Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


23 Трав 2013

Своє щастя Марія Пилипенко зліпила собі сама

Читайте більше в рубриці Людина
 

Тяжко сьогодні знайти людину, яка не скаржиться на себе, свою долю, рідних та близьких, а навпаки радіє та дякує Богу за все, чого змогла досягнути у цьому житті. Серед таких людей – Марія Петрівна Пилипенко. Вона обожнює свою родину, роботу, має надійну підтримку з боку рідних, а тому випромінює справжнє, щире людське тепло. Марія Петрівна - директор дитячого будинку. Вкотре спілкуючись із цією жінкою, я все більше переконуюсь, що її мудрість та ніжність здатні творити чудеса. Вона завжди привітна, спокійна, стримана. Вона вміє по-справжньому щиро радіти та знає рецепт людського щастя.

Теплі стосунки у родині допомогли їй стати хорошою мамою не лише для свого сина, а й для сотень вихованців дитячого будинку. Їй, на рідкість, вдалося опанувати всі жіночі справи завдяки своїй неньці. Марія Петрівна створила хорошу родину і навіть мріяла усиновити дівчинку. Попри напружений графік роботи вона знаходить час на театр та відпочинок із сім'єю.

 

Усе почалося з дитячої мрії

Дитинство Марії Петрівни було сповненим материнської турботи та любові, приємних та світлих моментів. «У дворі я завжди гралася з дітками. Мені було дуже цікаво їх навчати, допомагати їм. Мабуть, саме тоді, років із 11, і сформувалася моя мрія працювати у дошкільному закладі. І ця мрія, хочу сказати, була стабільною», – пригадує Марія Петрівна, директор Черкаського дитячого будинку для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку компенсуючого типу.

Майбутня вихователька у школі була старанною ученицею, вчилася на відмінно. Протягом цих років вона не зраджувала своїй мрії і по закінченню школи вирішила вступити на факультет дошкільної освіти, який на той час був у Києві та Рівному. Однак, за результатами конкурсу дівчину не зарахували до лав студентів. «Тоді я пішла навчатися до Уманського педучилища і закінчила його з відзнакою. Після цього отримала направлення на роботу до дитячого будинку і одночасно на навчання до Києва», – пригадує жінка. Однак, попри перспективу отримати вищу освіту у київському виші, вона обрала те, що було ближчим їй на шляху до реалізації своєї мрії.

 

DSC03306

 

Стати мамою для десятків дітлахів

«Коли я прийшла до дитячого будинку вихователькою, старші колеги, дізнавшись, що я маю направлення на навчання у Київ, говорили мені, щоб я тікала, бо ж тут важко працювати. Вони всіляко переконували мене, що категорія дітей із дитячого будинку – надто складна», – із посмішкою згадує свої перші хвилини роботи Марія Петрівна. Та труднощі її не налякали, а, можливо, навпаки, підігріли інтерес до пізнання такої бажаної ще з дитинства роботи.

Ще коли Марія Петрівна була неодруженою і тільки-тільки почала працювати з дітками, їй найбільше запам'яталась одна ситуація, яка сильно вплинула на бажання робити все для дітей із дитячого будинку. «Пригадую, я намагалася приспати одного з вихованців і коли я доторкнулася та обійняла його, то відчула, як дитинка затремтіла всім тільцем і прошепотіла: «Мамо!», – із блиском в очах згадує директорка.

 

Працюючи простим вихователем, жінка намагалася віддати цим дітям усе своє тепло, ніжність і турботу. Марія Петрівна з дитинства гарно малювала і це своє захоплення змогла реалізувати на благо діткам у своїй виховательській практиці. «Я розмальовувала стіни біля їхніх ліжечок, зображуючи епізоди з мультфільмів, намагалася створити родинну атмосферу, затишок, бо мені завжди здавалось, що цим, і так частково ображеним долею діткам, не вистачає цього», – пригадує директорка. І після перших кроків своєї професійної діяльності Марія Петрівна зрозуміла, що це таки справді її призначення, її життя та її захоплення. Вже понад 33 роки вона незмінно працює на благо своєї великої родини, дарує їй свою відданість, створює максимально комфортні умови для розвитку діток.

 

Від роботи до родини – один крок

Така турботливість та жіночність у Марії Петрівни - від її матері. Жінка пригадує свої дитячі роки з ніжністю і радістю. Адже її мама навчила її бути турботливою, лояльною, мудрою. «Я вмію робити всі жіночі справи: в'яжу, шию, вишиваю, готую. Я вдячна мамі за це. Вона була люблячою. Одного разу вночі я прокинулась в туалет, і, уявіть, вона почула мої тихесенькі кроки і запитала: «Ти капці взула?», – з такою ніжністю і турботою, що цей спогад назавжди закарбувався у моїй пам'яті», – із любов'ю розповідає жінка про материнську турботу.

Окрім того, що робота з дітьми розбудила у 20-річної дівчини материнське чуття, вона ще й допомогла їй стати щасливою дружиною. Доля Марії Петрівни вкотре сплелася з роботою. «Бабуся однієї вихованки попрохала знайомого зробити фото онуки і заодно, можливо, познайомитися із молодою і симпатичною вихователькою, – пригадує з усмішкою історію знайомства зі своїм чоловіком Марія Петрівна. – Я до таких знайомств, чесно кажучи, ставилась скептично. Однак, коли ми вперше побачилися, то відразу сподобалися одне одному». Так у стінах дитячого будинку зародилося кохання молодої виховательки та фотографа-любителя.

Марія Петрівна стала хорошою дружиною для коханого чоловіка та люблячою мамою для свого сина. Відтоді малюнки у її виконанні з'являлися не лише над ліжечками вихованців у дитячому будинку, але й у родинному гніздечку над колискою Олександра (син героїні).

«Я іноді ловлю себе на думці, що через роботу мало часу приділяла родині. Син та чоловік завжди мене розуміли і підтримували. Однак, мені як жінці та матері хотілося б зробити для них щось більше», – говорить директор. Та, попри напружену роботу, жінці вдалося побудувати міцну та люблячу родину. Сьогодні вона пишається своїм сином, який з дитинства був відповідальним і самостійним.

 

DSC03465

 

Прикипіти душею

Тривалий час, проведений серед дітей, які встигли пізнати розчарування, однозначно впливає на людину. Одних відштовхує, як мені здавалося, певна проблематичність дітей-сиріт, а інших же, навпаки, притягує. Рано чи пізно, але, мабуть, із кожним має статися ситуація, коли ти просто душею прикипаєш до якоїсь людини. Так, навіть маючи хорошу родину, Марії Петрівні припала до душі одна із вихованок. «Для мене завжди всі діти були рівними, я ніколи не намагалася когось виділити, навпаки ж, знаходила у кожній дитині те, за що вона заслуговує уваги. Однак, так трапилося, що ця дівчинка стала особливою. У мене виникла думка навіть удочерити її», – говорить Марія Петрівна. Жінка знайшла підтримку у чоловіка та сина, які не заперечували і сприйняли її бажання з розумінням. Однак це бажання не вдалося реалізувати. Спочатку через напружений графік роботи, а пізніше доля цієї дівчинки вже добре склалася і було надто пізно.

 

Безцінні речі та моменти у житті

Сім'я та робота стали для Марії Петрівни найбільшими цінностями цього життя. На запитання про найважливіші, особливі речі у її житті директорка відразу підіймається з крісла і шукає у шафі дитячі доробки.

«Нещодавно один із хлопчиків написав мені такого гарного листа (демонструє листівки вихованців, зроблені власними руками). Такі речі мене роблять щасливою. Адже це справді зроблено від душі, щиро», – говорить Марія Петрівна. Таких подарунків жінка за роки своєї роботи отримала чимало. Значну частинку вона зберігає на роботі, а частинку - вдома, поруч із подарунками рідних.

Власноруч зробленими подарунками радував Марію Петрівну і син. «На 8 Березня він на дереві випалив мені картину. Насправді такі подарунки чи не найцінніші, – говорить директорка, – А взагалі щастя мені приносять буденні речі. Наприклад, Саша завжди, коли бачив, що я вранці поспішаю, міг однією посмішкою та фразою: «Мамо, що ти зранку як погана погода?» змінити сумний на усміхнений та щасливий настрій».

Марія Петрівна, пригадуючи безцінні моменти у своєму житті, розповіла, що відчувала себе по-справжньому щасливою і тоді, коли школярем Олександр з якогось Дня Народження приносив їй по півцукерки і говорив: «Мамочко, спробуй. Ти такої точно не куштувала». Віру та любов чоловіка директорка особливо відчуває тоді, коли на її плечі звалюються додаткові клопоти. Так, у період здобуття другої вищої освіти він перейняв на себе значну частину її обов'язків по вихованню маленького сина.

 

DSC05491

 

Захоплення, що урізноманітнюють життя

Попри зайнятість Марія Петрівна знаходить час і на культурний відпочинок. «Цим я завдячую своїй наставниці Світлані Ситник та подрузі Раїсі Сабатовській. Траплялось, що вони купують квитки або передають запрошення на виставу, а потім телефонують і говорять: «Маріє Петрівно, о такій-то годині йдемо в театр». І тут уже доводиться у свій графік втіснити ще й відвідування театру. І за це я їм вдячна», – з посмішкою згадує Марія Петрівна. Любов до театру стала родинним захопленням.

Що стосується жіночих справ, то часто Марії Петрівні хочеться щось зв'язати чи вишити, однак сила-силенна інших клопотів іноді не дає змоги взятися за шпиці та нитки. «Я десять років не в'язала, а от буквально кілька тижнів тому мені захотілося зробити коврик власними руками, такий, як у бабусі був, пам'ятаю. Я боялася, що втратила цей навик, але коли взялася до роботи, то по пам'яті за вечір все ж таки зв'язала той килимок», – ділиться Марія Петрівна.

 

Керівник і жінка в одному обличчі

Щоб бути керівником, а тим паче - такого закладу, потрібно мати неабияку відповідальність, силу волі, витримку та розуміння. У цій жінці є все.

Колеги Марії Петрівни зізнаються, що працювати у колективі з нею дуже просто і комфортно. «Дитячий будинок – це її дітище. Все, що тут є, створене завдяки їй. Вона дуже хороший керівник, – говорить з посмішкою на обличчі Олена Миколаївна Гавриленко, заступник директорки з навчальної роботи. – Марія Петрівна ніколи не ставить себе вище від інших працівників, а, навпаки, робить все з нами разом. От недавно ми з дітками ходили на город доглядати за культурами, і вона - з нами. Ця жінка завжди поцікавиться справами, порадить, якщо ви цього потребуєте, підтримає у потрібну мить».

До того ж, у дитячому будинку їй вдається не лише добре спланувати та організувати роботу, а й залишатися яскравим прикладом жіночності, порядності.

 

Щастя

Після розмови я переконалась у тому, що ця жінка змогла стати по-справжньому щасливою. На мої слова про щастя Марія Петрівна відповіла мені притчею: «Бог зліпив людину з глини, і залишився у нього невикористаний шматок. Тоді Бог запитав: «Що ще зліпити тобі?» Людина подумала і попрохала: «Зліпи мені щастя». На це Бог поклав їй у долоню шматочок глини, що залишився і сказав: «Я не знаю, що таке щастя. Зліпи своє щастя собі сама». Це вкотре мене переконало у тому, що своє щастя ця жінка і справді таки зліпила собі сама.

 

 

Матеріал підготувала Світлана Спасібіна

 

 

 

Фото надані автором, НародUA

 

Поділіться з друзями: