці до нас з другом підійшов миршавенький чоловічок і запропонував заробити грошей. Я на той час закінчував інститут. Мені потрібно було думати, що робити далі. А тут… Гроші ніколи не бувають зайві. Той чоловік - Георгій Іванович, дав нам в користування два відеомагнітофони і купу касет з фільмами. Домовилися працювати на один місяць і здавати кожного ранку «хазяїну» сто карбованців. Ми ж в свою чергу здавали в льотне училище один «відак» за сто п'ятдесят. Двісті - чистого навару. Я таких грошей ніколи не бачив.

- Я теж таким займався. Медикам в училище на ніч здавали за сотню, – з посмішкою похвалився я.

- Гроші потекли рікою. Від охочих - відбою не було. Згодом викупили «відаки» у Георгія Івановича, і відкрили перший відеосалон в місті. Потім другий, третій… А далі пішло-поїхало. Переділ, бригади. Ми тоді круто піднялися. Попав, як кажуть, у коловерть.

Раптом у нього задзвонив телефон. З уривків фраз було зрозуміло, що у мого супутника є якісь проблеми. Він флегматично реагував, відповідаючи звичними словами: «Держи мене в тємє». І вже не в телефон додав: «Обсіли, гади». Взяв склянку вже з холодним чаєм.

- Бізнес, будь він неладен! – відсьорбнув ковток. - Наша бригада відкрила перші кооперативні кафешки. Потім найкрутіший ресторан, готель. Чим тільки не займалися. Купа станцій техобслуговування, хімчистки, цигарки, спирт, метал… Майже весь бізнес в місті був під нами. Я вдруге одружився. На весілля братани подарували броньованого «Мерса». З дружиною не повезло. Слабка на передок. Завела роман з «лабухом» ресторанним. Він там грав на саксофоні. Зуби йому всі вибив. А ту шльондру, пустили з голою жопою по місту посеред ночі. Їй було наказано вернутися в свій «колхоз» і не рипатися нікуди. Інакше… Я тоді вперше запив. Сильно й надовго. А в той час в Москві відкривався наш клуб. Потрібна своя людина. Я насилу викарабкався і пішов з головою в нове діло. Виїхав на постой в Москву. Обірвав всі зв'язки з минулим. Думав - так легше, що то все навіки. Навіть матір не бачив два роки. Там, в столиці, зійшовся з однією бізнесвумен. Солідна баба. Пів-Москви салонів і борделів під модельними агентствами. Але все якось… Жили – не жили… В кожного своє. Я тоді не знав, що вона п'юща. Набридли мені її істерики про загублене життя. Пішов від неї…

- А ви не заходили в піке? – клацнув я пальцем біля горла.

- Що? А, ні-ні. Що ви… Я після того запою… - не закінчив і крушно мотнув головою. – Та й часу дуже жалко. В Москві шалений темп. А у нас з'явилися бізнесзав'язки на Флориду і Каліфорнію – ресторани, будинки… Поїхав я в Америку, щоб, значить, все налагодити, підготовити. А ви бували в Америці? – несподівано запитав чоловік.

- Ні, якось без потреби, – відповів я.

- Америка спочатку мене накрила. Реально. До мозга! Там реально поперло, так поперло. Кожен «крутяк» з «совка» хотів купить берлогу. Грошей не рахували. Ціна не обговорювалась. Ох, як тоді круто було! Я вже подумав, що у мене весь світ під ногами. Не бачив нічого. Познайомився там з однією… Із бувших наших. З Одеси. Поля Брєславец. Адвокатша. Красива!.. зараза. Я втратив голову. «Бакси» пачками шпурляв. Літав від щастя – любов. Для неї всі забаганки. Все, що бажала. А рівно через рік…

Ураз чоловік замовк. Я відчув його стан. Він поглянув на телефон, щось прошепотів. Здавалося, що він не наважується на якийсь крок. Відчувалася невпевненість. Потім пристально поглянув на мене. Я побачив вологу в його очах. Голос здригнувся.

- Обкрутила вона мене. Ой, як вона мене обдерла! І щезла. Мій адвокат сказав, що ми банкрути. Потім виявилося - я підписав якісь документи… Все майно і гроші переходять до Поліни. Коли і як я підписував, за яких обставин – не знаю нічого.

Знову чоловік замовк.

- Тоді й стався у мене інфаркт. Відкачали. А я й не радий. Нічого не хотілося на цім світі. Таке було розчарування. А потім депресія. Я вже помирав. Я вже знав скільки мені… зосталось. Недовго, не багато. І зовсім не страшно… Кажуть, що в такому стані хочеться все встигнути зробити. Неправда. Я все розумів. Це ж звичний життєвий конвеєр. Значить – настала моя черга. Але чому так рано? Я всіма жижками відчував невідворотність. Значить так комусь в цьому світі потрібно, значить – прийшла пора платити рахунки. І ніякої драми… А потім… Одного разу, ви не повірите, так захотілося жити. Просто жити. Без грошей, без гонки за прибутками… Мені страшенно захотілося пряників. Так-так, звичайних твердих м'ятних пряників, як у дитинстві… з «крем-содою». А потім ще й випити кави. Не просто так, а посидіти на вулиці за столиком. Спостерігати, як живе місто, як гуляють молоді мами з колясками. Захотілося погодувати голубів на площі. Я ж так давно цього не робив. Захотілося до пекучого болю в грудях побачити колишніх знайомих, друзів, сусідів. Маму. І я повернувся. А сьогодні повертаюся із зустрічі –  тридцять років нашого інститутського випуску. Я такий радий, що побачився з одногрупниками. Стільки розмов, стільки споминів. Нашого Віталика-коротуна зустрів. Уявляєте, 170 см, а він й досі грає. Тренує «молодіжку». Такий бадьорий, свіжий. А я… Як те розбите старе корито. З купою проблем і болячок. Знаєте, що він мені сказав?

Я стенув плечима.

- Він сказав: «Я ж кожного ранку пробігаю два кілометри. А більше й – нічого й не треба». Я весь час думаю над його словами. А він, якщо вдуматися… він же правий. Що я мав зі своїми мільйонами? І що я маю зараз? Я зробив висновок, що просте щастя і є в будній злагоді з самим собою. Оте примарне безумство в багатстві і розкоші, не варте малих повсякденних радощів, з яких і складається щастя.

Раптом у дверях з'явилася якась нахабна пика.

- Драсть… Дєди, дайте гітарку побрєнчать. Нє жлобітєсь! – і молодик потягнувся до інструменту. Борис Михайлович перехопив руку.

- А вас, юначе, татко з мамою не навчали чемно розмовляти зі старшими.

- Ой, дєд, нє гоні, а то обіжу.

Борис Михайлович блискавичним рухом перевернув молодика з ніг на голову і, тримаючи в повітрі однією рукою за ногу, прочитав мікролекцію про повагу до старших, про шкідливу дію алкоголю, тютюну і наркотиків на недорозвинутий молодий організм. За кілька хвилин босяк погодився, що лекція була змістовною і дуже корисною. Звільнившись від залізної хватки великана-спортсмена, недоумок дременув без оглядки, загубивши черевика. Чоловік повернувся на своє місце. Трохи відхекавшись і заспокоївшись промовив: «І знаєте… Я зробив для себе такий висновок. Щастя – це коли ти вранці маєш можливість пробігати два кілометри».

Я на згоду лише кивнув і посміхнувся. Зателенькав будильник. То Шивінському час приймати ліки.

 
Більше на цю тему