Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


27 Лист 2013

Тарас Прохасько знає, «Хто зробить сніг»

Читайте більше в рубриці Людина
 

Мухомори можна їсти, якщо бути «відкритими до них душею». Кроти помирають, коли нічого не їдять упродовж чотирьох годин. Бальзака небезпечно читати у підлітковому віці, бо тебе можуть звинуватити в аморальності. А процес створення довгого роману можна порівняти із тривалим тяганням важезного мішка на плечах... У книгарні «Є» під час презентація дитячої книги «Хто зробить сніг», яку Тарас Прохасько написав разом зі своєю дружиною Мар'яною, Богдані Матіяш вдалося дуже гарно «розговорити» автора. НародUA «підслухав» виважений, але від того не менш несподіваний та відвертий потік свідомості письменника.

"Писання разом – то є страшно цікавий досвід"

Мені здається, що коли я писав сам, то я був абсолютно вільний від того, щоб щось пояснити, розказати, як це зроблено, для чого це зроблено. У часи моєї молодості було кілька романів у журналі «Всесвіт», які я не прочитав, бо тоді страшно багато було всього до читання. Але запам'ятав заголовки. І мені здавалося, що заголовки є важливішими від того, що в тих романах сказано. Наприклад, був якийсь такий фантастичний роман (а я взагалі не люблю читати фантастики, але запам'ятав собі назавжди заголовок) «Паразити свідомості». А ще один був – «Смерть – справа самотня». І от мені все здавалося, що так само і література, творчість є справою самотньою. Тобто це то, що ти можеш тільки сам зробити... Аж тут у питанні спільної творчості виникає, як поєднати два знання про той світ, який має бути. Мені здається, що справжня життєва творчість полягає у цьому порозумінні, у змозі говорити двом-трьом людям про одне й те саме так, щоби погоджуватися з тим. І оце писання разом – то є страшно цікавий досвід. Він дуже дивний. Це якийсь новий для мене рівень досвіду.

 

tarasmariana

 

А технічно то виглядало так, що вдень ми не могли витримувати цього більше, як дві години. Тобто ми собі сказали – дві години. І за ці дві години могло бути два-три абзаци. Тобто кожне речення, кожне слово проживалося спільно, і так воно все якось помалу робилося. Мені дуже подобається, що, врешті-решт, виникає оце дивне відчуття. Подобається така метафора: коли сильно стиснути пальці, то уже перестаєш відчувати і один палець, і другий, починаєш відчувати якусь тонку площину між цими двома пальцями, цей певний тиск, але разом з тим – делікатний. І незрозуміло, хто на кого тисне, який палець на який тисне, і хто що відчуває. Це той рівень, коли я не можу тепер вирізнити, і ніяка хімічна екстракція не може привести до того, що я можу сказати: «Оце моє, а оце – Мар'яни». І вона так само не може сказати: «Оце словечко я вставила, а це я придумала». Тобто воно вже абсолютно втратило оцю свою належність до когось.

 

Ми писали заради кротів

Я розумію, що це може зараз виглядати трохи виклично, але це був поклик. Це було покликання, і ми це писали заради того, щоб були кроти. Це заради кротів насправді зроблено. Тому що це той випадок, коли просто розумієш, що ці кроти мусять бути, а вони про себе не можуть сказати. Я підозрюю, що десь там, під землею, вони дуже добре ставлять все на свої місця, і їм не потрібно того, але тут потрібно було сказати про них в такий спосіб. Я не скажу, що це були голоси, що з'являлися якісь кротенята і щось наговорювали. Але просто була страшенна відповідальність, що цього не може ніхто зробити. Бо ми знаємо про їх існування, і було оце абсолютне знання, що вони є, і про них потрібно сказати незалежно від того, що з того вийде і як то буде. Крім кротів, ми ще писали для себе, щоб розповісти нарешті цю історію, і звільнитися від неї. Щоби перевести її в якийсь інший вимір. І, звичайно, коли пишеться, то йдеться про те, щоб написати так, щоби це хтось ще міг прочитати, зрозуміти і перейнятися якимись думками.

 

krot2

 

Введення у кротологію

Як казав Довлатов, він розуміє, що сексологи не мають почуття гумору, тому що підручники з сексології починаються словом «введение». Ми хотіли зробити таку собі інтродукцію. Тобто введення у цей світ: як організоване життя кротів. І в нас є чіткий намір написати вже щось більш дієве. Але це такий фундамент для того, щоб розказати, як організоване їхнє життя. Кроти мають свої погляди на життя. І нашою мрією є, щоби з'явився образ вагітної кротиці.

Я дуже добре вивчав біологію кротів. І насправді є такі досить страшнувати речі в тому всьому. Тому що, скажімо, чи знаєте ви, що кроти можуть померти від голоду, якщо чотири години нічого не їли? Є така штука. Чи зважати на це чи не зважати? Або така річ, що кротячі лапи є настільки сильні, що вони при бажанні можуть ними роздерти щось живе, якусь живу тканину. Кроти також можуть бути агресивними один до одного. Крім того, кроти – конкретні хижаки. Вони не їдять якісь там морські водорості чи морську капусту, зелене листячко салати, цибульки нарцисів, травичку. Вони просто їдять інших живих істот. До того ж, погано бачать. Дуже погано бачать. Тобто всі ці такі моменти про те, що листочки падають і вони малюють їх, це доказ того, що крім усього іншого в кротів є дуже файна фантазія. Що вони собі можуть уявити, як летить листочок. Їм не потрібно того бачити.

 

Підступні питання від маленьких читачів

Один допитливий і мудрий хлопчик, прочитавши цю книжку, сказав: "Всьо ясно, всьо приймаю, але як вони такий великий стіл затягають у нору?" Слава Богу, не виникло питання, як вони той стіл роблять, як вони за ним поводяться. Бо він бачив дірку на кротовинні і зрозумів, що на 12 кротів стіл туди не влізе. Видно, мав досвід якогось переселення чи чогось такого.

 

Мама звинуватила мене в аморальності через Бальзака

У мене була одна тітка, яка дуже переймалася тим, щоби ми з братом не читали радянської літератури. І через то мені почали читати «Козлика Матолика» і всякі якісь такі інші дивовижні штуки, які можна було купити в магазині «Дружба». Вони також були соціалістичними насправді, але цей вакуум я по тому прийняв, і мені самому вже стало якось нецікаво читати радянську літературу. Це привело до того, що я дуже рано почав читати дорослу літературу. І по тому, коли мені було 27 чи 28, моя мама мала підстави звинуватити мене в аморальності і у якомусь такому недоброму поводженню. Вона почала звинувачувати себе, що не заборонила мені читати Бальзака, коли мені було 12 років. І з того в мене нібито з'явилися такі легкі погляди на життя, стосунки, і так далі.

 

«Пеппі Довгупанчоху» прочитав у книгарні за три-чотири години

Взагалі, я не читав до семи років, тому що у мене було тверде переконання, що якщо навчитися читати перед школою, то нема чого йти до школи, бо в школі мусять вчити читати. Для чого тоді вона взагалі існує. Потім читання було дуже хаотичне – якісь романи і повісті для дорослих. Ще пам'ятаю один свій читацький подвиг: я не мав грошей на то, щоби купити «Пеппі Довгупанчоху», але дуже хотів її прочитати, і після школи, після уроків пішов у книгарню, і за три-чотири години прочитав ту книжку. Це було для мене дуже сильне враження.

 

krot

 

«Хто зробить сніг» - щоб надолужити втрачене

Дитячу літературу я почав для себе відкривати у досить зрілому віці, коли мав власних дітей... Виявляється, що така книжка, як ця, є мені страшенно приємна. Прочитав «Хто зробить сніг» десь із двадцять разів. Притому - не під час написання, а потім. Заради того, щоб надолужити втрачене.

 

Бздурний дядько, моремухи і «Дядя Стьопа»

Я б хотів, щоб у кожного було побільше якихось таких ситуацій, пов'язаних із книжками, а яка вже там книжка буде - то інша справа.

Пам'ятаю, один вуйко, такий якийсь дивний, з яким мене лишали самим... (а він був викладач училища воздушно-десантних військ, полковни) приїздив на канікули і страшно любив, коли мене лишали з ним. Бо всі йшли робити якусь роботу, а полковник на канікулах нічого не робив, і, відповідно, дитину могли з ним залишити. Він випивав шклянку горілки, з'їдав смажених грибів, які рано назбирував. Притому, він страшенно сам себе переконував, у тому, що моремухи (у нас так кажуть на мухомори) є абсолютно їстівними. Треба, по-перше, знати, як їх зробити, а друге – потрібно бути відкритим до них душею. Тобто, якщо не сподіваєшся від отрути отруєння, то отрута тебе не отруїть. Така була концепція у цього полковника. І він мені читав «Дядю Стьопу». Я не можу сказати, що «Дядя Стьопа» - це та література, яку треба всім дітям прочитати. Але цей момент, коли якийсь такий бздурний, але душевний чоловік сидить і читає якусь книжку, не є важливішим від того, що він читає. Хоча він міг читати якогось там «Декамерона» або ще щось. Тобто «Дядя Стьопа» - то ще не найгірше.

 

Тато робив неправильно, але я йому вдячний

Від батька я маю дивовижний урок музичної школи. Тобто, тато мій був дуже здібний музично, почав вчитися грати на фортеп'яні й співати. А коли йому було 10 років, їх арештували і забрали на Сибір. На тому уся його школа закінчилася. Коли ми з братом підросли, то татові здавалося, що страшно важливо, щоби діти навчилися музики. А це було зовсім не наше. І ми відмучилися... Важко навіть уявити – вісім років це тривало! Вісім років музичної школи з постійними якимись приниженнями, якимись хитрощами, биттям по руках. Для мене дотепер, коли батьки приходять на академконцерт – це одна з найгірших картин, яку я собі можу в житті уявити. Але тепер я не шкодую про то, бо я це все пережив, я дуже багато знаю різного завдяки цьому. Тепер розумію, що тато робив неправильно. Але разом з тим я йому вдячний за то, яких він мені купу всяких речей до пережиття подарував.

 

Сила кожної книжки в тому, що вона не сама

У нас була така бібіліотека затаєна. Усім старшим здавалося, що якби хтось прийшов і щось шукав, то того б не знайшов. Була така шафа, а за нею - книжки, видані в 20-30-х роках. Їх не наважувалися спалити. Почали спалювати в 44-му чи в 45-му році. Чогось спалили журнал «Світ дитини». І вирішили, що найголовніший антирадянський твір спалено, а все решта можна сховати за шафу. Там залишилося купа страшно небезпечних речей. І була дуже цікава ситуація в родині. Бо з одного боку всі хотіли, щоби я то знав. Але всі переживали за то, шо це знання може обернутися для мене бідою.

Не було такого, що «читай, рости, гартуй зброю». Але це було для мене найцікавіше – такий подарунок від попередніх поколінь. І що ще страшно файно – у цій підбірці, серед цих старих книжок було декілька страшенно войовничих на кшталт Донцова, а були й цілком нейтральні, як на мене, речі, і я не міг зрозуміти, що в них небезпечного. Був тритомник, чудесно виданий у 20-х роках у Німеччині - Історія гріхів та збочень. Такі три томи, найкращий папір, фотографії... Тоді я зрозумів, що книжок є багато, вони є різні, і в цьому сила кожної книжки, що вона не сама.

 

krot3

 

«Царь зверей не лев»

Мої сини належать до якогось такого покоління, що вони потрапили в якийсь пік незацікавлення книжками. Пам'ятаю таку ситуацію, коли я сказав одному із синів, слухнянішому, що літом треба щось читати, вибери собі щось. І він поліз на стрих, там було купа якихось книжок. Вибрав якихось чехів в російському перекладі видавництва «Артія». «Царь зверей не лев». Я був здивований, що десь починаючи від літніх канікул після четвертого класу і до літніх канікул після сьомого класу мій старший син перечитував щовечора по пару абзаців книги «Царь зверей не лев». І я не міг зрозуміти, як взагалі можна на такому зависнути.

Мушу сказати, що я, а ще більше Мар'яна прочитали їм усіх Мумі-тролів. То виглядало на якийсь інтернат для недоумків. Просто Мумі-тролів не можна читати в малому віці. Вони вже мали 14-15 років, і ми їм читали. Але вони любили, коли ми їм читаємо, і дуже важливо, що була ця подія, це співіснування з книжкою.

 

Гаррі Поттер як легкі наркотики

Мушу ще визнати для правди, що все ж таки для того покоління велике значення мала поява книги про Гаррі Поттера. Це моя особиста соціологія. Гаррі Поттер підштовхнув дуже багатьох, які не читали, до того, щоб почитати. Інша справа, що це як із легкими наркотиками: хтось попробував, почитав і лишився задоволеним, не підсів, а хтось скористався Гарі Поттером і потому пішов далі й далі, перейшов на щось серйозніше.

Не хочу обмовляти своїх дітей. Вони ще також деякі речі прочитали. І принаймні, вони з повагою ставляться до книжки і знають де, коли і яку радість чи яку поміч від якої книжки отримати.

 

c25b593-prokhasko2

 

Хочу написати роман на 300 сторінок

Я серйозно ставлюся до цього «довга проза». І собі думаю про таке: я не раз ішов кудись і мав щось кудись занести. Особливо це стосується мішка. Не валізки чи рюкзака. Бо мішок має дуже характерний вплив на фізіологію людини. Якщо тяжкий мішок поставити на плечі, то, крім певної постави, крім певних напружень м'язів спини є ще таке, що дуже тисне на шию, ще й до того всього обмежується зір, щось перетискає, тяжко дихати. І коли підтримуєш руками догори, то через то, що довго руки догори, вони починають німіти вже не від тягаря, а просто тому, що ти підтримуєш той мішок. І так дуже багато різних аспектів є. І я собі думав про те, що часом береш мішок, піднімаєш – нормально. Несеш і добре. Але коли його нести довго, то ти починаєш розуміти, що вплив того мішка, того тягаря є безпосередньо пов'язаний із тривалістю впливу. Так само і я дуже вірю в то, що є довгі романи, які повинні бути довгими. І вони є зовсім іншими за фізіологією свого впливу. І якби вони не були такими довгими, то їхній вплив не був би такий.

Так, я маю потребу написати довгий роман. Хоча я все старався якось до короткості. Мені хотілося коротко писати. Але зрозуміло, що той, хто все робить щось одне, насправді мріє про то, щоб хоч раз зробити щось інше. Тобто я дуже хочу написати якийсь такий роман принаймні на 300 сторінок. Уже є тема, але я поки що не готовий.

 

maryana-4

 

Автор семи ненаписаних романів

Здається, я вже кілька років тому це казав. Згадував про то, що мені Анджей Стасюк колись розказував про то, що він говорив незадовго перед смертю з Рішардом Капустінським. І Капустінський сказав, що уже 20 років хоче написати великий роман про свою родину, але йому здається, що він сьогодні не може починати його писати, тому що завтра він буде краще знати, більше розуміти. Не зважаючи на то, що нібито час минає, і можна було би подумати, що забудуться якісь речі. Але він переконаний був у тому, що він ще не дозрів, і що цей роман буде гіршим, якщо він його почне писати вже, і буде значно ліпшим, якщо він його через якийсь час буде писати. Але то було десь за чотири місяці до смерті Капустінського. Потому Капустінський помер і не написав того роману, що дало підстави Анджею Стасюку казати, що він може собі тільки уявити, скільки романів через таку мотивацію залишаються ненаписаними.

У 20 чи 21, коли була вся ця студентська тусня, всі були поетами, художниками і музикантами, хоча ніхто ще не був відомим, але всі були з якимись величезними задатками. І я собі думав: хто ж я там є серед них? От Ромко Рось грає на скрипці, Місько Барбара щось співає, Володимир Павлів має надрукований на машинці цикл віршів. І так про кожного можна було казати. І я собі подумав, що я можу себе вважати автором семи ненаписаних романів. Не знаю, чому семи. Я розумію, що то є не література, але, з іншого боку, я дуже добре розумію, що це також є якимось явищем. Оці ненаписані романи. Я просто собі уявляю, скільки їх є по світі. Цих ненаписаних романів є набагато більше, ніж ми сподіваємося.

 

Дідусь планував роман про доктора Земмельвайса

Дідусь був ціле життя електриком. А потому щось наприкінці життя його подвигло. Я не можу знати, я його не застав, ми розминулися на кілька років. Він раптом почав планувати роман про доктора Земмельвайса. Доктор Земмельвайс відомий тим, що застосував антисептики в акушерстві, чим на 60 % зменшив смертність немовлят у перших два-три тижні життя. Тобто він дав можливість жити багатьом людям. Мій дідо навіть у совєтські часи написав листа до Будапешту, до архіву, що він хотів би мати якісь знимки Земмельвайса, і йому прислали знимки. У мене є та купа знимок і якийсь план роману, а ще - кілька сторінок щоденника доктора Земмельвайса звідкись відкопійованих. Що з тим збирався робити дідо – я не знаю.

 

Мені подобається, що син не боїться писати немодно

Дуже цікаво, що син щось пише. І мені цікаво це читати. Таке саме з тим доктором Земмельвайсом. І так, як в той бік, у минуле, я маю тепер можливість такого самого відкриття у майбутнє. Коли я читаю, що написав мій син, у мене є якесь таке тепле відчуття. Але є речі, які мені дуже подобаються, і є речі, які мені не подобаються. Проте найбільше мені подобається, що він не боїться писати немодно, нетехнологічно. Тобто він пише неправильно. Так, що у всіх школах писання сказали би, що так не слід. Тому що це нецікаво, непопулярно, неагресивно, ненапористо. Одним словом, щось би там сказали. Але мені подобається, що він цього тримається і всьо. Може, з того нічого й не буде. Мені не потрібно, щоби в родині ріс конкурент (сміється). Я не надто в цьому зацікавлений. Але я розумію, що йому добре так, як він робить. І це є найважливіше.

 

 

Мар'яна Савка, головний редактор видавництва «Старого Лева» про книгу «Хто зробить сніг»:

savka2

- Я вам скажу по секрету, що коли ми тільки зустрілися із Тарасом та Мар'яною, ми ще навіть не знали, як це все відбудеться, якою має бути ця книга. Були різні розмови, були навіть якісь певні дискусії про те, яка вона має бути, хто буде її ілюструвати. Після того, як я прочитала цю книгу, зрозуміла, що цей текст – один із найкращих текстів, який мені доводилося читати останнім часом. А коли Мар'яна почала малювати розгорт за розгортом, я зрозуміла, що книга має виглядати саме так, а не інакше. І ніхто інший не мав би її створювати, як ці двоє людей.

Із такою нібито непоказною, світлою обкладинкою книга вийшла у світ, і відразу стала однією із наших топових позицій. Я дуже рада, що її так гарно приймають і дорослі, і малі, і я дуже сподіваюся, що це тільки початок. Бо Тарас як людина доброго світла має творити книги для тих, хто цього світла потребує.

 

 

 

Фото: sumno.com,

http://book-ye.com.ua

http://vsiknygy.net.ua/

http://www.lvivpost.net

 http://platfor.ma

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему