Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


15 Черв 2017

Тетяна Кльокта: "Щастя –– коли є куди спішити"

Автор 
Читайте більше в рубриці Щастя: люди
 

"Для щастя не потрібні мільйони грошей, золото і дорогі автомобілі. Навіщо те все одній людині? Маю дві руки, дві ноги, здатність мислити і творити, є дах над головою, не голодуємо, не мерзнемо з дітьми, над нами не гримлять вибухи бомб і снарядів", — каже Тетяна Кльокта.

Тетяна Кльокта — героїня Щастя на НародUA. Їй 52 роки. Поетеса з Полтавщини, заступниця директора школи, учителька української мови та літератури, мама, дружина.

18987671 1844836835834841_1849519765_o

Що таке щастя?

Я прокидаюся вранці під спів соловейка в нашому саду. У вікна зазирають зелені оченята-черешеньки, а уява малює, як зовсім скоро вони перетворяться на великі чорні очі нашої Мадонни Черешні. По листю стрибають сонячні зайчики або шелестять струмочки дощу… Виходжу на подвір’я і обов’язково оглядаю свої квіти та город: чим сьогодні здивують? Ось перший вус закрутив горох, а першу кармінну пелюстку виставила напоказ світові витка троянда. Бог дарував мені безмірне щастя спілкування з красою природи і вміння примножувати цю красу.

Іду зі школи, голова терпне від болю й утоми, але зусібіч лине «Доброго дня», «Здрастуйте, Тетяно Михайлівно. Як там мій?..». А в руках тримаю маленький букетик кульбаб, подарований кимось із школяриків. І нехай там хтось щось і бубонить позаочі про вчителів (це тепер не диво), я щаслива. Я люблю своє тихе село, односельців і їхніх дітей. Щаслива, що живу далеко від міського гаму і впізнаю кожного перехожого. Ще жодного разу не пошкодувала, що обрала професію вчителя та залишилася в селі.

Болить спина від роботи на городі, а треба ще допомогти доньці з уроками, зготувати вечерю, перевірити купу зошитів і підготуватися до уроків на завтра самій… Аж тут такий очікуваний телефонний дзвінок «Мамо, як там ви? У мене все нормально. Я вас люблю…» . Хтось із синів. Моя гордість і моє продовження.

Засинаю з думкою, що для щастя не потрібні мільйони грошей, золото і дорогі автомобілі. Навіщо те все одній людині? Маю дві руки, дві ноги, здатність мислити і творити, є дах над головою, не голодуємо, не мерзнемо з дітьми, над нами не гримлять вибухи бомб і снарядів.

Уночі часто не дають спати рядочки віршів, які хтозна-звідки зринають в голові, такі незвичайно гарні, що відмахнутися від них неможливо, треба вмикати світло, діставати залишені під подушкою на такий випадок олівець і аркуш паперу… Хтось здвигне плечима: навіщо? Ті рядочки ще довго прийдеться переставляти, міняти слова, відточувати рими, щоб вийшло нарешті те, що хочеться читати й перечитувати. Зате яке щастя — отой результат творчості й десятки захоплених читачів!..

Щастя — це дорогоцінний камінь, який має стільки сторін і граней, що описати всі не вистачить ні часу, ні паперу. Людина щаслива, коли її люблять, поважають, розуміють. Коли вона відчуває себе потрібною. Але іноді приємно прокинутися вранці від соловейкового співу за вікном і усвідомити, що сьогодні спішити нікуди, можна поніжитися в ліжку, навіть якщо каву заварити нікому чи ні для кого.

За багато років життя зрозуміла, що щасливою себе почуває людина, коли її душу не здавлюють образи, злоба, ненависть, коли вона пробачила усім і все, в усьому поклалася на Бога, знаючи, що життєві випробування потрібні для її розвитку і нічого не буває у цьому світі просто так.

Тож, обіймаючи доньку-підлітка, у якої ще все життя попереду, настановляю:

жіноче щастя не залежить

ні від кольору губної помади

ні від її кількості

так само як і від ціни

його не купиш в супермаркеті

не викопаєш на городі

стільки не старайся

тільки зрідка воно падає з неба

золотим дощем

або одинокою гривастою зіркою

частіше дивися в небо доню

не пропусти

13770338 1644316142553579_8700921397204016511_n

А поспішаючи з роботи, вкотре повторюю про себе:

Як добре, що я мушу ще спішити,

Що дім, робота спати не дають.

Лиш інколи спіткнусь об пережите

І знов спішу, біжу, лечу, бо ждуть…

Брудна білизна і город-морока,

І книг неперечитані ряди...

Плита кухонна вигляда в три ока,

Машина пральна гра на всі лади

Мелодію буденну і святкову.

І я себе спиняю на півслові,

На півдорозі, щоб відчути мить,

Впіймати думку, що кудись біжить.

А думка – срібним перепелом в жито:

Це щастя, коли є куди спішити.

 
Більше на цю тему