Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


03 Трав 2012

Перрі Буш вважає, що американці перестають довіряти журналістам

Читайте більше в рубриці Людина
 

Кілька місяців професор Університету Блаффтон (штат Огайо, США) Перрі Буш (Dr. Perry Bush) викладає українським студентам історію Америки. В Україну він приїхав завдяки програмі Фулбрайта (академічний обмін вченими України та США). Цього року цій програмі виповниться 20 років, і за цей час 800 українських вчених відвідали США, а 400 науковців із Америки побували в Україні.

Почути лекції американського історика вдалося і студентам Черкас. Перрі кілька днів перебував на Черкащині: відвідав із лекціями Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького, Першу гімназію та побував на Чигиринщині. Там пан Буш був дуже вражений, як українці шанують свою історію, а місто Черкаси американський історик назвав ідеальним містом для життя, де б він сам не проти пожити. «Тут спокійно і таке враження, що живеш на березі великого озера. Черкасці – привітні та дружелюбні люди. Дуже вразили студенти черкаського університету. Вони критично сприймали мою лекцію, ставили різкі питання. Мені це подобається, коли не погоджуються та дискутують зі мною», - так американський професор відповів на запитання про враження від міста.

 

2607

 

Про те, як громада маленького американського міста змусила величезну корпорацію зі світовим ім'ям рахуватися із інтересами людей, а також про те, чому американські журналісти втрачають довіру громадян, Перрі Буш розповів в ексклюзивному інтерв'ю інтернет-виданню НародUA.


- Черкаським студентам ви розповідали про соціальну відповідальність корпорацій у США. То як же змусити бізнес бути соціально відповідальним?


- У США є спеціальний закон, який надає корпораціям прав окремих особистостей, окремих людей. Тому, корпорації мають такі ж права, як громадяни. У такому випадку американці говорять: «Добре, ви дієте за американськими законами як реальна людина, маєте такі ж права – окей, ми візьмемо це на віру». Тобто корпорації повинні вчиняти по-людськи. Ми живемо на якійсь території, належимо до якоїсь територіальної громади, діємо як члени такої територіальної громади і повинні діяти згідно з правилами цієї громади. Добре, якщо до корпорацій ставляться як до людей, значить вони повинні мати таку ж відповідальність, як люди. Знаєте, у США є такий вислів «Нічого особистого – просто бізнес». Тобто «Нічого особистого, я просто повинен отримувати прибуток». Але це - подвійні стандарти! Якщо ти маєш такі права, як людина – тоді вчиняй по-людськи. Я щойно завершив писати одну книгу, яка вийде у червні – в той час, коли я буду в Україні. У книзі йдеться про цікаву історію за участю однієї із найбільших корпорацій в світі - British Petroleum. Ще Джон Рокфелер заснував цю компанію, загалом вона існує більше 100 років. Покоління людей, які працювали в цій компанії, живуть завдяки їй. Біля міста Лайма (штат Огайо) був завод цієї корпорації, що займається переробкою нафти на бензин. Свого часу British Petroleum хотіла закрити цей завод, вони просто вирішили не займатися цим бізнесом в цьому місті. Вони сказали: «Нічого особистого, це – бізнес, ми просто вже не хочемо займатися цим бізнесом тут». Але мер цього міста, інші політики та журналісти об'єдналися – і відповіли: «Ні, ваші дії впливають на кожного мешканця цього міста». Мер таки знайшов спосіб зберегти цей завод. Він, за підтримки місцевих бізнесменів та журналістів, выдшукав інвесторів, які викупили потужності заводу у British Petroleum. Це ілюстрація того, що ми повинні наполягати, що у корпорацій має бути соціальна відповідальність перед громадою.

 

- Аналогічні ситуації мали місце і в Черкасах. Кілька потужних фірм частково або повністю припиняли виробництва в нашому місті. Як би черкасці мали реагувати у такому випадку?

 

- Я хочу наголосити, що я гість у цій країні. І іноді американці мають вигляд «недалеких», коли говорять про інші країни чи нації. Вони приходять, не знаючи особливостей країни, і починають навчати: «Ви, українці, маєте робити так і так... ». Я не хочу мати такий вигляд – «недалекого» американця. Урешті, я думаю, що Україна сама може вирішити свої проблеми без урахування зовнішньої думки. Але... Одна із причин, чому я написав книгу про цю історію (історію про British Petroleum): я думаю, що вона може слугувати моделлю іншим людям, громадам. Бачите: історія така ж, але інші компанії, інші люди. Так,  корпорації мотивуються прибутком. Але вони мають розуміти, що у них є соціальна відповідальність перед громадою.

 

DSCN2596

Перебуваючи в Черкасах, Перрі Буш встиг на згадку сфотографуватися біля мега-писанки, яку на Великдень встановили на Соборній площі

 

- У США корпорації намагаються вести соціально відповідальний бізнес. Принаймні, так говорять. В Україні бізнес часто концентрується лише на одному занятті – зароблянні грошей. Яким чином громадяни можуть «натякнути» підприємцям, що ті мають думати про громаду?

 

- Власники великих підприємств часто не живуть в Черкасах. Наприклад, як власники «Азоту». Але ж менеджери «середньої ланки» - це мешканці Черкас. Саме такі люди – працівники середньої ланки – стали підтримкою меру у боротьбі з British Petroleum. Вони надавали меру секретну інформацію, що дуже допомогло йому. Можливо, це не повторилося б у Черкасах... Але багато таки прикладів в Україні – коли люди виходили на вулиці, щоб привернути увагу до своєї проблеми.

 

Тут важлива роль відводиться журналістам. Не знаю, як в Україні, але в Америці мас-медіа відіграють велику роль у викритті злочинів і корупційних схем. Тому дуже важливо, щоб преса була вільна та незалежна. Це найважливіший момент громадянського суспільства. У США таких журналістів називають терміном «макрейкери» (англ. Muckrakers — «розгрібачі бруду», група американських публіцистів та письменників, які на межі XIX—XX століття розпочали кампанію з викриття економічних та соціальних проблем всередині країни, зокрема корупції чиновників та шахрайства промислових магнатів). Будь-який протестний рух розпочинався з того, що громада висловлювала підтримку журналістам. Але ви ж знаєте, що за це журналістів нерідко переслідують.

 

DSCN2612 copy


- Якщо ми перейшли до теми журналістики, то чи є у США випадки, коли журналісти кидають роботу й ідуть у владу – стають чиновниками, депутатами?

 

- Емм... Я зараз згадую, хто б це міг бути... Навіть не знаю. Але у нас присутня інша тенденція, яка змушує мене переживати за нашу демократію. Різні бізнес-корпорації купують ТБ-станції та радіо. Це мене турбує - коли корпорації володіють газетами і регулюють роботу журналістів, впливаючи на їх роботу. Виходить, що журналісти не працюють на громаду, не показують життя таким, яким воно є. Я розумію, що журналістам треба отримувати зарплату, годувати їхні родини... Через це Freedom House та «Репортери без кордонів» знизили Америку у рейтингу країн з вільною пресою.

 

- Чи поважають американці ЗМІ?

 

- Так, але зараз якраз рівень цієї поваги падає згідно із соціологічними опитуваннями. Коли преса різко підтримує лише одну політичну силу, то рівень довіри населення та рейтинги падають.

 

- Яке у чиновників ставлення до журналістів? Чи можуть вони накричати на журналістів, вигнати їх із заходу?

 

Думаю, таке неможливо. Політикам необхідна преса, тому вони дуже толерантні та ввічливі із журналістами. У деяких політиків, звісно, були напружені стосунки з пресою. Але я думаю, що немудро так себе поводити. Необхідно випрацьовувати професійні стосунки зі ЗМІ. Якщо ти політик, ти повинен мати «товсту шкіру» та вмісти розумно сприймати критику. Преса має бути критичною, адже це їх головна робота. Тому якщо ти хочеш бути публічною особою і балотуватися на якийсь пост, ти повинен бути готовим, що преса критикуватиме твою діяльність. Звісно, добре було б, аби журналісти так само критикували і твоїх опонентів.

 

- Що слід робити журналістам, з якими нечемно поводяться представники влади?

 

- Я згадав приклад. Два роки тому представник Чайної партії (tea party) дуже агресивно ставився до журналістів. У результаті працівники мас-медіа оприлюднили матеріали, де показали, як він кричав... Це все призвело до того, що виборці відвернулися від нього. Політики мають «холодно» поводитися і не піддаватися на провокації.

 

- Повернемось до економіки. В Україні зараз активно обговорюють введення податку на розкіш. Чи готова Україна, на Вашу думку, до такого податку?

 

- Я не хочу говорити однозначно, адже я тут не живу. Це буде некоректно. Якщо загалом, то в цьому є сенс. Треба мати відчуття, що благо для всієї країни чи для окремої територіальної громади набагато важливіше, ніж благо для однієї людини. Я демократ, і я вірю, що треба турбуватися про бідних. Я вірю в прогресивне оподаткування, де багаті мають бути соціально відповідальними за тих, хто цього потребує. «Податок – це ціна, яку треба платити за цивілізацію» - ці слова належать Оліверу Венделу Холмсу, колишньому  члену Верховного суду США. Як члени територіальної громади, ми всі несемо відповідальність, і мене дуже турбують політичні рухи, які прагнуть зменшити податки. Не знаю, як тут, але в США часто обіцяють зменшити податки великим корпораціям, щоб вони могли розвиватися, створювати нові робочі місця.... Але де ж ці робочі місця? Податки зменшуються, а робочих місць немає. Кеннеді казав: «О'кей, ми зменшимо податки, зробимо податкові канікули для великих корпорацій, а вони на ці зекономлені кошти створять нам більше робочих місць». Корпорації у результаті створюють робочі місця – але ж де?! У Китаї, Малайзії, Мексиці! Я не хочу бути простим, ці речі набагато складніші... Урешті, є багато заможних людей, що мають дуже розвинене почуття соціальної відповідальності. Той самий Уоррен Баффет, який закликає: «Уже час почати збирати податки з таких людей, як мої друзі».

 

se bush


- Чи існує рецепт, щоб зупинити зростання розриву між багатими і бідними в усьому світі?

 

- Ні, звісно. Немає легких рішень. Глобалізація - це явище, завдяки якому бідні перетворюються в багатих. Були регіони, де люди помирали від голоду, а сьогодні життя там поліпшується. Завдяки глобалізації вони стали жити краще. Коли я зростав у 60-ті роки, у крамницях багато дрібничок були «made in Japan». Що тепер? Тільки – «made in China». Глобалізація багато дає країнам, деякі - встають з колін. У той же час ми бачимо, що багатство не ділиться рівними шматками. Республіканці кажуть у такому випадку: «Нічого, що існує такий розрив (між багатими і бідними), головне, що є можливості вибратися із бідності». Днями я прочитав одне соціологічне дослідження. На зміну поділам людей за расою, тощо, прийшов такий поділ: люди з освітою та люди без освіти. У тих, що мають вищу освіту, переважно і заробіток вищий, і міцна родина, вони менш агресивні. Але вища освіта з кожним роком стає все дорожчою.

 

- Яке ставлення пересічних американців до багатих політиків та чиновників? Чи володіють американські мери або губернатори мільйонними статками?

 

- Наприклад, мер мого міста (Блаффтон, штат Огайо) часто приходить ремонтувати в моєму університеті електрику. Я можу його побачити, як він п'є пиво в пабі... Але є у нас близько 60 сенаторів-мультимільйонерів у Вашингтоні в парламенті. Їх називають «клуб мультимільйонерів». Джон Кері (кандидат від демократів) –  дуже багатий. Але ж зауважте, багатий політик – не завжди поганий політик. Наприклад, Кенеді та Рузвельт теж були багатими... Вони хочуть мати вигляд звичайних людей, хочуть здаватися «своїми хлопцями». Гор і Буш – сини дуже багатих політиків, їм важко поводитися як звичайним людям. Вони люблять декларувати, що вони звичайні, не люблять демонструвати публіці своє багатство. Під час виборчих кампаній можуть піти на пікнік чи зіграти у футбол. Тобто показати, що вони нормальні люди. Міт Ромні - від республіканців – так само постійно хоче здаватися простим, хоч насправді володіє мільйонними статками. Пару місяців тому він проводив свою кампанію в Мічигані. Мічиган – це центр автомобільної індустрії, який постраждав від кризи. Багато заводів закрито, і багато людей втратили роботу. Там у той час проводилися гонки. Звичайно, не елітні, а такі, якими цікавляться звичайні люди, «роботяги». Хоча самі автомобілі – доволі дорогі. І виступаючи перед публікою, Ромні сказав: «О, мені подобаються ваші гонки, мій товариш володіє заводом з виробництва таких автомобілів!». Він хотів показати себе звичайним чоловіком, близьким до народу, а насправді «ляпнув» про те, що його товариш володіє дуже дорогою автомобільною компанією. Загалом люди ставляться зі скепсисом до таких політиків.


DSCN2668 1 copy


Довідка:

Перрі Буш (Dr. Perry Bush) викладає історію в університеті Блаффтона (Блаффтон, штат Огайо, США). Нині як стипендіат Програми Фулбрайта перебуває в Україні. Закінчив унівеситет Карнегі Мелон (Пітсбург, штат Пенсільванія), де отримав ступінь доктора філософії (серпень 1990 року). Ступінь магістра історії отримав в Університеті Каліфорнії (Берклі, Каліфорнія) у травні 1987 року. Також із відзнакою закінчив Британську академію (спеціальність «політологія») у черні 1981 року. Автор близько двадцяти наукових праць і трьох книжок. Зокрема «Опір промисловому поясові: як маленька спільнота прийняла виклик від великої нафти і виграла», що вийде у червні 2012 року у видавництві «Kent State University Press».

 

 

Фото НародUA та надані Галиною Корнієнко

 

Поділіться з друзями: