Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


23 Лип 2018

Тетяна Стрижевська: "Чоловік називає мене маленьким ловцем щастя"

Автор 
Читайте більше в рубриці Людина
 

"Щастя – любити цей світ. Помічати красиве небо над хмарочосами. Чи як розлітаються бризки фонтану", – розповідає Тетяна Стрижевська – героїня рубрики Людина на НародUA.

Смак цукерки зникомий, а смак пригоди – вічний!

37295156 2038667516144737 8008027387373551616 n

Моє дитинство припало на кінець 90-х. Важкі часи, безгрошів’я,  країна на межі бідності. Зараз я читаю багато мемуарів про ті часи, нещодавно поглинула “Збирачі туманів”. Так багато болю, нарікань, а я думаю, що люблю ці 90-і і 2000-чні! Батьки втулили стільки любові в нас із братом, що всі негаразди якось відійшли на другий план. Я пам’ятаю казки, які мама читала на ніч. Красиві книжки приносилися з бібліотеки, деякі як подарунок на уродини купувалися на “Петрівці” (тепер “”Почайна”). Мама розказала мені про архітектоніку твору раніше за вчительку – і відтоді мій світ став ще прекраснішим. У 9 років я засіла за першу повість!

Тато передав мені у спадок свою любов до рідного міста. Мої однолітки згадують своє дитинство по тому, скільки у кого було іграшок з-під “Кіндер-сюрпризів” і обгорток з-під “Баунті”, а я розповідаю, як ми з братом і татом підкорювали Лаврську дзвіницю. Це була неймовірна пригода! П.С. “Баунті” та “Кіндери” ми теж їли, іноді, але смак цукерки зникомий, а смак пригоди – вічний! Маму ми залишили внизу, щоб подивитися, наскільки вона крихітна з тієї висоти.

Те, що наповнило й створило мене

18485399 1570101533001340 6947890658693162670 n

Ми родиною ходили в художні музеї (Врубель, “Дівчинка на тлі персидського килима” – моє найсильніше враження, може, тому що я на ту дівчинку схожа), їздили в Пирогово (я щиро пораділа, що сучасні школи не практикують різок для виховання!), каталися на фунікулері (юхуууу, який красивий Дніпро!), їли морозиво на Майдані (біля фонтана, якого більше нема), роздивлялися графіті в Софії Київській (“Тато, чому коли наші хлопці пишуть на стінах – їх сварять, а тут у храмі малювали – і було норм?”)… Ось що наповнило мене й не побоюся сказати – створило мене. З 9 років я не сумнівалася у своєму призначенні. Перший роман вийшов друком у 2014 році – і він про Київ. Зараз багато пишу для підлітків, бо для цієї цільової аудиторії можна крутіти-вертіти мою улюблену тему – кохання. Книжки подобаються читачкам (а подекуди й читачам, бо вони є своєрідною енциклопедію по дівчачих вибриках) – і це для мене щастя.

Шукати власні рецепти

Останнім часом багато думаю про роль ФБ та інших соціалок у нашому житті. І висновки мої не дуже втішні. Мені здається, соціальні мережі – ворог щастя. Вони –  величезний подразник, адже заведено постити лише “красиві картинки”, щоб тобі позаздрили. Гортаєш стрічку – хочеться сукню, як у Дженіфер Лопез із червоної доріжки. Чи відпочинок на островах, як у ІТ-директора з твоєї колишньої компанії. Чи квартиру з ремонтом, як у Маші К. Чи ще щось, як у когось.

Для мене важливо не хотіти чужого. У тому фасоні сукні я буду схожа на русалку, а це не такі вже й привітні істоти, а на островах часто панує така спека, яку я не зношу. Дуже важливо не причіплювати собі чужих мрій, бо їх справдження не зробить нас щасливими! Треба шукати власні рецепти!

Маленький ловець щастя

37313490 2038667502811405 5406143732829388800 n

Чоловік називає мене маленьким ловцем щастя. Чому маленьким? Не через зріст чи вагу, звісно, а через те, що я ловлю кайф від дрібниць. Я до неба щаслива, якщо знаходжу новий секретний дворик на Подолі. Для багатьох – задвірок, обметені часом стіни, а я бачу там історію. Хто жив, кохав там. Яким був Київ, коли ці будинки тільки будувалися. Яка доля архітектора. Місто говорить до мене, потрохи відкриває свої таємниці, і для мене це велике щастя – бути втаємниченою. Стільки років навідувалася до Софії Київської, а тільки нещодавно дізналася, біля якої цеглини на зовнішньому фасаді загадують бажання! Нещодавно знайшла короткий шлях від Художньої академії до… Пейзажки! Дуже колоритні хащі!

На минулих вихідних випадково надибала секретний дворик, де подають смачну каву та шанують мистецтво, і хто б міг подумати, що та локація – поряд із моїм першим видавництвом “Смолоскип”! Я люблю київські “блошки”. І київські ліси. І Житній ринок, з якого я ніколи не виходжу без букета сезонних квітів. Ідеш із нарцисами Валами – і весь світ усміхається тобі. Він – віддзеркалення того, що в тобі всередині. Якщо ви бачите одні облущені стіни, бабок-перепродух і злющих людей – мабуть, настав час чистити внутрішні фільтри.

Що таке щастя?

Щастя – пекти зі своєю дитиною пиріг. Навіть якщо вся кухня потім у борошні та в ляпках із тіста. Навіть якщо треба прати весь одяг. Для когось це зайва робота, а я тут не бачу жодної проблеми – у 21 сторіччі весь клопіт на себе бере техніка (вибачте, ну не тягнути ж мені то все на річку прати руцями, як колись робила моя прабабуся!) Для мене щастя – бачити, як радіє донька, коли вона викладає власноруч виліплені зірочки із тіста на начинку із чорниць. “Схоже на нічне небо”, –  сказала мені моя 3-річна крихітка, і я аж млосну від її порівняння. Це щастя – воно швидкоплинне, його треба закарбовувати в себе й плекати як скарб, бо у свої 15 донька, маю підозру, не захоче ліпити зі мною зірочки із пісочного тіста. Щастя – любити цей момент у теперішньому часі.

Щастя – любити цей світ. Помічати красиве небо над хмарочосами. Чи як розлітаються бризки фонтану… Їхати на моноколесі, хоч у тебе від страху жижки трясуться, але поряд із коханим, тримаючись за ручки, – хіба не щастя? Робити маленькі сюрпризи – зустріти чоловіка з роботи біля метро й принести йому смачну канапку чи купити мамі книжку з автографом її улюбленої письменниці на “Книжковому Арсеналі”? Щастя – це й дарувати, а не тільки брати.

Є в мене й письменницьке щастя. Хіба не щастя, коли до тебе підходять твої читачки й кажуть: “А коли буде продовження ваших “Файних товстих дівок, йо!” чи “Я рада, що Сніжка кинула Тихона, бо він – мудрагель!”. Чи щастя це? Для мене – так! Прекрасне у своїй простоті. І велике не-щастя – хотіти сукню, як у Дженіфер Лопес, чи на острови, на яких відпочивав начальник ІТ-відділу твоєї колишньої компанії, щоб потім викласти у “ФБ” фотки – на заздрість усім ворогам.

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему