Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


11 Груд 2018

Вікторія Зенгва: "Я, як той Пітер Пен, у якомусь сенсі відмовилася дорослішати"

Автор 
Читайте більше в рубриці Людина
 

"Якщо текст приносить мені щастя, то завершений текст – ейфорію", – розповідає Вікторія Зенгва – героїня рубрики Людина на НародUA.

 48365485 373072570129319 805209490717671424 n

Вікторія Зенгва – 30 років, м. Харків. Літературознавиця, перекладачка

В тексті, як ніде більше, я почуваюся вільною

У дитинстві і ранній юності мені здавалося, що щастя полягає в тому, щоб створювати щось. Форми створення всім доступні різні. Мені більш-менш доступний текст. Зізнаюся відверто, я з тих зубрил, що залежні від тексту, як від дози. Практично все моє життя визначається присутністю тексту, роботою над текстом чи ознайомленням із чужими текстами. Чому це робить мене щасливою? Не знаю, певно, так влаштовано мій мозок. І в тексті, як ніде більше, я почуваюся вільною.

Вступивши на спеціальність «українська мова та література» (що принаймні перші три роки не передбачає створення текстів, окрім курсових робіт), я почала дописувати в університетській газеті. Народивши свого першого сина, не пішла з аспірантури, а продовжила писати дисертацію з маленькою дитиною на руках. «Це ж сказитися можна!» ‒ говорили мені. «Так, без тексту справді можна сказитися,» ‒ відповідала я. І все-таки написала і захистила дисертацію «Антропологія прози Миколи Хвильового: герой як феномен культури». Як каже мій уже дев’ятилітній син, це було жостко, в тому плані, що на якомусь етапі до мене липли якісь бабці на базарі з пропозиціями відвести наврок. Зате пригадую, в день захисту я була справді щаслива навіть без підспудних іронічних мета-емоцій. Не так самим захистом, як тим, що брила тексту завершена і пішла у плавання. Якщо текст приносить мені щастя, то завершений текст – ейфорію. Моя дисертація в дещо сконденсованому вигляді отримала шанс вийти за межі науки до читачів і поціновувачів творчості Хвильового. Можу похвалитися, невдовзі вийде п’ятитомник Миколи Хвильового з моєю передмовою до четвертого тому, серед авторів передмов до інших томів такі шановані хвильовознавці як Олег Соловей, Віра Агеєва, Юрій Безхутрий, п’ятитомник вийде під редакцією знаного науковця і поета Ростислава Мельниківа. Сподіваюся, цим все не завершиться, і буду ще писати передмови хоч би й до перекладних творів.

Тримати в руках першу книжку у своєму перекладі ‒ це щось

Коли резерви дисертаційних текстів вичерпалися, я на якийсь час опинилася без дози і повністю усвідомила силу своєї текстової залежності. Тоді й прийшла в перекладацтво. Для таких пропащих, як я, це ідеальна робота. Тобі дають велетенські тексти. Ти щаслива. Ти зрештою завершуєш велетенські тексти. День-два ‒ в ейфорії. Далі все повторюється. Працюю перекладачкою три роки. Пригадую свій перший переклад «Народження сталевого щура» Гаррі Гаррісона. Тримати в руках першу книжку у своєму перекладі ‒ це щось. Далі ефект слабне, але все одно приємно. Серед моїх перекладів особливо відзначаю дві частини «Космічної Одіссеї» Артура Кларка, «Щоденник арктичних пригод» Артура Конан Дойла. Нещодавно переклала свою десяту ювілейну книгу. Вона стала для мене буквально подарунком. Це нон-фікшин із сексології. Я натрапила на неї в оригіналі, і була просто заворожена. Так, інформація, подана там, далеко не нова з точки зору науки, але, думаю, більшість читачів вона здивує, шокує… і розрадить. Господи, як ми, вся наша культура неправильно сприймаємо секс, як це калічить наші життя! Я навіть виставила цю книгу в себе на сторінці в Facebook із позначкою «Видайте українською». І наступним проектом мені запропонували саме її!!! Чи я була щаслива? Коли я йшла з видавництва, на мене люди оберталися, бо як сприйняти дівчину, яка підстрибує, підтанцьовує і постійно усміхається, а може стати посеред дороги і кричати «Ура! Ура!».

Байку про фініки і диню я б не ризикнула розповідати в занадто поштивому товаристві

48076240 486082825214508 8833431028337999872 n

Тепер я вже завбачлива, запаслива, знаю себе, свою слабкість. Завжди тримаю в рукаві кілька проектів, якими можна зайнятися, якщо раптом пересохнуть перекладацькі ріки тексту. Один із таких проектів ‒ ознайомча стаття про рідну мову і культуру мого чоловіка суахілі. Суахілі ‒ це мова міжнаціонального спілкування народів Східної Африки, у Танзанії та Кенії є офіційною державною мовою, також це єдина африканська мова серед робочих мов Африканського союзу. Для нас це справді неходжена земля, адже українська африканістика перебуває навіть не в зародковому, а в нульовому стані. Принаймні мені не траплялися праці про африканські мови і культури українською. Така стаття потребує ґрунтовного опрацювання, ознайомлення з джерелами, яких у нас і дістати ніде. Якщо трапляється раптом пауза між проектами, я блукаю інтернетом, шукаючи матеріалів англійською, а чоловік розповідає мені фольклор на суахілі з перекладом. Там багато дотепного, наприклад, байка про фініки і диню, хоч я не ризикнула б її розповідати в занадто поштивому товаристві. Ми підготували для Африканського центру при університеті Каразіна презентацію про суахілі. Збираємо матеріал далі, можна сказати, що це наш спільний проект-плеканець, яким ми займаємося у вільний час задля задоволення. От нещодавно відкрила для себе постать кенійського професора Алі Мазруї, його документальні фільми про Африку, крім усього іншого, дали мені можливість краще зрозуміти те середовище, в якому виріс Мохаммед. Все-таки культурний gap між нами нічогенький, але й переходити його захопливо.

Вмикаю відео-уроки і смішу дітей, театрально звертаючись до них німецькою

На рівні гобі я займаюся вивченням німецької мови. Я вчила її з бабусею, вчителькою німецької, в дитинстві, а зараз вирішила продовжити. Загалом це поки-що зводиться до того, що я вмикаю на майданчику відео-уроки і смішу дітей, театрально звертаючись до них німецькою. Уривчато, кострубато, але присутність зворотної реакції (дитячого реготу в цьому разі) змушують мене продовжувати. Я не надто люблю сам процес вивчення мов, у мене кепська пам’ять на нові слова, але чого не зробиш заради тексту (у цьому разі німецького). І з часом (може, через кілька років) хочу ризикнути щось перекласти з німецької на українську. Якщо ж перекладати не вийде, то ще одна мова, на яку можна опиратися при перекладі з англійської теж не завадить. Тепер перед початком проектів шукаю інші переклади своєї книжки усіма мовами, які можу зрозуміти. Це насправді дуже захопливо ‒ спостерігати рішення інших перекладачів у їхніх мовах.

Навіжені текстомани в побуті та люди, які їх терплять

В основному такі навіжені текстомани, як я, в побуті просто жахливі, й терпіти їх важко. Але і тут пощастило, знайшлися люди, які терплять. Мій чоловік Мохаммед Зенгва, якому я вже 10 років завдячую екзотичним прізвищем, іноді туманно уявляє собі, в чому я там колупаюсь і чому часом бігаю по кухні, як підстрелена. І це загалом добре, бо як мені потрібне текстове море, так потрібен і острів, куди я можу випливати, набавившись досхочу серед текстових хвиль. Він поважає мою діяльність і дає повну свободу займатися тим, що я люблю, не вимагаючи від мене борщів, порядку в домі, більших заробітків, зрозумілої в межах системи «зусилля-вигода» діяльності чи ще чогось, що там «традиційні» чоловіки вимагають від дружин. Моя мама Тетяна Лукавенко вже давно зрозуміла, яка я, і ніколи, часто всупереч настановам навколишнього середовища, не ліпила з мене «хазяйку» чи «дівчинку», за що я їй вдячна. А ще вона розуміє, що перекладати гігантські твори впівока неможливо, тому часто стає мені додатковою парою рук.

Що таке щастя?

46790447 640078099728072 6890225091611721728 n

У мене зі щастям досить складні стосунки. Почнімо з того, що я, як це не парадоксально, його боюся. На мій погляд, глобально щастя і прагнення щастя може бути однією з найбільш руйнівних емоцій як для окремої людини, так для людства в цілому. Поясню свою думку. Що б саме не приносило нам щастя, зрештою, як кажуть науковці, все зводиться до біохімічної реакції в мозку, при тому досить нетривалої. Ми жаліємо алкоголіків і наркоманів, які руйнують свої життя і тіла заради того, щоб штучно викликати цю реакцію. Але якщо вдуматися в це глибше, будь-яке відчайдушне прагнення щастя схоже на наркотичну чи алкогольну залежність.

Багатьом людям (і я не виняток) приносить щастя і задоволення придбання матеріальних речей. Інші люди, також зациклені на придбанні матеріальних речей лише в більших масштабах, цим уміло користуються. З кожного стовпа, з кожного будинку, з телефонів і телевізорів реклама кричить нам, що ми просто не можемо бути щасливі без цього одягу, телефону, парфумів, фотоапарату, велосипеда, автомобіля, будинку. Все б нічого, подумаєш, ну приносять людині щастя її нові штани, що тут поганого? Але пастка полягає в тому, що дофамінова реакція в мозку короткотривала, нових штанів, телефонів і велосипедів потрібно багато, самих людей, що прагнуть нового і викидають «старе», читай, тогорічне, багато. Економіка, орієнтована на споживацтво, схожа на монстра, який розчавить все на своєму шляху. А планетка-то не гумова. За наші «пакет нада?», швидше за все, розплачуватимуться діти-онуки. Можливо, це і є найзловісніша фраза сьогодення. На жаль, більшість українців наскільки зайняті «нагальнішими» проблемами, що цього зовсім не помічають.

Підемо далі. Багатьом людям приносять щастя стосунки, відчуття закоханості. Здавалося б, святе почуття, он скільки фільмів про нього знято, скільки книг написано. Але в основному всі ці книги і фільми не вчать нас відрізняти почуття закоханості від почуття любові. Закоханість – це зосередженість на собі і своїх відчуттях, у яких інша людина є тільки тлом, тією самою необхідною дозою дофаміну, ефект від якої щодня все слабне і слабне, і слабне… Або навпаки. Щось не залагодилося. Нас покинув наш романтичний партнер. Людина, яка любить свого партнера, звісно, не радітиме, але принаймні поставиться до цього з розумінням. Адже потреби і почуття партнера для неї на першому місці. Закоханий починає страждати, бо він відлучений від дози дофаміну, його не цінують, його покинули. Я, я, я… У цій круговерті підміни понять створюються і руйнуються шлюби, люди зраджують довіру одне одного, припускаються фатальних помилок.

Дуже поширеним джерелом щастя є себелюбство. Тут соціальні мережі влучили точно в яблучко. Ваше кохання з соціальною мережею має всі шанси протриматися довше, ніж ваше кохання з чоловіком чи дружиною. А все чому? Коли ваш чоловік чи дружина вперше каже «Я тебе кохаю», це потужна ейфорія, другий раз – ейфорія, але вже не така, третій, десятий, на тисячний раз для вашого мозку це перетворюється просто на заяложену фразу, щось, на кшталт, «пакет нада?», справжнє значення якої ви вже не годні відчути-оцінити. Хо-хо. Соцмережі діють не так. Ви виставили селфі й набрали, скажімо, двісті лайків. Це приємно. Наступного дня ви виставили ще одне селфі і набрали п’ятдесят лайків. Що таке? Що сталося? Ви вже не такий гарний? Ваш килим нікого не цікавить? Терміново замінити його на Ейфелеву вежу! Замінили. Триста лайків. Що далі? Ви біля пащі крокодила? Ви на шпагаті жонглюєте вогняними факелами? Вас то стимулюють, то відбирають стимул. В принципі таке можливо і в токсичних стосунках. Так само діють азартні ігри. І це нездорова, руйнівна динаміка.

Не можу сказати, що я досягла повного дзену і повністю позбулася описаного вище уявлення про щастя. Рецидиви зі мною трапляються і досить часто. Справа в тому, що надбання, кохання і визнання – це базові, закладені в людину з давніх-давен стимули і позбутися їх повністю все одно, що перестати бути людиною. Але. Надбання, кохання і визнання, які активують відчуття щастя і задоволення, це вишенька на торті, тоді як їх намагаються перетворити на жирний, пересолений фастфуд, який битиме по рецепторах, щоразу вимагаючи повторення в більших дозах. І ми, як ті лабораторні щури, готові тиснути на кнопки хоч би й наших телефонів, доки не впадемо повністю виснажені. На щастя для системи споживацтва, в семимільярдному світі нас є ким замінити. Прозвучало, може, занадто похмуро, але хіба ж не так?

Моя перепустка назад у країну дитинства

48370328 363795141052353 6278836020284751872 n

Окрім тексту, мене завжди робили щасливою діти. Ми з моїм братом пережили дитинство 90-х, але воно було чарівне. Мама досі пригадує наші ігри. Вони базувалися на співпраці, доповненні вмінь і здібностей один одного. Ми рідко змагалися між собою, у нас все було якось інтуїтивно налаштовано на систему win-win. Сергій відповідав за декорації і «спец-ефекти». Досі пам’ятаю його саморобні літаки, які мали ось-ось полетіти, роботів, спаяних із дідусевих деталей, його «прикусницю» (міні-копію дідусевої припусниці ‒ приміщення, від підлоги до стелі забитого різноманітними деталями). А я відповідала за сюжет «Куди летить літак, і що там робитимуть герої?».

Думаю, Сергій виріс (хоча так і залишився фанатом техніки), а я, як той Пітер Пен, в якомусь сенсі відмовилася дорослішати.

Я досі відповідаю за сюжет, але вже зі своїми трьома дітьми і часто їхніми друзями. Наші любі діти, крім того, що вони особистості, яких я поважаю, це ще й моя перепустка назад у країну дитинства. Я ще не награлася, не набігалася. І знову ж таки, світ дитинства привабливий тим, що там люди почуваються вільними. Недарма Пітер Пен уміє літати. Хто не хотів літати в дитинстві? Хто не літав уві сні? Цей уявний дитячий політ ‒ це метафора свободи. З часом культурні рамки прибивають у дітях це відчуття. Можливо, тому, що для мене це був різкий і болючий процес, зараз я дуже добре визначаю його початки.

Опиняючись серед дітей, із першого погляду, бачу, хто соромиться, хто боїться, кому складно піти на контакт, і зазвичай можу допомогти цим дітям почуватися комфортніше, повернути чи здобути відчуття свободи хоч на якийсь час. Коли мені назустріч біжить зграя діточок із криком «Тьотя Віка прийшла!», це щастя. Напевно, свій успіх на дитячому майданчику я не проміняла б на жоден дорослий успіх.

Отже, що потрібно для щастя Вікторії Зенгві? Текстове море, привітний острів, доступ у країну дитинства, де я Пітер Пен, ну, і шоколадка з цільними лісовими горіхами.

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему