Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


17 Бер 2020

Ірена Слута: "Щастя – відбутися в колі людей, котрі дозволяють тобі бути собою"

Автор 
Читайте більше в рубриці Щастя: люди
 

"Тридцять років життя мені довелося пройти, постійно ховаючи себе від себе. Шукаючи собі застосувань «як усі»", – розповідає Ірена Слута – героїня рубрики Людина на НародUA. 

Спершу це були літери, акуратно виведені нерівними лініями на радянських шпалерах

86842097 620128338776410 8224486738295259136 n

Скільки пам’ятаю себе – я пишу. 

Спершу це були літери, акуратно виведені нерівними лініями на радянських шпалерах. Я й досі переконана, що то значно покращило інтер’єр, надавши йому самобутності, та відволікши від убогих примітивних візерунків савєцкого промдизайну. Батьки так не вважали і дооовго нагадували про «так робити не можна, айяяй!».

У школі, чомусь не стало ліпше. Писати я любила і вміла. Отож улюбленим завданням стало: твір на тему... Зазвичай таке завдання я готувала ще для кількох однокласників. Всім ставили хороші оцінки, аж допоки не розкрилася таємниця. І мені чомусь вліпили двійку, аби не «давала списувати». Про авторський індивідуальний підхід до кожного учасника процесу чомусь ніхто не звернув уваги.

Римувалося мені, йдучи додому: так можна виходити вірша

У класі третьому в мене прокинувся талант до написання віршів. Римувалося мені, йдучи додому. Певно, з того часу так і виробилася звичка ходити. Бо ж можна виходити вірша. Або спокій. А найкраще, якщо і те, і інше заразом. І ось так написалося багатенько віршиків. На цілий зошиток. Батьки угукнули на мої творчі пориви, ніяк не оцінивши і не підтримавши. Отож, було вирішено сховати зошиток до кращих часів. І тим часом натхненно спостерігати, як щоразу на шкільних святах найкраща подруга виходить на сцену зі своєю скрипкою. Дивитися і трепетно мріяти і самій стояти на тій сцені. Та скрипки в мене нема. І крім того, мама сказала, що «слон на вухо наступив».

Ще раніше Боженько послав нам в сім’ю мені сестричку. Вона була точно лялечка. Величезні глибокі очі, красиве хвилясте волосся, округлі лінії тіла. Сім років різниці. Сім років зошитка у шухляді. Рукописи, як відомо, не горять. І не старіють. Сестра була відправлена з моїми віршами до вчительки. Та виявилася ентузіастом. Вірші опублікували. Сестра стала письменницею. Я отримала довічне завдання писати їй твори на усі предмети. Бо письменниці вони такі. Дуже талановиті, але інколи потребують більше часу. Тому навіть завдання на класну роботу могли бути дані «творчій» сестрі додому. Вона ж натомість не могла написати насправді ні речення. Отож, навіть коли я поїхала навчатися в інше місто, доводилося ходити на пошту і замовляти дзвінки додому. Надиктовувати твори прямо з телефонної будки. А коли обривало, вибігати і класти ще 50 копійок. Бо ж там зараз основне! Висновок.

Я й досі не розумію, що саме я це пишу

87145563 681289322679181 4053649456053092352 n

Тридцять років життя мені довелося пройти, постійно ховаючи себе від себе. Шукаючи собі застосувань «як усі». Пробуючи життя через емоції та подорожі. Через відкриття і пізнання. Через розчарування і втрати. Через любов, любов, любов...

 Саме любов сподвигла мене знову до віршування. Неабияка перерва на творчій ниві, скажу я вам.

Я й досі не розумію, що саме я це пишу. І коли люди надихаються моєю поезією, кажуть, що вона створює особливі стани, надихає, очищає, структурує... Навіть тоді я все ще трішки сумніваюся всередині. А може, вони просто хочуть мені сподобатися? Та чимдалі я творю - тим більше бачу результати. Чоловіки, котрі світлішають очима і починають мріяти, як хлопчаки. Жінки, котрі покриваються легким рум’янцем і грайливо виблискують очима. Я назвала свої вірші - ВіброПоезія. Бо вони створюють особливе вібраційне поле, перебуваючи в котрому, людина налаштовується на здоров’я в усіх його проявах.

Невдовзі вийде моя збірка «Відьма Світла», з котрою, я сподіваюся, мені вдасться проїхати містами України. І виступати на сцені, і писати прямо у книзі. Ручкою. Автографи та побажання. Бо вона ж таки моя. І я матиму на це законне право.

Думаю, в цьому і є справжнє щастя. Відбутися в колі людей, котрі дозволяють тобі бути собою...

 

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему