Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


01 Лист 2011

Один день в Берліні: пральна машина Меркель, пиво, Нефертіті і російські написи на парламенті

Читайте більше в рубриці Репортаж
 

«Ми їдемо брати Берлін», - так говорили чи не всі українські журналісти, яким того дня пощастило побувати у столиці Німеччини. Варто відразу зазначити, що Берлін ми не «взяли», а от одного «бійця» ледве не втратили. А ще – дізналися як воно – голосувати ногами, який вигляд має пам’ятник спаленим книгам… Утім, не буду забігати наперед – усьому свій час.

Штурм без втрат

У Берлін ми їхали з польського міста Щецин. Місто знаходиться дуже близько від кордону. Тож, придбавши за 30 злотих квиток, можна було впродовж дня їздити у громадському транспорті Польщі, перетнути кордон, пересівши із одного потяга в інший, а потім їздити громадським транспортом Німеччини, і врешті за цим же квитком повернутися назад, до Щецина. Утім, це тільки звучить так просто. Насправді на нас чекало чимало перипетій, адже їхали чималенькою компанією – по одному журналістові з кожного регіону України. Тож нас відразу поділили на п’ятірки та попрохали вибрати «командира». Саме в нього упродовж усієї поїздки зберігався квиток на п’ятьох осіб. Тобто, усі мали слідкувати, щоб ніхто не заблукав і не загубився – один квиток до цього зобов’язував, адже повертатися самотужки з Берліна в Польщу було б ой як екстремально (вже не кажучи про те, що дорого).

IMGP5433

Галявина перед Бундестагом

 

Кордону між Польщею і Німеччиною ми не помітили, бо він практично невидимий. Тільки коли через якийсь час підійшли перевіряти паспорти, всі зрозуміли, що опинилися в іншій країні.

Загалом, поїздка тривала менше години. Але з пересадкою на інший потяг. На берлінському вокзалі ми втратили «бійця». Усі вийшли, а один журналіст не встиг, і поїхав далі. Почалася паніка.

З усієї групи одна людина таки знала німецьку, тож звернулися по допомогу до місцевих правоохоронців. Ті лише стинали плечима – мовляв, ми нічого робити не будемо. І поки ми розмірковували, чи варто сказати поліції, що журналіст вкрав у когось із нас сумку, щоб його таки розшукали, він сам знайшовся.

Потім зі сміхом згадував, що, напевно, найяскравішим його спогадом про Берлін буде порожній вагон, в якому він лишився сам. Зорієнтувався швидко – на наступній зупинці вийшов, пересів у інший потяг, який їхав у протилежному напрямку, встиг навіть сховатися від контролерів, які перевіряли квитки, а приїхавши на вокзал, розшукав нас. Тож можна було сказати «хух» і прямувати далі.

Жадан би плакав

IMGP5478

Бундестаг

 

Щойно ми вийшли із вокзалу, як попрямували до будівлі, в якій працює канцлер Німеччини Ангела Меркель. Її ще називають «пральною машинкою» (будівлю, не Меркель). Відразу ж побачили купу сміття біля мосту і колоритного безхатченка неподалік. Утім, роздивлятися такі маргінальні особливості столиці Німеччини не було ані часу, ані бажання, натомість ми поспішали до іншої історичної будівлі – Рейхстагу.

Зрозуміло, що просто так туди не пускають – довелося пройти через рамки і дати оглянути свої речі. Оскільки ніхто не взяв із собою вибухівки та наркотиків, то нас туди таки пустили. І тут я пригадала свого друга-програміста. Він якось розповідав, як ходив котримось із музеїв Черкас і дивувався, що коли переходив із одного залу в інший, там відразу зникало світло.

«Ось до чого техніка дійшла, певно, тут стоять якісь датчики, які автоматично вимикають світло, коли я іду в інший зал», - думав друг. І яким же було його здивування, коли виявилося, що за ним непомітно ходить якась бабуся (як потім виявилося - працівниця музею) і вимикає світло з метою економії. Чого я це пригадала? Мабуть тому, що мій програміст був би в захваті від Рейхстагу.

Ні, тут не вимикають світло. Але дають спеціальний пристрій із навушником. І поки ти блукаєш будівлею, хтось дуже розумний розповідає тобі про все, що ти бачиш навколо, пришвидшуючи свою розповідь в унісон твоїм крокам. Причому, можна замовити навушник російською, англійською чи польською мовою. Україномовного навушника, на жаль, не було. Ну не може ж усе бути досконалим у тому Бундестазі!

 

Тут навіть депутати час від часу ногами голосують.

 

Не вірите? Усе насправді просто. Якщо не працює автоматична система голосування, то в Україні, зазвичай, голосують руками. Німці ж придумали більш цікавий та ефективний спосіб. Із сесійної зали є три виходи.

Відповідно, на кожних дверях написано «за», «проти» і «утримався», тож кожен депутат обирає собі двері, залежно від того, як він хоче проголосувати.

IMGP5556

Берлін має свою водну артерію

 

Наблукавшись вдосталь і піднявшись до скляного купола, ми вирішили перепочити. А який відпочинок без пісні? Хлопці заспівали так званий «Гімн демократичної молоді» (автор однойменного твору Сергій Жадан заплакав би, якби це почув, але на щастя його поблизу не було, а я не буду цитувати слова пісні, щоб зайвий раз не гнівити класика укрсучліту).

Ще одна річ, яка нас дуже потішила – написи на стінах німецького парламенту, що їх свого часу залишили радянські солдати. Наприклад, на правому фронтоні будівлі зберігся напис «Астрахань. Макаров». Кажуть, що свого часу депутати піднімали питання про видалення усіх написів, проте зрештою таки вирішили їх залишити.

Нефертіті замість пива

IMGP5579

Олександр Поліщук, Андрій Сорока, Ярослав Гулан та Ірина Венгер смакують німецьким пивом

 

Далі було багато цікавих пам’яток, які, однак, довелося дуже швидко оббігати. Неподалік від Бранденбурзьких воріт та Рейхстагу ми побачили монумент Голокосту. Власне, у музей не потрапили, бо був понеділок. Натомість оглянули Меморіал пам’яті жертв Голокосту - на площі завбільшки в два футбольні поля стоїть близько трьох тисяч бетонних глиб. Коли блукаєш між ними, виникає гнітюче відчуття, ніби опиняєшся у потойбіччі.

shiller

Площа Жандарменмаркт


Потім була Жандарменмаркт — площа, яка вважається однією із наймальовничіших. Там знаходиться відразу кілька цікавих пам’яток - Концертний зал, пам’ятник поетові Йоганну-Фрідріху Шиллеру, а також два собори – французький і німецький. Ще запам’яталася площа Бебельплац. Саме тут у травні 1933 року 40 тисяч студентів та викладачів членів СС спалили книги 149 авторів. Сьогодні там є меморіал у пам’ять про 20 тисяч спалених книг – під скляною плитою знаходяться порожні білі книжкові полиці.

Наостанок усі мали можливість піти, куди душа побажає. Оскільки до пива я ставлюся більш ніж прохолодно, то вирішила витратити 10 євро на похід в єгипетський музей.

Тітонька, яка продавала квитки, спочатку не могла допетрати ані нашої англійської, ані польської, а потім виявилося, що вона росіянка, тож ми чудово порозумілися (до слова – росіян у Берліні – хоч греблю гати, звідусіль чути «русскую речь»).

Зрештою, працівниця музею пояснила нам, де саме знаходиться погруддя Нефертіті. І ось ця мить настала. Ми стоїмо перед жінкою з мого шкільного підручника з історії. А поруч із нами – ще кілька десятків таких самих шанувальників неземної краси єгипетської цариці (переважно чоловіків). І всі ми ходимо навколо погруддя цієї жінки і прискіпливо вдивляємося в її очі, розглядаємо особливості макіяжу, милуємося тріщинкою біля правого вуха… Так могло б тривати до безкінечності. Крапку в цьому процесові поставив польський історик, відомий громадський діяч Пшемислав Фенрих: «Дуже красива. Як моя дружина!», - сказав він. І ось уже Ніфертіті перестала бути аж такою неземною.

Я собі уявила дружину Пшемика – таку собі копію Ніфертіті. Певно, кожна жінка трішки Нефертіті в очах коханого чоловіка.

skulptor-1

Філософські скульптури над річкою Шпрее

 

Кінець мандрівки був не таким ліричним. Нас відправили на закупи. Я вже почала переживати за німців – що ж вони, бідні, робитимуть, якщо українські журналісти скуплять усе пиво в їхніх магазинах? Але все закінчилося добре. І хоч наш «командир» був мало не лідером за кількістю випитого і придбаного пива, все ж ми його в останній момент знайшли, встигли на потяг і зітхнувши з полегшенням, поїхали до Щецина. Прикметно, що потяг із Берліну, з якого ми мали пересідати на щецинський, спізнювався на кілька хвилин, тож нам повідомили, що потяг до Щецина нас почекає. «В Україні не почекав би», - сказав хтось. Але врешті всі швидко про це забули. Кожен повертався в Польщу із купою вражень про своє підкорення Берліну, і їх потрібно було упорядкувати, не зважаючи на приємну втому.

Поділіться з друзями: