Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


20 Трав 2014

Київський майже уїкенд

Автор 
Читайте більше в рубриці Мандри
 

Почати варто з того, що я завжди недолюблювала Київ. Причина дуже проста: я жодного разу не їздила туди задля розваги: то в посольство, то в лікарню, то на вокзал. Або ще гірше – складати іспити. Цього разу мене на кілька днів занесло в столицю як учасницю школи адвокації. Про сам тренінг в подробицях розповідати не буду, скажу лише, що було цікаво. Але окрім корисної складової, ця поїздка стала для мене важливою ще й тому, що протягом неї відбулося моє повторне знайомство з Києвом – і цього разу в нас все серйозно.

Провінціалка у великому місті

Я ніколи б не подумала, що колись відчую себе недосвідченою провінційною дівчинкою, тим паче у місті, де не раз була. Ми мали жити в готелі «Поділ Плаза», і я була на місці ще годині о восьмій. Щойно переступивши поріг, я відчула якийсь дитячий захват. Я ще ніколи не зупинялася в готелі. (Щось схоже на готель було в Німеччині, але то був економ-варіант. Дуже «економ»). Отже, десь з годину я потратила на огляд номера і роздуми, типу «Що, серйозно? І навіть щітка для взуття є?». Виявилося, що дарма я везла з собою стільки речей, і можна було не брати нічого, крім одягу і парасольки. Проблеми почалися тоді, коли я не зрозуміла, як зачинити двері. На електронному ключі не було написано інструкцій щодо цього. Я трохи помучилась, а потім запитала прибиральницю. Вона підтвердила мої здогадки – двері зачиняються автоматично. І тоді я подумки зраділа, що не стала це перевіряти, залишивши в кімнаті ключа.

 

hotel

 

Апогей моїх ранішніх пригод відбувся тоді, коли я пішла снідати до ресторану. Через скляні стіни було помітно, що в залі зібралося уже достатньо людей, і саме тоді в мене промайнула думка: «Веди себе природно, наче ти в такому місці мало не щодня буваєш». І саме в той момент я перечепилася через поріг, ледве не збивши з ніг офіціанта. Зрештою, ми обоє посміялися, і я пішла робити собі чай до шведського столу.

 

Чудеса Могилянки

Тренінг проходив у четвертому корпусі Києво-Могилянської академії. З точки зору архітектури будівля не дуже вражає, очевидно, її спроектували та звели не так давно, але цю частину навчального закладу найкраще можна описати туманною фразою «щось у ній є». Це «щось» я почула з відчиненого вікна, і воно мені сподобалось. «У Могилянці на перервах крутять музику», - пояснив один з тренерів і зачинив вікно. Все моє єство запротестувало, пісня була й справді чудова, але через зачинене вікно я не могла розібрати слів. Коли наступна перерва студентів збіглася з нашою, я вийшла на вулицю. Прямо перед корпусом хлопець з дівчиною танцювали під "Come together" The Beatles. Весняне сонце, роса на траві, молодь, танці – мабуть, саме ця «картинка» надихнула мене написати про Київ. Міркуючи про це, я вийшла до прохідної. Там молоді хлопці, майже підлітки, щось активно обговорювали, розмахуючи руками.

mogylianka

- Вся наша проблема в тому, що деякі українці ідентифікують себе як східних або західних – це породжує розбіжності, яких насправді не так багато. Я от, наприклад, не належу ні до сходу, ні до заходу, я просто українець, - сказав один з них.

Я б і далі слухала їхню розмову, але час було повертатися до тренінгу. Як на мене, байдуже, чим би закінчилася ця дискусія. Те, що молодь національно свідома, мисляча і мудра (у такому ранньому віці) – ось що насправді має значення. В такі моменти усвідомлюєш, що Україна має майбутнє.

У перший день школи адвокації я чекала на подругу Настю, студентку Могилянки, бо домовилася ввечері погуляти з нею. Посидіти на лавці я не могла, бо час від часу лив дощ, отже, я ходила туди-сюди у дворі університету, щоб згаяти час. Раптом я обернулась і побачила дівчат на ходулях. Їх було близько десяти, вони ходили по колу, обходячи клумби, підіймаючи та опускаючи руки. Очевидно, виконували якісь вправи.

- А ти не ходиш на ходулях? – спитала я Настю, коли в тієї нарешті закінчилася пара.

- Ні, - усміхнулася вона, - але тут, крім них, є ще багато цікавого.

Вийшовши з прохідної, я пожалкувала, що моє студентське життя, яке закінчилося не так вже й давно, не було і близько таким цікавим. У нас не було ні ходуль, ні музики, ми не були такими дружними, в нас не було такого потягу до знань. «А, може, знов піти вчитися?», - подумала я і, зізнаюся, трохи злякалася власних думок.

 

«Слава Україні, дівчата»

Ми пішли гуляти. В принципі, я вже бувала і на Андріївському узвозі, і на Хрещатику, і на Майдані. Але цього разу прогулянка вийшла куди незвичайнішою. Є якась особлива насолода в тому, щоб гуляти без парасольки під теплим, майже літнім дощем. Місто було немов вмите, стало вільніше дихати, і в нас був веселий настрій.

- Сфотографуй мене, наче я в Євросоюзі, - кажу я біля Міністерства закордонних справ, на якому майоріли прапори України та ЄС.

mzs

Настя сміється, але фотографує, не зважаючи на рясний дощ. Через деякий час ми дійшли до Майдану. Звісно ж, те, що бачиш по телевізору, відрізняється від того, що насправді. Тому я вкотре впевнилася, що не можна до кінця пройнятися Майданом, не побувавши там. Будинок профспілок, що перетворився на згарище, барикади, розібрана бруківка, «йолка» - це створює таку атмосферу, яку важко пояснити. Це якась дивна суміш суму, гордості й надії на краще.

Постоявши біля Жовтневого палацу і поговоривши, хто за кого голосуватиме на виборах (цікаво, про що говоритимуть люди, коли вибори завершаться?), ми пішли на Хрещатик.

Окрім веселого таксофона, на якому жовтою фарбою хтось вивів тепле послання президенту сусідньої держави, мене зацікавили магніти на холодильник, що продавалися неподалік. Серед магнітів, на яких зображено Майдан, Андріївську церкву та інші визначні місця, був невеличкий ряд маленьких «золотих батончиків».

- Це, мабуть, найбільш ходовий сувенір для туристів, - сказала Настя, - дивись, їх зовсім мало залишилося.

Я хотіла купити собі «золотий батон» – так, на пам'ять. Але чомусь подумала про це лише тоді, коли ми вже далеченько відійшли. Я помітила, що на дорозі ведуться якісь ремонтні роботи. Ми зупинилися, щоб визначитися, куди йти далі, аж раптом один з робітників помахав нам і крикнув:

- Слава Україні, дівчата!

- Героям слава! - відповіли ми.

Остання цікавинка, яку я запам'ятала того вечора, був магазин цукерок. Коли до нього підходиш, то відразу бачиш себе на великому моніторі, але окрім камери, інтерактивна вітрина ще й домальовує тобі «думки». Стоїш ти, дивишся на своє відображення у моніторі, а тут над твоєю головою з'являється «думка» про шоколадку «Оленка». Я, мабуть, дивилася туди дуже довго, бо, врешті-решт, над моєю фізіономією з'явилася думка «А як же дієта?».

- Так, щось мені ця штука вже не подобається, - жартома ображаюся я, але в магазин ми все-таки зайшли.

Я купила батькам цукерок, яких в Черкасах не бачила, і ми потихеньку рушили до готелю.

11dwe

Усе-таки Київ – чудове місто. І цього разу мені не хотілося вертатися додому. Їдучи до Черкас, я пообіцяла собі, що буду по можливості частіше навідуватися до столиці. І наступного разу я-таки куплю собі «золотого батона»!

 

 

Фото надані автором

Поділіться з друзями: