Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


22 Лют 2017

Марина Забуранна: «Щастя — це бути потрібною і жити на повну»

Автор 
Читайте більше в рубриці Щастя: люди
 

Марина Забуранна – героїня Щастя на НародUA. "Слово "щастя" переслідує мене весь час. Я постійно марила ним і ніколи його не розуміла", – розповідає вона.

Марина народилася в селі на Вінниччині, проживає в Одесі. Поетеса, викладачка української мови та літератури. Свій творчий шлях почала з публікацій в газетах, журналах, творчих виданнях для дітей. У 2011 році видала збірку поезій «У кожного своє «я». Під час навчання в ОНУ ім.І.І.Мечникова публікує твори в альманасі «Рідний край» (Полтава), антологіях, газетах, журналах, колективних виданнях. У березні 2016 року презентувала збірку «У безодні смарагдові очі».

Що таке щастя?

Щастя – це коли тебе розуміють. Щастя – це коли ти не один.

У моєму житті все було, як у всіх. Тільки один мінус – я надто вірила в людей. У мене було чимало друзів, близьких… Особливо, коли їм щось було потрібно, але на той час я не так і розбиралась в людях і щиро сподівалась, що і мені колись підставлять плече. Хоча й звикла завжди за все відповідати сама. Так, я знала, що мені потрібно навчатися, мені треба працювати, прокидатися щоранку о шостій, щоб все встигнути, лягати пізніше, бо хочу дочитати нову книгу. Я завжди знала, що тільки я і ніхто інший не творить моє життя, і що коли одного дня прокинусь о 6.20 і опущу руки – то здамся у полон долі і все – пропали всі старання. Я завжди гартувала себе, щоб стати незламною. І майже ніколи ні на кого не розраховувала. Хоча, якщо чесно, так хотілось. Я завжди боялася. Боялася образити когось, боялася втрачати людей, боялася стати зайвою в чиємусь житті. В цьому навіть якась інфантильність проявлялась. Найстрашніше було – хворіти грипом… Я так боялася згоріти від температури чи від нестачі кисню… Ахах… І згадувати смішно. Тоді так страшно було всіх залишити. От звідти і пішов страх смерті. Я до жаху її боюся і не розумію. Уявляєш, живеш, працюєш, плануєш – і бац – нема. Найгірше – як залишити всіх тих, ким ти жив…

Років три тому у мене заболів живіт. Ну нічого страшного. Подумаєш, живіт… Через тиждень він заболів вдруге, і я вперше в житті їхала каретою швидкої чужим містом, абсолютно сама і налякана до знемоги. Близько місяця обстеження, крапельниці, уколи нічого не давали. І тільки через три місяці «у вас тут пухлина, розміром з перепелине яйце, доброякісна, маєте щастя, але пішло запалення на сусідні органи»… О так, маю щастя!

І тут мене перемкнуло. Я зрозуміла, що страшно…

У відділенні лежала бабуся років 70-ти. Я знала про її цироз, операцію… а вона така весела постійно. Каже «я в селі тримаю кроликів, їх близько ста, а ще кури…» Багато розповідала того вечора. Вона намагалася втішити якось ще таку дитинну мене, яка вже, здалося, з переляку не вірила ні в що святе. Ми заснули. Наступного ранку медсестра посадила її в інвалідний візок. Бабуся була без ніг. Стій! Вона без ніг тримає кроликів в селі. У неї цироз печінки і вона посміхається, їй 70. А я що? Так, досить!

Ця зустріч в моїй долі несла важливу місію. Вона навчила мене вірити попри все!

Через півроку бабуся померла. Так, я присвятила їй вірш «Бабі Валі. Командиру палати. Наставнику душі

Знаєш, що дивно?... До мене ніхто не приїхав…З сотні моїх друзів знайшлося двоє, які забігли на годинку… все. А у волоссі мами з’являлася сивина. Сьогодні я знаю? хто є хто у моєму житті. Ні, я не залишилася одна, проте навколо мене такий собі фільтр. Я більше не прагну комусь подобатися, допомагати всім і всіх рятувати. Ні, я не стала поганою, я трошечки почала цінувати себе. Я прийду на допомогу будь-кому і будь-коли, але не витрачатиму себе на безглузді зустрічі, марний час і невартих того людей.

Ще через півроку я й забула про свою хворобу. І відкрила новий листок у житті. Завжди думаю, що так багато років використала на чернетку. Але попереду – ще часу є, тому кожна хвилина на вагу золота. Тепер я прокидаюсь о 7-й. Лягаю, як і раніше, коли дочитаю нову книгу. І обожнюю, коли чую заздрісне «ну тобі й добре». Так, добре! Краще всіх!....

Кажуть, що спорт формує характер. Може. Та думаю, характер формують пригоди.

Слово «щастя» переслідує мене весь час. Я постійно марила ним і ніколи його не розуміла.

У мене в житті не поменшало неймовірних пригод, цікавих знайомств і корисних справ. І я щаслива. Бо поряд час залишив тих, хто почує, зрозуміє, не осудить і підтримає. Я не одна. І хай краще я візьму в свої руки десяток проектів і працюватиму на двох роботах одночасно, але я ніколи не дозволю собі опускати руки і киснути. Якраз зараз поспішаю, треба доперекладати статтю на замовлення. Скоро у батьків ювілейна дата їхнього сімейного життя? і хочу купити їм класні путівки, щоб відпочили від буденної сільської праці. Потім може з братом полетимо до Франції. У березні бабусі 93, обіцяла їй салют. Хлопці в АТО мерзнуть, збираємо допомогу. Малюємо з дітьми контури для розмальовок, щоб відвезти діткам у дит.будинок. Дописую книгу – там ще море роботи. Готую до друку науково-популярне видання. Живу своїми віршами. Мені не вистачає часу постійно. У мене ще так багато справ. У цьому моє щастя – бути потрібною і жити на повну. Я щаслива – бо маю кому посміхатися.

Я бажаю кожній людині бути здоровою і не жити нудно, вміти шукати добре і позитивне. У світі і так забагато поганого, тому якщо кожен з нас буде думати про хороше, планета посвітлішає. «Земля не пробачає болю, Земля підтримує щасливих…»

16651358 371162263276328_1224888309_o_copy

Бережи сьогодні

Щастя сьогодні тримай, не шукай його завтра!

Кричи! Танцюй! Біжи! Літай! У серці нехай не згасає ватра!

Не шукай щастя вчора, воно пішло на далекий захід.

Щастя – сьогодні. Твоя опора. Бережи, що є, а не чим розум марить.

Не спіши вперед, там щастя нема так само.

Проживи сьогодні, немов це останній звук.

Обіймай кохану, сварись із начальством і посміхайся мамі…

Бережи своє щастя сьогодні. І ніколи не опускай рук!

Марина Забуранна // «У безодні смарагдові очі», Одеса, 2016

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему