Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


29 Квіт 2013

Сергій Чернов працює у Зоні

Читайте більше в рубриці Людина
 

Сергій Чернов уже більше десяти років працює в Зоні. Чорнобильській зоні відчуження. Не боїться радіації. Хоче бути "провідником" у Зоні.

Минуло 27 років від трагедії на Чорнобильській АЕС. Сьогодні мало хто з нас знає про те, яка ситуація в Зоні відчуження. Я чомусь думала, що 4-й реактор стоїть собі пусткою із напівзруйнованим укриттям, поки не поїхала до Чорнобиля, де варять чудову солянку в їдальні. Там живуть ті, хто працює на атомній станції.

Наразі під Чорнобилем будується «Вектор», що займатиметься захороненням радіоактивних відходів з усієї України. На «Векторі» я познайомилась із Сергієм Черновим, власкором видання «Вісник Чорнобиля». Він – один із 5-тисячної когорти тих сміливих людей, які працюють у Зоні. Сергій Анатолійович, що було для мене особливо приємним, мамин земляк – із Сумщини. Він живе в гуртожитку у Чорнобилі, а на вихідні та у відпустку їздить до Шостки. Я випадково заговорила з Черновим і майже не задавала запитань. Він сам усе розповів. Це свого роду сповідь людини. Цей чоловік – узірець для тих, хто зневірився, бо не зміг знайти роботу, і для тих, хто боїться труднощів і змін. Пропоную розповідь Сергія Анатолійовича без купюр.

 

Радіація і безпека

Тут безпечно. Ми ж для людей обираємо безпечні маршрути. Є дуже забруднені, то туди нікого не пускаємо.

Усі, хто тут працює, мають спеціальні прилади для вимірювання радіації. Є такі, які мають накопичувальну систему. Якщо людина за рік набрала певну кількість радіації, більше тут не працюватиме. А в тих, хто біля реактору, є спеціальні радіометри. Вони працюють мало, можуть 10-15 хвилин на день, інакше отримають небезпечну дозу.

Машини, на яких возять радіоактивні відходи, назавжди залишаться тут, у Зоні. У машині захист від радіації – тільки свинцева плита між кабіною і кузовом. Це не захист.

А куди діватися? Їздять люди. Із Сум їздять, із Харкова, Миколаєва, Одеси.

 

Несправедливість

Мені шкода несправедливої оплати праці для тих, хто працює в Зоні відчуження. Наприклад, у тих, хто біля самого реактору, зарплата дуже велика, а в жінок, що дезактивують одяг та перуть його, маленька. У прибиральниць та водіїв вона також мізерна, хоча вони так само працюють на станції або в Зоні.

 

Сім'я

З дружиною ми розлучились. Їй захотілося грошей. Вона поїхала в Італію. Приїжджала декілька років тому з іноземцями на екскурсію. Ми познайомились у Прип’яті, коли обоє були в будівельному загоні. Тут і одружились. Розписались у Києві, а весілля зіграли в Прип’яті.

Дітей давно не бачив. Дочка теж в Італії, заміжня. Син у Києві, одружений.

 

IMG 6032_1

 

Прип'ять

Коли Прип’ять будувалась, вона була всім забезпечена, як Київ. Середній вік жителя міста був 26 років. Тут мешкала тільки молодь. Стільки квітів, скільки росло тут, я ніколи в житті не бачив. Це було перспективне місто і компактне. Навколо Прип’яті можна було об’їхати за 45 хвилин. До Києва ходили поїзди, автобуси, річкові катери. Молодим сім’ям дуже швидко квартири давали.

 

Життя

Я закінчив факультет журналістики тоді Київського інституту, працював у партійній газеті «Ленінська правда». Під час серпневого путчу вона підтримала ГКЧП, її закрили, потім перейменували і назвали «Сумщина». Там зараз працює мій брат.

Я де тільки не працював, трудова книжка вся списана вже.

Коли газету закрили, куди йти працювати? У нас уже було двоє дітей. Я продавцем працював, і вантажником, і на будівництво в Москву їздив. У міськраді в Шостці працював, але зарплата була маленька. Дружина каже: «Нам потрібні гроші», і я поїхав до Києва. Друг допоміг мені знайти роботу, жив я в родичів. Звісно, вони не брали з мене грошей, і мені було незручно. Так пройшло 7 місяців, поки я не зустрів знайомого, і зайшла мова про мого однокласника Сашка, з яким ми сиділи за однією партою перші 3 роки. Потім він переїхав. Виявляється, жив у Києві.

Сашко мені допоміг улаштуватися в Чорнобиль. Я пропрацював якийсь час за контрактом, потім знов залишився без роботи. А вдома дружина й діти, їх потрібно годувати. Я пішов до газети «Вісник Чорнобиля». Редакція знаходиться в Києві. Там поставились із розумінням до того, що я шукаю роботу. Так я став власкором газети у Зоні. За цей час устиг і попрацювати проводжаючим для гостей Чорнобиля. Зараз газета не друкується, виходить тільки в Інтернеті.

Я хотів би знову бути проводжаючим.





Фото автора, НародUA

Поділіться з друзями: