Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


17 Жовт 2018

Тетяна Цой: "Лише після розпаду СРСР я почала жити"

Автор 
Читайте більше в рубриці Людина
 

"Саме зараз, після Революції Гідності, ось уже п’ятий рік, я щаслива тим, що наша країна так розвивається, стільки всього зроблено, що століттями не вдавалося зробити жодному очільнику держави", – розповідає Тетяна Цой – героїня рубрики Людина на НародUA.

Про золоту середину життя

19029457 1094116167354892 116528255595874420 n

Я - Тетяна Цой. Вік - золота середина життя. Скажу вам так - це шикарне відчуття, коли поєднується зрілість, мудрість, ще є величезний запас енергії, здоров’я, а діти вже виросли.

Народилася я на Хмельниччині в сім’ї місцевих інтелігентів - учительки і головного агронома. Дитинство, школа, технікум, інститут - все як у радянських дітей, яких штампували, як під копірку. Слава богу, до комуністичної партії вступити не встигла - союз розвалився. А так була б пляма на все життя.  Можна сказати, що лише з розпадом СРСР  я почала жити, бо до того часу це було якесь існування.

Вийшовши заміж і народивши сина, переїхала жити до чоловіка в Київ. Так в ньому й залишилася. Так би мовити, «з понаєхавших». Не обійшлося й без складнощів - люди в лихі 90-ті мали чимось зайнятися, щоб пристосуватися до нових обставин життя.  Я, поза основною роботою у міністерстві, почала підробляти перекладами юридичних документів з російської мови на українську. Аякже - тоді була така ейфорія, ми ж самостійні, ми, українці, маємо свою, власну державу. Ми згадали, що у нас є чудова українська мова, і вона почала користуватися популярністю.

Потім стали мені траплятися до перекладу художні твори. Я пам’ятаю свій перший переклад художнього твору - роману "Смерть Тихого Дона" - мені її замовив син автора із Німеччини. І свою гордість і подив - за 6 місяців каторжної роботи на друкарській машинці "Ятрань", на якій кожну помилку потрібно було замащувати фарбою, чекати, доки вона висохне  (обсяг книги мав 900 сторінок) - але ж я отримала цілих 600 євро! Це було справжнє багатство.  І потрібно було постійно вчитися, власне, як і дотепер. Вчись, то більше зароблятимеш, більше зароблятимеш - зможеш більше світу побачити, комфортніше жити. Так я й жила до 2000 року, аж поки не потрапила в лікарню. Швидка забрала у серпні, а на роботу я вийшла перед Новим роком. А могла й не вийти. І то двічі. З того часу я знаю, що таке щастя.

Про щастя

43766882 550125528781042 4775073107012485120 n

Це коли ти, твоя родина, діти й онуки здорові. Решта - вторинне. Гроші можна завжди заробити, а от здоров’я - ні. Кожного дня зранку, п’ючи каву, сідаючи за кермо хорошого авто, їдучи на улюблену роботу, чуючи в телефоні голос коханого чоловіка, улюбленого сина чи щебетання онуків, я усвідомлюю, наскільки я щаслива.

І саме зараз, після Революції Гідності, ось уже п’ятий рік, я щаслива тим, що наша країна за ці чотири роки так розвивається, стільки всього зроблено, що століттями не вдавалося зробити жодному очільнику держави. Дякуючи богу й нашим громадянам ми всі маємо унікальну можливість бачити розвиток нашої держави й брати участь у поверненні України до сильних і розвинених країн світу.

Зараз я здійснюю свою заповітну мрію - пишу роман про українську сім’ю, починаючи з 1880 року і по теперішній час. Нижче уривок з майбутньої книги. Усім читачам я бажаю щастя - кожному саме того, яке поняття ви в нього вкладаєте. І напевно знаю - щастя ми робимо самі собі, й від нас залежить, як ми почуватимемося.

Уривок з мого роману "Клепачі":

- Я не знал, что встречу здесь такую красивую девушку, - продовжував далі приїджджий молодик, трохи нахабнувато розглядаючи Люсю. - Я ваш новый директор школьы, Степан Артемович.

Люся мовчки кивнула, дивлячись на ставного франта, і несподівано відчула якийсь тремтливий холодок під ложечкою. Відчуття було дивне і неприємне, їй стало незатишно під його оцінювальним поглядом. Зненацька вона побачила себе збоку - стара чорна спідничина до колін, хоч і була чистою, та геть вишарувана від частого носіння, блузка в дрібнесенькі вилинялі квіточки непевного кольору, прана сто разів, на ногах грубі коричневі черевики на невеликих підборах з облізлими носаками, які давно вже просилися в смітник. Ніжні щічки зашарілися від сорому і дівчина, трохи нечемно відштовхнувши чоловіка, стрімко, майже біжучи, пішла геть. Прибулець, здивувавшись дивній поведінці дівчини, знизав плечима, відчинив двері до крамниці і переступив поріг.

Крамниця була напівтемною, низькою будівлею з вираженим запахом ладану, що ніяк не міг вивітритися з колишньої попівської хати, поєднаним із запахом гасу й інших господарчих товарів. В ній якраз обмінювалися новинами декілька нестарих жінок, над ними возвеличувалася опецькувата продавчиня Ганна.

- Здравствуйте, - привітався незнайомець.

- Подскажите, пожалуйста, где живет ваш бывший директор школы? Я ваш новый директор, мне нужно принять у него дела.

Жінки вмить замовкли, зачудовано витріщившись на незнайомця.

- Гляньте, дівчата, - першою оговталася Матрона Макогониха, знана в селі язиката хвеська, - нам в село кацапа прислали! Що, наччих не було? - звернулася до директора. Той знітився, аж наче трохи зменшився, і не знайшовся, що відповісти, а Макогониха продовжувала:

- Ото вже правду кажуть - до нашого берега, як не гівно, то тріска приб'ється!

Та, бачучи розгубленість прибульця на такий нечемний прийом, мовила:

- Та ти не бійся, нам шо кацап, шо молдаванин - все одно, аби лиха не вчиняв.

Жінки тим часом з цікавістю розглядали молодика, його франтувате городське вбрання, модну стрижку з густим кучерявим світлим волоссям.

- Ото як вийдеш з коперації, так йди до кінця вулиці, побачиш старий горіх - біля нього й хата нашого директора, - з притиском на слові "нашого" промовила шустра Макогониха.

Молодик з видимим полегшенням вийшов з крамниці, але не встиг він зачинити двері, як почув жваве обговорення своєї персони й сміх жінок.

- Вот же ж деревня необразованная - пробурмотів під ніс і повернувся до підводи.

- Ну, че там так долго? Узнал, куда ехать? - протяжно і невдоволено спитала жінка, якій вже остобісіло трястися на жорсткій підводі.

- Не долго, - коротко мовив чоловік, і підвода покотилася на край села. Подорожні мовчки їхали і тільки скрип незмащених коліс на глибоких вибоїнах розбавляв їхнє мовчання...

Люся прибігла додому, і, поклавши хліб біля мисника, підійшла до скрині та стала виймати з неї речі. Одне плаття, вихідне, з візерунком за таджицькими мотивами, друге, простіше - синє в білий горошок і з білим комірцем, одна спідниця вузька, одна - з клинами і дві блузки - біла і блакитна - ось і все багатство. Дивилася на речі, і не розуміла, як вона раніше їх одягала і ще й раділа, що гарно вбрана. Поряд з модним незнайомцем навіть стояти в такому вбранні було б соромно.

Мати, вийшовши з ванькіра, де готувала обідати, побачила розкладений одяг і невеселу дочку, мовила:

- Люсінька, а шо ти так зажурилася?

- Мам, в мене все таке старе й негарно. В тебе немає якогось краму, щоб пошити мені плаття на новий навчальний рік?

- Та щось придумаємо, не печалься, моя голубко. Може, плаття й не вийде, а якусь нову блузку пошию. Що ж ти раніше не сказала, я б трохи грошей назбирала на крам.

- Мам, а раніше мені було все одно.. - та й замовкла на півслові.

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему