Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


16 Черв 2017

Тата Рівна завжди в русі – вічна староста, вічна старша дружка, постійний мотор

Автор 
Читайте більше в рубриці Людина
 

«Я в постійному русі. З раннього дитинства, коли утікала від мами гуртожицькими київськими сходами до люб’язної африканської сім’ї, що пригощала мене цукерками без міри — дотепер, коли встигаю робити п’ять справ одночасно й постійно кудись йти та вчитися», — розповідає Тата Рівна — героїня рубрики «Людина».

Тата Рівна, м. Рівне. Державний службовець, письменниця, кандидатка історичних наук.

19021341 1576536372370087_908810870_n

«Вічний двигун»

Життя — це рух. Безупинний, як цокання вічного годинника чи серця. Кожна зупинка — летаргічна, кожен сон — це перерва на маленьку смерть. Тому жити потрібно тут і зараз — не відкладаючи на потім, не в сподіванні, а у русі. Навіть, якщо увесь рух — це лише боротьба із вітряними млинами. Все ж таки, необхідно зізнатися, що будь-яка відома світу чи людині боротьба — це завжди боротьба із вітряними млинами, якщо поглянути під іншим кутом. Врешті, коли не здатен рухатися сам — піддайся хоч вітру, хоч колооберту Землі.

Саме тому я — у постійному русі. З раннього дитинства, коли утікала від мами гуртожицькими київськими сходами до люб’язної африканської сім’ї, що пригощала мене цукерками без міри — дотепер, коли встигаю робити п’ять справ одночасно й постійно кудись йти та вчитися. Я — вічна староста у своїх школах і ліцеях, вічна старша дружка — на весіллях майже усіх подруг і приятельок, хто вийшов заміж раніше за мене, постійний мотор! На роботі мене називають «вічним двигуном». Моя перша вагітність пройшла у маршрутках Рівне-Київ, бо щотижня мала бути в університеті, писала дисертацію. Другу вагітність я розпочала авантюрною поїздкою до Німеччини на навчання, а завершила вступом до іншого університету, у Львові — за тиждень до пологів, щойно повернувшись із подорожі старою Європою. Я постійно кудись не встигаю, прибігаю на десять хвилин — і далі: з фотоапаратом, дітьми, колегами, паперами, телефоном.

Я створюю рух навіть тоді, коли стою — жестикуляцією. Думаю, що наше із чоловіком кохання зародилася саме в таку мить — коли я запекло жестикулювала, спопеляючи його своїми вбивчими доводами, а він, відступивши крок назад, холодно дотискав мене своїми льодяними аргументами — ми сварилися за Зборівський мирний договір. Врешті, навіть неодноразові подорожі у Збараж, до замку не примирили нас — ми й досі маємо кардинально різні погляди на багато подій нашої історії.

Життя як дороговартісний ексклюзивний подарунок

Життя — це настільки дороговартісний ексклюзивний подарунок, що усвідомлювати його справжню цінність ти починаєш лише із віком, набувши життєвого досвіду. Той, хто робить такі подарунки — любить нас по-справжньому. На цю любов можна покластися, їй можна вірити.

У юності ми частіше надаємо перевагу дешевому пиву у компанії друзів, аніж ковтку сухого вина наодинці із Всесвітом. Бо уява малює нам додатковий світ, запасний. І крапля адреналіну, дотик холодного повітря на даху двадцятиповерхівки видаються вартіснішими за сухі години пробування на землі. Моя бабуся дуже боялася смерті і завжди казала: «Так, я знаю для себе, що Там є життя, але ж я не знаю яке воно. Може, воно там таке, що я його – не захочу.. Може, я буду стовпом на березі божественної ріки і не зможу напитися навіть води…». І вона пила свою воду до останнього ковтка…

Я аж тепер вповні усвідомила це і ніколи не нарікаю на життя. Я знаю як багато можна втратити тільки подумавши про те, що життя нічого не варте. Я зростала у 90-х, коли професори й інженери торгували на вулицях міста домашнім крамом — просто із землі, коли городи у приміській зоні перетворилися на цінність, коли всі знали що це таке «рекет» і коли чуже життя часто вартувало не більше ста доларів. Моя мама, покинувши державну службу, зайнялася доволі ризикованим бізнесом і вона — перемогла. Ми добре жили у 90-х, але із людськими хибами я теж зіткнулася дуже рано. Тому людям я не вірю. У цьому питанні я — не оптиміст, а, радше, цинік. Моїй голові більше років, аніж моєму тілу. Своїх дітей я вчу не вірити людям за жодних умов. Спочатку — не вірити, а потім — як вийде. Мій чоловік — такий самий, тому ми добре розуміємо один одного. Це не добре, і не погано — це так є.

10339663 779573278733071_4836370254219941288_n1

Жити — означає бути поруч

Життя — це просто: ходити, бачити, чути, відчувати, не бути таким, як усі, бути таким, як усі. У кожного — своя міра. Врешті, для когось достатньо ступити у росу вранці, побачити рідних, з’їсти яблуко і він знає, що живе. А іншому навіть підкорення космосу замало, дно океану — замілке. Міра кожного визначає його щастя, його вдоволеність своїм життям. Для мене, жити — означає бути поруч — із батьками та дітьми, із сестрою, із своїм псом. Коли помирали мої бабусі, діди, мій свекор, я відчувала щоразу як частина життя просто відколювалася, наче камінь від каменя. Я відчувала це на фізичному рівні. І вже ніколи не бути цілісним. Моя гора — кришиться з роками і, врешті, лишиться лише маленький шматок, амулет-оберіг для моїх дітей.

Але навіть по смерті я волію стати вогнем і розвіятися за вітром, і ніколи — не тліти у землі.

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему