Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


19 Бер 2020

Світлана Ілюк: "Ніхто ніколи нікого не зможе навчити бути щасливим"

Автор 
Читайте більше в рубриці Людина
 

"Я та особистість, яка не вірить в чудо, але вірить в силу енергії життєздатності всесвіту, галактики, часопростору", – розповідає Світлана Ілюк – героїня Щастя на НародUA.

Коли мене запитували, звідки я, – відповідала, що з раю

86615304 651829388903088 2166057268431290368 n

Що таке щастя? Чи відчуваю я себе щасливою людиною? Чи дарую я щастя іншим? На ці запитання важко мені відповісти без емоційного підривного стану, бо такий вже маю шалений темперамент.

Я народилася в серці та душі моїх Карпатських гір гуцульського-верховинського краю, біля дзвінких струмків, жваво сплетених вітрів, пахучих дощів та свіжих кольорів. Під час свого навчання в місті Івано-Франківськ, коли мене запитували, звідки я, - відповідала, що з раю, бо саме там найближче до сонця і хмар. Вже переїхавши остаточно до міста, я зрозуміла всю міць і силу тієї народженої місцини, і що саме вона навчила мене бути щасливою з самого дитинства. Тішитися кожного ранку сонцю, веселитися, як паде сніг, гуляти босяком по болоту і купатися в швидкій холодно-літневій річці. 

«Одна гора – це одна сім’я»

Звісно,  я вважаю, що моя сім’я – найкращий подарунок долі, з ними мені весело, не страшно, почуваюся в безпеці і головне коли ми всі разом – ми щасливі. На сьогоднішній день я вже третій рік проживаю у Львові, хоча загалом з батьками не живу вісім, а брат переїхав до іншого міста. Із далекого дитинства ми з братом були «нерозлийвода». В школі за однією партою, додому разом, в музичну школи на ті ж години, тільки різні класи. Вчитися поїхали в одне і теж місце, квартира на двох, і тут настало життя поодинці. Я залишила його, і через кілька місяців зрозуміла, що надто сильно сумую за ним. Таке враження, що чогось не вистачає мені у цьому житті. Через якийсь час усвідомила і те, що моя велика родина (а в гуцулів родини і справді величезні «одна гора – це одна сім’я») теж закарбувалася в пам’яті й береже маленький сум. Так, ми всі з’їжджаємося на свята, обговорюємо проблеми, радості, історії  за великим  столом, але я зрозуміла, що щастя не тільки у цих митях - бути разом. Щастя  закладене у  людях, за якими я сумую, люблю, поважаю. І тепло мені стає від думки, що скоро я їх побачу.  

З думкою, що твориш щось важливе, вагоме

84474533 3326442447384589 7135814804815478784 o

Кілька років тому, всесвіт мене познайомив з молодою парою, яку я спочатку терпіти не могла, а пізніше без них жити. Ці люди стали мені дорогими в світі. Ми разом працювали, вчилися, відпочивали, вигадували щось нове, займалися першими проєктами, помилялися, створювали вечірки, падали, піднімалися і так по сьогоднішній день з підтримкою я маю їх. Коли запитують у мене, звідки я маю вдосталь енергії, що мене надихає – то я відповідаю, що це все люди. Їхні історії,  вчинки, мотиваційно-проблемні рішення завжди додають витримки собі та підштовхують в перед.  Ну і, звісно, ковток свіжого повітря гірського, з мальовничою картиною на іншу гору.

 

Життя для мене на даному етапі складається з праці та відпочинку.  Психоемоційний стан цілковитого задоволення приходить часто тоді, коли я отримую результат від своєї виконаної роботи. Вже довгий час починаю спостерігати, що результативні дії надають сили працювати ще більше, і внаслідок мати велику жагу до цього. Я працюю в театрі Лесі Українки, що у Львові, помічницею  режисерів, і майже завжди моя робота є непомітною для людини, яка не усвідомлює, що я можу там допомагати. Але з кожним випуском вистави або завершенням довгих репетиційних процесів, мене охоплює зовсім не втома,  а радість, що завтра ми зможемо продовжити цю роботу, розвинути її, що у висновку нам дасть фідбеки глядачів, може колись їхні дії. З такою думкою, що твориш щось важливе, вагоме - бо воно може вплинути на світосприйняття, або свідомість когось, бажання працювати далі збільшується до максимуму. 

Емансиповані вчинки ощасливлюють кожну мить

86262188 185968149343428 5735810312775401472 n

Ще  в далекому минулому, мені доводилося на пряму спілкуватися з глядачами, я була екскурсоводкою в Карпатських горах. І щоразу переглядати емоційні зриви зацікавлених облич, які ніколи не піднімалися вище чотирьохсот метрів над рівнем моря, а тут вилазка в тисячу або й вище  – ось це щире задоволення від праці, яку я могла подарувати людям, ще й сама отримуючи від цього масу приємних моментів. Це, звісно, призводило до величезної відповідальності. Я зовсім не спеціалізована фахівчиня в туризмі, а любителька-початківиця з досвідом моїх батьків, родичів, предків, інших гідів і саме це я намагалася донести до тих осіб, які відпочивали. Коли у 18 років я збагнула, що попереду мене людей 20, а позаду 30, й кілька похилого віку, а ми вже піднялися на таку висоту, що тиск стрибає у мене самої - то це все призвело до страшного розуміння, що я займаюся саме тим, чим хочеться у цю мить. На такому ж емоційно-підривному стані я поїхала до чужого міста одна. Такими емоціями  керувалася при поході в гори п’яти денного туристичного зльоту, коли взяла на себе відповідальність за життя людей, які були там вперше. А чи турне автостопом по Європі з подругою, яку знала кілька місяців. Такі емансиповані вчинки в діях, думках, рішеннях, праці, любові, ощасливлюють кожну мить.

З дитинства  мої справи, проблеми були виключно моїми, і  це звісно допомагало ставати самостійною у вирішенні питань. Навіть постав вибір перед школою, на якому музичному інструменті мені хотілося б грати  і  чи хотілося взагалі – тож у сім років я це зробила сама.  Далі вибір майбутньої професії чи роботи вдома не обговорювалися, якщо я мала вагомі аргументи. У таких повноважних діях я завжди почувалася і почуваюся вільною, а це і є підґрунтя щастя. Звісно, за цю самосвідомість вдячна батькам, що навчили вирішувати проблеми або діяти самостійно, обираючи шлях. 

Те, що тішить, приносить радість, піднімає настрій

В постмодерністському житті тішитися звичайним речам – це вже давно не звично і переосмислено. Усе таке заохочує до пізнання традицій, обрядів, культури як такої, і мене це насправді тішить, бо окрім важливої і великої спадщини (зараз я виключно про гуцульський край пишу), внаслідок краху минулої епохи, ми нічого не маємо. Мене турбує, наскільки далеко ми зайдемо і  чи не зіпсуємо все те, що ще так бережливо тримає у своїх домівках старше покоління, хоч і сама вдало перебираю собі свої домашні ритуали, які дуже подобаються.

А ще радість може принести книга з цікавою історією  під каву біля свого підвіконня або вдома на вулиці, на гамаку під яблунею, чи на балконі, або навіть в дорозі потяга. І ще маю таку думку, найкраще, що створило-винайшло людство – це музика. Хай би там що,  яка б подія не траплялася в житті своєму, чи близьких – музика завжди мені може підняти настрій, а заразом і вже моїм оточуючим, бо з нею я умію і можу все!

Що таке щастя?

86857593 154376008868335 7454946809236946944 n

Я вмію тішитися дрібним речам і це найперше, що мене робить щасливою. Кататися на лижах, впасти посеред лісу, і в цей момент переглядати гілки, які розфарбовують небо – ось в чому щастя. І ще хочеться мені написати про банальщину, яка напевне всіх робить піднесено щасливими – це: поїздки в інші країни-міста-села, лапатий сніг, дощ зі свіжим повітрям, а  опісля яскраві кольори, вода з лимоном і м’ятою з маминого городу, собака, яка безмежно радіє  моєму приїзду, закоханість, нові знайомства та старі добрі друзі.

Вважаю, що щастя не можна досягнути, його нереально відшукати, подарувати або ще щось в такому дусі. Людина або просто розуміє стан думок, речей і приймає все як дане, кероване своїми вчинками, або ні. Ніхто, ніколи, нікого не зможе навчити бути щасливим (то моя суб’єктивна позиція, яка б по суті не мала впливу), але можна нагальним своїм прикладом показати. Я та особистість, яка не вірить в чудо, але вірить в силу енергії життєздатності всесвіту, галактики, часопростору. 

 

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему