Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


04 Черв 2018

Соломія Зеленська: "Для щастя не варто шукати причини"

Автор 
Читайте більше в рубриці Людина
 

"Щастя не любить серйозних і насуплених людей. Воно любить тих, хто сміється, радіє і пустує. Тих, хто святкує життя. Воно любить простих і безпосередніх", – розповідає Соломія Зеленська – героїня рубрики Людина на НародUA.

Спостерігати за світом і людьми

32461416 368173830362360 1129317042952863744 n

Народилася в селі Морозівка, Київської області Баришівського району. Нині мешкаю і творю в місті Київ. Письменниця. Прозаїк.

Закінчила в 1996 році Театральний університет ім. І. Карпенка-Карого за спеціальністю актриса драм. Театру і кіно (курс Л. Олійника).

Люблю мандрувати, читати книги, спостерігати за світом і людьми. Інколи якась одна маленька деталь, вихоплена з круговерті життя, творить мій роман. Інколи один лиш погляд незнайомої людини, кинутий мимохіть, надихає на оповідання. А іноді чиїсь зачовгані черевики... чи старий трухлявий пеньок.

Пишу романи, сценарії. В кінці 2016 року вийшов мій дебютний роман «Сповідь священика» (переможець літературного конкурсу від КМДА). Цьогоріч виходить другий роман «Куди подіти святого» (ЛА «Друге дихання»). Нині готується до друку наступний роман.

Історії до мене приходять щодня, я ледь встигаю їх записувати. Приходять невимушено, легко. Вони, ніби витають наді мною у просторі, а я лише втілюю їх на папері. Без напруження і особливих роздумів. Певно, потрібно було звільнити свій шлях від обтяжень, а саме – стати вільною. Вільною від накопичених знань, упереджень, минулого, думки і опікування інших та іншими. Бути собою і просто бути. Не залежачи від чиїх би то не було поглядів і сподівань. Жити в своєму світі, творити його, розкриваючись назустріч існуванню.

Ніжна істота, народжена для краси і щастя

33383167 371933463319730 5232818218770366464 n

А ще я насолоджуюсь тим, що є жінкою. Прикрашаю свою жіночність, плекаю її, пишаюся нею, втілюю її у житті, квітну в ній.

Нині час, коли жінки втратили жіночність і тендітність, віддавши себе на службу чоловікам і дітям, прислуговуючи їм. Вони тягнуть на собі опецькуватих чолов’яг, працюють за них, лікують їх, втішають, аби тільки не лишатись самій або, приміром, заради дітей. Це велика проблема сьогодення, як власне і всіх часів. Дівчаток змалечку привчають до того, що треба бути неодмінно сильною і стійкою, аби на своїх мужніх плечах винести всі труднощі. Отож, від самого початку закладають у них відповідну програму.

Мені, певно, пощастило в житті, позаяк тато ставився до мене як до принцеси, люблячи і пестячи мене повсякчас, оберігаючи від скрути, разом з тим не позбавляючи свободи та власної думки. Відтоді я усвідомила одне. Жінка – ніжна істота, що народжена для краси і щастя, а чоловік – мужній і захисник. Він – як батько. Підсвідомо я прагла знайти саме такого чоловіка, з котрим можна поєднатися в гармонії і коханні. Для жінок це є найвище щастя – втілити свою жіночність, адже багато з них так і не стали жінками, потерпаючи від страхів, які передаються від матері до доньки.

Я склала про себе таку розповідь. Як я пишу свої романи, як виникають герої, звідки вони беруться? Соломія Зеленська, хто вона така?

20140031 240666113113133 7518342104049431451 n

ХТО ВОНА ТАКА?

Вона пише. Біля старого ставка, примостившись на зрізаний та понівечений людьми трухлявий пеньок, що давно став її незрадливим надійним другом і який щоранку чекає на зустріч з нею.

Можливо, і він розповідає їй Ті історії?

Вона пише. Просуваючись у неприкаяному натовпі людей, котрі щодня кудись поспішають, розсовуючи руками бурхливі хвилі свого життя.

Можливо, вони кричать їй про ті історії криком роздратованої матері, котра щосили тягне до дитсадка своє півторарічне зарюмсане маля? Чи криком оторопілої тітоньки з огрядними клунками, що горлопанить на всю вулицю, проклинаючи тих самих людей, що так як і вона, поспішають-штовхаються несамовито у пошуках хліба з маслом?

Вона пише за горнятком з кавою, зовсім не слухаючи торохтіння своєї приятельки про нещодавно придбану сукню.

Вона пише вночі, коли всі лягають спати, а її будить повний місяць, що заглядає у її віконце, жадаючи розповісти так щиро про щось своє таємне.

ВОНА ПИШЕ.

А герої тим часом будують її будинок, про який вона колись мріяла.

Приходять безцеремонно самі в гості до її помешкання і незалежно розгулюють по кімнатах. Хапають яблука, що лежать на тарілках і гризуть їх за її спиною.

Валяються на її дивані, заглядаючи в розкидані по ньому рукописи, роблять правки, надягають її пеньюар і кутаються у теплу вовняну ковдру, відсьорбуючи гарячий чебрецевий чай з її улюбленого глиняного горнятка. А потім хапають з книжкової полиці роман «Брати Карамазови» і читають його по черзі, всотуючи в себе запах її парфумів «Коко мадемуазель», якими просочилася та її книга, котрою вона так захоплюється.

Коли вона човгикає сквером, вдихаючи свіже повітря вранішнього літа, ні про що не думаючи, насолоджуючись тишею та співом пташок, вони нашіптують на вухо їй свої історії, і вона вже не в змозі від них відчепитися, доки не напише ті історії , те їхнє життя.

Про їх сумніви, їх сподівання, про їхні муки, про те, що лежить важким тягарем на їхніх серцях. Благаючи, щоб вона зняла той тягар…

Про їх ненависть, просячи, щоб вона допомогла звільнити їх змучені душі і воскресити любов.

І вона сідає за свій старенький потертий стіл і пише, пише, доки не заболить рука. І доки не вирішить їхні проблеми, доки не розкує їхні кайдани. Доки не звільнить їх і не розкриє у всій повноті. А потім лягає спати.

Та інколи вони будять її посеред ночі. Вона покоряється, сонно сновигаючи до свого старенького столу, і, коли неохоче сідає за нього, продовжуючи солодко позіхати, вони наперебій безперестанку «надиктовують» їй своє життя.

І лише тоді, коли вона геть втомлена і виснажена закінчить писати, вони відлітають…

Вони йдуть з її будинку. Вона лишається сама. Та ненадовго…

Невдовзі їх місце займають інші персонажі.

Звідки вони беруться? Вона не знає. Вони приходять самі.

Що таке щастя?

Щастя.

Щастя існує в тобі.

Воно не залежить від іншої людини, професії, слави, обізнаності, твоєї величі чи твоєї доброчинності. Швидше за все, все це стоїть на заваді до щастя. Особливо, якщо ти чіпляєшся за всі ці здобутки, тішачи своє его. Адже люди здебільшого керуються розумом, а не серцем, а розум без люблячого серця, як відомо, втілює амбіції, однак забирає спокій.

Щоб пізнати щастя, тишу, блаженство, перш за все, треба пізнати себе саму. Прислухатися до себе, до шепотіння власного серця, зупинивши невпинне торохкотіння пустомелі розуму. І в тій миті віднайти гармонію, закутуючись в любов як в пелерину. Посидіти в тиші за горнятком запашної кави, відчуваючи подих вітру на своїй шкірі, оповитися пахощами довкілля, милуючись безмежністю небесної блакиті, впірнути в океан життя без страху і сумнівів, цілком і повністю довіривши себе існуванню...

Жити тут і зараз, а не колись і потім. Бо потім ніколи не настане. Я знаю це з досвіду, спостерігаючи за людьми.

Вловити цю мить і упиватись нею, п’яніючи від того, що ти є, що ти існуєш. Адже багато з нас не розуміє цієї простої, але величної істини, позаяк сприймає її як належне. Ми дихаємо, ми бачимо, ми чуємо, ми відчуваємо, ми кохаємо?! Хіба це не диво? Яке ще більше диво може вразити нас?

Ми надто серйозно відносимося до всього. Ми позбавились грайливості. А щастя не любить серйозних і насуплених людей. Воно любить тих, хто сміється, радіє і пустує. Тих, хто святкує життя. Воно любить простих і безпосередніх, однак не (за)знайок, позаяк хизування знаннями, як груда мотлоху захаращує вхід до таємниці існування. Прості і невинні люди відчувають, що життя – це незбагненна таємниця, однак не намагаються розкрити її, вони просто насолоджуються нею, святкують її. Щодня, щогодини, щомиті. Вони дихають Нею.

Багато людей живуть як жебраки, хоча всі ми народилися панами. Проте люди виховані і обумовлені так, що хапаються за нещастя, за злигодні, потрапляючи у вічну залежність від них, повсякчас звинувачуючи когось у такому житті, лиш не себе. Одначе ми самі відповідальні за таке життя і більше ніхто.

Отож, для мене особисто щастя – у звичайних речах. Прокидатися вранці, всотуючи в себе пахощі кави з корицею, з насолодою готувати борщ для своєї родини і для себе, вловлювати чудернацькі історії, які, як метелики, невимушено кружляють навколо тебе в просторі, прибирати свою оселю, наспівуючи дурним голосом пісню, пройматися дзвінким сміхом дитини, зачудовуватись палахкотливим вогником від розведеної ватри, прислухаючись як потріскують друзки у багатті, а ввечері на заквітчаній терасі смакувати запашним чаєм з чебрецем, млосно застигши від подиву, вглядаючись у містичну далечінь, де за обрієм зникає сонце. Хоча, насправді, хіба це не диво?

Диво – у звичайних речах, до яких ми звикли, і які почасту не помічаємо. Диво – саме життя. Проте й за щастя не треба хапатися, бо воно не любить ув’язнення. Однієї й тієї ж миті – не повториш. Живи невимушено. Живи спонтанно! Живи просто! Насолоджуйся тим, що маєш. Оце тобі і все щастя.

Я помічаю щоденно, що всі нещасні люди - подібні. Вони без кінця і краю скаржаться, нарікають, скиглять. Що б там не було. Навіть, якщо їм даєш те, чого у них ніби не вистачало. Зарплати не ті, пенсії не ті, умови не ті, все навкруги не так. Тяжко, прісно, нудно, не цікаво. Щаслива людина - інша. Вона народилася для розкоші, раювання, блаженства. І Саме життя її виведе до цього. Над нею вже помітно формується щаслива аура, бо вона дивиться на світ іншими очима, і він, всесвіт, в свою чергу, дарує їй щастя. Вона не зважає на чужі думки і присуди, вона не робить з себе жертву, вона живе за своїми правилами і законами у згоді зі своїм внутрішнім світом, а не за чиїмось ідеологіями і системами.

Щасливі люди - небезпечні. Бо вони будуть робити те, що їм приносить задоволення і радість, а не те, що потрібно іншим. У натовпі можна відразу вирізнити щасливу людину, адже неодмінно кинеться в очі її унікальність, прилине її аромат, вразить вланий стиль.

Чому ж так багато нещасливих? Тому, що нещасливі - вигідні. Ними можна керувати. Отож звідусіль, - з екранів телевізорів, з уст оточуючих, з газет і книг рине до нас установка "на старждання". Суспільство воліє знищити щасливих людей. Воно починає чавити радість, створює ситуації, в яких людина (особливо дитина) втрачає зв'язок зі своєю сутністю.

Отож, ми можемо віднайти тисячу і одну причину для нещастя. А для щастя не варто шукати причини. Треба просто Бути. Бути щасливим. Отож, будьте!

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему