Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


19 Трав 2014

Мої Щастячка, або Загадки Материнства

Читайте більше в рубриці Щастя: люди
 

Чи може хто мені пояснити, чому голос власного дитя, почутий по телефону, завжди видається дорослішим, ніж у звичайному житті? Або чому після народження другої дитини, перша раптом перестає бути "класичною"? Раніше мені здавалися дивними діти, в яких, скажімо, перший зуб з'явився не у 4 місяці, як у старшого сина Дарчика, а у сім. Чимало таких-от загадок є в материнства. Та чомусь я їх не помічала до осені минулого року, відколи стала мамою удруге. Тепер маю чим поділитися!

Росте менша доня Соломійка, нещадно руйнуючи канони. "Мама, в якої більше ніж одна дитина, менш категорична... в тому, як діти мусять виглядати, як мусять себе поводити", – слова Марічки Падалко, в яких зараз я із усмішкою впізнаю себе. Соломійка вперше здивувала, коли вже через годину після народження сама приклалася до грудей. Не треба було щоразу поглажувати її по щічці, щоб їла, а не спала, як колись Дарусь. Чи годинами чекати, поки дитя наїсться. Соломійці для того вистачало 15 хвилин. Вдома, пам'ятаю, поклала доню в ліжечко, увімкнула музику Моцарта, а сама побігла на кухню. Думала: як матиму 3 хвилини, зроблю те і те, як 5 – і посуд помию, а як 10 – ще й тісто для пирога замісити встигну. Соломійка ж мені "подарувала" аж півгодини. І робить такі подаруночки досі.

 

JavaScript is disabled!
To display this content, you need a JavaScript capable browser.

 

Виношуючи Соломійку під серцем, переживала, що не відчувала до неї такої живої любові, як до Дарчика. Але почуття розквітло враз, щойно побачила, щойно почула її, донечку Соломієчку. Думала, після дворічного Даруся боятимусь малесеньку: як її брати, як вдягати, що їй говорити? Доня була легшою за новонародженого братика майже на півкілограма. Та Соломійка була така, як треба: не більшою, ні меншою. А от Дарчик...

Дарчик раптом подорослішав, коли побачила його за вікном палати пологового. Мої очки рідненькі, щічки... Але бачу їх чомусь ніби крізь збільшувальне скло. Цікаве вікно! Ще й шапку синочку вдягли нову, дорослу – без зав'язочок. Невже це мій маленький Дарусь? Ніби не було двох років, за які він із немовляти перетворився на парубочка. Намагаюсь пригадати: ми цю курточку вдягали на тому тижні, коли йшли на прогулянку, а "Киця Мура, де ти була...", що синочок по телефону розповідає, ми ж разом вчили, ідучи додому із садочка. Що за дивина? "Зворушливою ілюзією матері" називає її Віктор Гюго. Для героїні його роману "Знедолені" семирічна доня, яку жінка не бачила чотири роки, все ще залишається дитиною, яку носять на руках. Мати просить: "О, принесіть же мені її". Чотири роки! А я Даруся не бачила лише два дні...

Якщо мамі новонароджене дитя близьке одразу, а із старшим ніби знайомиться знову, то для тата навпаки – старша дитина стає ближчою. Так було в нашій родині 8 місяців тому, так було і в моєму далекому дитинстві. Відколи в мене з'явився братик Ваня, мама уночі клала його біля себе. А ми з батьком, пам'ятаю, на сусідньому дивані перед сном читали "Пригоди Незнайки" (тато – букви, я – малюнки, що ж іще я могла у три роки читати). Засинала я тоді на татовому плечі.

І от повертаємось з пологового додому, уже вчорирьох. Але коханий чоловік того ж дня мусив від'їджджати до Києва на роботу, а для нас із діточками почалися перші спільні будні. Довго ще не могла звикнути до дорослого Дарчика, а він – до маленької Соломійки, яку, щойно закричить, беруть на ручки, а його, Даруся, як крикне, то й насварити можуть. Я сердилась на сина, та хіба мала право сердитись? Знову подумки поверталась у дитинство. Ще один епізод. Мама вкладає нас із братиком спати після обіду. Сама лягає на краєчку ліжка, коло неї – Ваня, а біля стінки – я. А мені ж так хочеться теж біля неньки! І от мама кладе брата собі на живіт, я підсуваюся до неї. Нарешті! Сміємося усі разом. Але задоволення чомусь не відчуваю. "Ревнощі – могутнє почуття навіть у дорослих. Маленька дитина страждає ще й від того, що не розуміє, у чому причина її мук", – знайшла пояснення у книзі Бенджаміна Спока.

Хитались терези, щоразу втрачаючи рівновагу. На одній чаші – почуття до Дарчика, на другій – до Соломійки. Так не має бути, я погана мама! Ці слова собі говорить, певно, кожна жінка вперше, чи вкотре стаючи матір'ю. Діти – як гілочки на батьківському стовбурі за порівнянням вже згаданого французького письменника. "Вони не втрачають одне одного з виду, але обійми їх розімкнулися". Та поки листячко міцно до нас пригортається: "Мама найрідніша, мама найкраща!" Не вміє думати інакше Дарусик. Не смію думати інакше і я. Через місяць терези віднайшли рівновагу. Минає час, та ніякі вередування, образи, розпачі не можуть уже її порушити.

 

Якось прийшла до нас у гості сусідка з донею, на два місяці молодшою за Соломійку. Розбалакались, вона і каже:

– Так хочеться мені знову бути вагітною...

– Як, – дивуюся, – Арінці ж лише три місяці?

– Та ні, – "заспокоює", – знову бути вагітною Арінкою.

 

О, яке знайоме відчуття! А я вже й призабула. Як народився Дарусь, теж поринала думками у час, коли синочка відчувала ще ізсередини, а бачила його хіба на знімках апарату УЗД... А от Соломійку повернути у животик ще жодного разу не хотілося. Чи тому, що вже й не згадаю, як прожити хоч день без малюків. Чи тому, що таки з двома дітками мені легше впоратися, ніж з Дарчиком, коли він був один.

Теплий квітневий вечір. Ми із Соломійкою забрали Даруся із садочка, а, ідучи додому, "загубилися" серед білих кульбабок. Дмухаємо, пускаємо сніжинки-насінинки по світу. Дарчик заховався між гілля у "хатку" і кличе: "Мамо, шукай мене!" Соломійка вивчає на колір і смак квіткові стебельця. А я мружуся і відчуваю, що минуле й майбутнє з прикрощами й острахами виходять за межі сприйняття, лише п'янка мить теперішнього пульсує в мені. Кажуть, заради таких митей і варто жити. Де їх ще шукати? У ніжному дотику коханого навіть на відстані, у віднайденому потрібному рядку для початого вірша, у почутій раптом мелодії, яку довго не могла відшукати, бо назву забула... Та зрештою, то вже інші історії.

 

 

Фото надане Лідією Колесник

Композиція: друга частина Концерту для фортепіано з оркестром №23. Виконує Володимир Горовиць (з оркестром).


Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему