Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


30 Лип 2019

Андрій Прокопець: "Щастя – підкорювати вершини - уявні чи реальні"

Автор 
Читайте більше в рубриці Щастя: люди
 

"Щастя для мене – пам`ятати про те, ким я є та ким я хочу стати", – розповідає Андрій Прокопець – герой рубрики «Людина» на НародUA.

66246929 867120803645620 8506773751587667968 n

Мене звати Андрій  (псевдонім Scaramych)  – студент-психолог Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серйозно цікавлюся наукою, філософією, літературою, психологією, методологією. Пишу прозу та рецензії на книги. У Вк можна знайти мій блог, в якому я опублікував певну частину своїх есе та рецензій (кого цікавить – шукайте – знайдете). Нещодавно почав вести блог на YouTube (Хочу і Буду ним серйозно займатися). Хочу написати курсову роботу, що буде пов`язана із серіалом «Гра престолів».

Ауреліано: сюрреалістична людина

Коли Андрій почав від себе відрізнятися багатьма критеріями, то переназвався Ауреліано. Сюрреалістична людина з таким же баченням світу постмодернізму споглядала навколишнє як неіснуюче минуле. А людей – як дивних хитро-злих створінь, що заплановано мали б шукати дороги короля, але не можуть крокувати навіть власними ямовитими стежками. Вони обов`язково хочуть недосяжного, хочуть осягнути це доступними методами, чим циклічно сюрреалізуються ще більше.

Ауреліано любив робити те, що не робив. Вважав, що любов – це найскладніша емоція, якої йому не дано, чим ускладнював собі життя у вищесказаній тезі. Навіть не розумів, звідки цю емоцію взяти…. З яких середовищ та від яких створінь? Це здобувається чи просто приходить неочікуваністю?

Ауреліано відзначався послідовністю думок та непослідовністю дій, яких майже не було. Вірив у завтрашній день щиріше, ніж в сьогоднішній, тому хотів все зробити завтра, яке загубилось між тижнями календаря. Будні постмодернізму пролітали сотнею років самотності та стільки ж – нерозуміння… Книги і розписування наполеонівських планів на карті поля бою замінили реальне життя. Але кому ж воно потрібно, якщо невідомо, що кому потрібно? Дрібниця дрібниць. Все почате скоро забудеться, так і не почнеться в те містично-ненастанне завтра…

Ауреліано не тягнувся до величі світу. Майстерні для виливання золотих рибок та самопроголошене звання полковника були достатнім мінімумом. Хобі розтягнулося зоною комфорту. Полковник знав, що нічого не знав, – це майже все, що було відомо. Многогранний світ надто великий та ще заскладний для детально-продуманих пояснень. Тим більше для підрахунку граней! Щоб стати кимось – можна просто ним бути. А бути кимось варто! Не обов’язково наближатися до вчинків, якщо слова замінили їх непідробно якісно. Спрощення провокувалось та заохочувалось. Твердої думки не існувало. Продукти розуму резонансом коливались, пересікаючи початок координат. На всі питання від людей була незмінна відповідь незнання. На всі питання вчинків - невміння. Капризність проявлялась в консерваторстві, розчиненому в самонаціоналізмі. Мрії зводились до отримання звання майстра сюрреалізму. Звісно, для цього потрібно вивчати світ з волхвами, згадувати гіпермудрість предків та забуті знання старозагублених цивілізацій...

Ауреліано вірив в театральну орієнтацію світу зі встановленою нечіткою ієрархією, що проходить вертикальністю та горизонтальністю, будуючи перетнуті знаки запитання. Ауереліано не був би собою, якби не шукав відповідей на незвідано-таємні запитання, і не був би собою, якби їх знайшов. Після отримання самоочевидних відповідей сумніви відкидаються та проголошується безсумнівне правління думки мейнстріму. В баченні життя побутували різносистемні атрибути, які зводились до спільного знаменника, та були ясніші чистої води, але, скептично вдивившись, побачиш лише кучеряво-сірий туман. Цей персонаж не бачив майбутнього, лише знав, що воно настане, не розумів минулого, лише знав, що воно пройшло. Не ловив миті – замінював її на найгірші спогади…

Ауреліано ще з народження відчув себе надто особливим. Та поспішно стверджував, що це триватиме вічно. Але з Паном Годинником дружба не склалася… Полковник нічого не встигав, бо вмів користуватися цією недружбою. Для Ауреліано сенсом життя було пізнання світу, але він плутався в паралельних світах, не визначившись, який варто пізнати. Якою би не була істина, але Полковник її пізнає... Колись, мабуть, точно пізнає… Він пообіцяв. Це лише питання бажання, а бажання прийде з часом.

Мандрівник над морем туману

66321949 2438357559720368 2473957529646792704 n

Я – мандрівник над морем туману. Проте туману ще немає, і я ще не мандрівник. Я тільки збираюся в мандри. Моя мрія – підкорити найвищу гору Альп та читати там вірші Ніцше. Моя мрія скоро здійсниться. Я зробив усе, чого вона від мене вимагала. Спорядження готове. Сухий пайок та вода готові. Одяг готовий. Настрій і книга з собою. Вирушаю.

Над горами виднівся туман, а під ним витав сніг чи щось схоже на нього. В долині, по якій я йду, на деревах збираються ворони. Їх так багато, що навмисно не підрахуєш. Їх більше сотні. Ех, в яку ж паніку таке вороняче видовище вкинуло б мене в дитинстві. Моїм першим словом було не «тато» чи «мама», а «ворона», тому цей птах став не тільки символом мого дитинства, але й теперішньої мандрівки. Я мандрівник, що подався у мандри. Моя мрія – покорити гору Монблан, височиною 4810 м. Я лише вийшов з туристичного поселення – а на моїх очах розпласталися величезні лісові масиви. Вийшовши я побачив туристів, які раніше за мене почали підйом на високу гору. Вони солідно мене обігнали, а я не хочу давати їм фори.

Круки злітали з одних дерев на інші. Мов навіжені набирали неймовірну швидкість в цих малолюдних широтах. Мабуть, в Європі лише в таких місцях їм комфортно живеться. Ще й туристи, благо, підгодовують їх недоїдками. А туристів завжди багато, тому й круки невпинно набирають оберти в кількості. Внизу долини тече гірська річка, яку я ще вчора обходив через каменюки, бо мені захотілося бути ближчим до річкової природи. І наблизився, але довелося намочити водостійке взуття. Жартую, воно не промокло, хіба що трішки.

Мене з дитинства лякала та захоплювала висота. Лякала можливістю впасти, а захоплювала краєвидами. Лише в свій двадцять перший рік я насмілився втілити мрію всього свого життя. З дитинства я мріяв про підкорення Альп. Мене завжди захоплювали люди, які підкорювали висоти в будь яких сферах. Найскладніше в цьому – це підйом. Чим вище, тим складніше. Але чим вище, тим кращий відкривається ландшафт. Чотири роки тому я читав одну з книг Фрідріха Ніцше, а на обкладинці була картина Фрідріха Давида Каспара. На картині були зображені Альпи та мандрівник, що споглядає світ із власних висот. Картина називається «Мандрівник над морем туману». Ще тоді вона вразила мене на все життя та спонукала фізично готуватися до майбутнього сходження на Монблан. Спочатку мрія була лише мрією. Я навіть не думав, що це стане реальністю. Прекрасно, що в мене випала можливість взяти участь у такій авантюрі.

Підкорити мрію мого життя

66843029 2301992496719447 3423691415744413696 n

Сьогодні я прокинувся так рано, як ніколи в житті, – о четвертій годині ночі, та одразу ж вирушив у пригоди, точніше, у мандрівку, яка стане пригодою всього мого життя. Я йшов, йшов і ще раз йшов. Ліз, перелазив та залазив. Дорога до вершини була крута та скеляста. Професіонали дійти до Монблану можуть з легкістю, але з моєю підготовкою це обіцяло бути не тільки надскладним завданням, але й незабутнім дійством. Я вирішив підкорити гору самому, тому зі мною був лише гід, який показував дорогу та пояснював, як не забитися по тій же дорозі. Його завдання – довести мене до краю Альп. Моє ж – підкорити мрію мого життя, долізти до найвищої точки Європи. Я не знаю, як я це зроблю, але в мене немає сумнівів у своїх силах. Якщо я взявся за цю справу, то доведу її до кінця. Ще чотири роки тому я дав собі обіцянку докінчувати до кінця всі справи, за які беруся. З того віку винятком з правил були хіба що якісь справи, що втратили свою актуальність. Мені ще давно було відоме своє призначення. Я знав, що воно полягає у врятуванні себе й інших. Щоб навчитися рятувати людей, спочатку варто навчитися рятувати себе. Я знаю це та вмію. Я повністю переконаний, що зможу прожити гідно та з почестями. Зі своїми почестями для себе ж.

Скеляста дорога втомлювала мене, тому гід запропонував зробити привал декілька разів. Відпочинок став мені в пригоді, але розріджене повітря навантажувало легені працювати на повну. Я був певен, що сьогоднішній день – один із найкращих у моєму житті. А сьогоднішній здобуток буде одним з найвеличніших. Пам`ятаю слова Уінстона Черчиля: «Ніколи не здавайся». Ще з дитинства цей вислів засів в моїй голові та ніколи її не покидав. Він не покине мене й цього разу. Ці слова – щось більше ніж слова, а Черчиль – більше ніж людина слова.

О шостій годині дня я дійшов, чи то, швидше, доліз до вершини гори Монблан. Мене неймовірно виснажив підйом, але краєвид, що відкривався звідси, компенсував всі затрачені зусилля. Все покрито пеленою туману. Лише видніються високі скелі та далекі долини з`являються через розріджений туман де-не-де.

Я вдихаю розріджене повітря Монблану та хочу викрикнути: «Я зміг!», але мені перехоплює подих, тому я про себе тихо сказав: «Я переможець! Я зробив це!». Переді мною відкрився новий світ. Світ звершень та здобутків. Тепер для мене це буде досягненням номер один. Досягненням переможця, який кинув виклик природі та оскаржив своє право на існування.

Якщо ви запитаєте мене, як пройшов мій день, то я розповім цю історію та скажу: «Саме так пройшов день мандрівника над морем туману». Знаю, що вам цього буде замало, тому ви запитаєте хто я, чому я та навіщо я. Я ж відповім, показавши картину Фрідріха Давида Каспара. Покажу пальцем на мандрівника та відповім – це я.

Що таке щастя?

Для мене щастям завжди було підкорювати вершини – уявні чи реальні. Ставити перед собою цілі та невпинно йти до своєї мети, незважаючи ні на що.

Щастя – це пошук можливостей там, де їх нема, або тих, про які інші забули. Щастя для мене – пам`ятати про те, ким я є та ким я хочу стати. Якщо сьогодні я кращий, ніж вчора, то цього достатньо, щоб можна було назвати себе по-справжньому  щасливою людиною.

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему