Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


21 Бер 2012

Перформанси в селі. Виконує Алевтина Кахідзе

Читайте більше в рубриці Людина
 

Українська художниця, автор медіаінсталяцій та перформансів Алевтина Кахідзе у звичайному селі створила своєрідний арт-майданчик для іноземних митців. У селі Музичі, що на Київщині, художниця разом зі своїм чоловіком Володимиром Бабюком відкрили приватну резиденцію для художників, режисерів, теоретиків. За чотири роки в гостях у подружжя побувало вісім митців із Сінгапуру, Німеччини, Швейцарії та Польщі. Цього року очікують на арт-персоналій, які цікавляться футболом і хотіли би потрапити на матчі Євро-2012. А поки в гостях у подружжя – НародUA.

Маестро в рожевих туфлях

 

Поки художниця готувала каву, я розглядала резиденцію. Це просторий двокімнатний будинок з нейтральним інтер'єром. У домі – жодної зайвої речі. Як сказала якось художниця в одному з інтерв'ю, «речі змагаються між собою, щоб я їх купила». Справді, ліжко водночас є робочим столом, стілець – тумбочкою, мольберт – виставковою полицею. Алевтина Кахідзе наголошує, що найкомфортніші умови для роботи та відпочинку митця можна створити тільки в незахаращеному просторі.

Художниця сама неодноразово відвідувала резиденції в Швеції, Данії, Нідерландах. Резиденція для митців втілює ідею глобальності мистецтва. У наш час важливо, щоб художник пізнавав правдиві картини світу, буваючи в різних країнах. В іншому випадку, його художнє слово матиме цінність тільки для тієї території, на якій він перебуває. Не дивно, що вже понад двадцять років у світі існує практика запрошувати іноземних митців, щоб ті вивчали країну із середини – знайомилися з культурою та звичаями без офіціозу та прикрас, занурювалися в місцевий колорит.

В Україні таких культурних закладів небагато – кілька у Карпатах, також іноземних творців час від часу запрошує Фундація Центр сучасного мистецтва у Києві. У Музичах приватна резиденція діє з 2009 року.

vorozhinnya

На фото Є. Чорного - Алевтина Кахідзе: «Тільки для чоловіків, або суджений-ряджений з'явись мені у дзеркалі», Київ, Україна Центр Сучасного Мистецтва при НаУКМА, 2006.

Для кожного з резидентів Алевтина Кахідзе намагається організувати публічну лекцію, щоб представити гостя-митця професійній спільноті. Тим самим художниця приміряє нову для себе роль – куратора.

 

- Як діє художник? Він сказав – і всі допомагають втілити його ідею, та тільки він – маестро, - розмірковує Алевтина Кахідзе. – Запрошуючи митців до себе в гості, я переживаю новий потрясний досвід, маю змогу подивитися на речі з іншого боку – з боку куратора-організатора.


- А чим суттєво відрізняється резиденція від готелю? – я хочу розставити всі крапки над «і».

 

- Звісно, вивчати країну можна, зупинившись і в готелі. Але тут я чекаю на художника, допомагаю йому знайомитися з місцевим контекстом, фактично – я його агент в Україні. Я або мій чоловік вирішуємо організаційні питання – оформлення виклику для візи, трансфер, задовольняємо якісь побутові потреби тощо. Наприклад, наша перша резидентка Стефка Аммон не могла і дня прожити без велосипеду, тож ми їй допомогли його купити.

 

Алевтина веде мене до спальні й показує на куток, де стоять два велосипеди – жіночий і чоловічий. Другу веломашину з чоловічим сидінням придбали вже після того, як один із їхніх постояльців поскаржився на незручність жіночого велосипеда.

 

velosypedu


- Своїх перших гостей я просила писати, що їм бракує і чим би ми могли допомогти. Однак дуже важливо (і це ми намагаємося створити!), щоб у нашого резидента була повна автономія, щоб він не залежав від нас. Тому в будинку два виходи – на вулицю і до нашого подвір'я. А спеціально для скляних дверей я пошила ось ці фіранки із цупкого полотна. Та майже ніхто ними не затулявся. Навпаки, художнику Джеральду Ляо із Сінгапуру, подобалося писати слова кирилицею і розвішувати їх на цих дверях.

 

alevtyna 2

 

Повертаємося до вітальні. У кутку я помічаю на вішаках малюнки, вирізки з журналів (зокрема, 10 заповідей художника Артура Бєлозерова), а ще мою увагу привертають рожеві туфлі. У кожної речі в цьому домі є своя історія. Та про черевички художниця розповідає з якимсь особливим мистецьким трепетом.

 

- Ці туфлі я придбала для перформансу в Стокгольмі. Власне, я їх могла повернути, тому що арт-подія відбувалася в тому торговельному центрі, де їх купила. Потім узула туфлі на art fair у Відні. Трохи подряпала – подряпину приховала наліпкою з назвою події ViennaFair. У грудні в Музичах організовувала різдвяний виставку-ярмарок – і знову огріхи прикрила наліпкою. О... із черевичок я навіть цінник не зняла. Гадаю, що скоро вони не будуть такими рожевими та гламурними, зате матимуть зовсім іншу ідею... Хтозна?


syknya

На фото O. Гущіна - Алевтина Кахідзе: «Найкомерційніший проект у Dress Code-concept store м. Пермь (Росія)» в рамках паблік арт-програми PERMM за підтримки програми «Резіденція», 2010.

Як художник із Швейцарії «підпрацьовував» українським ДАІшником

 

Професійна етика художників зобов'язує підписувати свої роботи, вказуючи місце, де вони були створені. Тому не дивно, що про невеличке село на Київщині почули в Сінгапурі чи Польщі. Та ніхто не очікував, як вразить працівників швейцарського музею мистецька авантюра художника Роланда Руса.

 

Біля Музичів є дорога без дорожньої розмітки. Швейцарець самотужки змайстрував агрегат для фарбування із бака, шлангів та щітки. Прикріпив його до велосипеду й поїхав, малюючи розмітку хоч і криво, та з дотриманням усіх правил дорожнього руху.

 

- Складність цього проекту полягала в тому, що його ініціатором були не місцева влада чи інспектори ДАІ, а художник, тим більше – іноземець, - пригадує Алевтина. – Насправді ця розмітка надзвичайно потрібна. Ми якось ввечері поверталися додому, був сильний туман, і ми орієнтувалися тільки по цій розмітці. Деякі мешканці бачили, як Роланд «малював». Навіть виникла дискусія, чи мав право наносити дорожню розмітку художник. З іншого боку – чому ні, коли митець розглядає дорогу як полотно для власної творчості? За кілька тижнів фарба змилася, а та дорога знову залишилася без розмітки. І досі...


roland

Нині перформанс «Малюючи пейзаж» Роланда Руса – у колекції швейцарського музею. Цікаво, що музей викупив у художника його «роботу» у комплексі – із тим самим велосипедом, агрегатом, відео нанесення розмітки.

Колорит Музичів, або шок по-сінгапурськи

Приватна резиденція в Музичах діє без державних дотацій. Волонтерство обходиться подружжю щонайменше у 8 тисяч гривень на кожного резидента (якби вони отримували зарплату за кураторство програми та інші витрати). Їхні гості проживають безкоштовно. Утримання будинку, оплата комунальних послуг – за кошти сімейного бюджету. На питання навіщо їм це потрібно, художниця іронічно відповідає:

- Ну такі ми є... - і додає. – Наприклад, такі держави, як Швеція, в резиденції вкладає колосальні гроші. Вона розуміє, наскільки це важливо, і в першу чергу для самої Швеції – адже потім той художник повертається додому й розповідає про цю країну...

- Як вас знаходять резиденти?


- Через друзів, друзів друзів, фейсбук та інтернет-сайт... що якраз і відображає ідею глобальності сучасного мистецтва й спілкування загалом. Зазвичай ми не знаємо, хто до нас їде, тому в наших взаєминах дуже важливою є довіра. Наприклад, сінгапурський художник Джеральд Ляо надіслав нам фото, на якому був він у масці, а поруч - його старенький батько. І підпис англійською: «Ти – не я. А я так не хочу бути схожим на тебе». У Сінгапурі обставини склалися так, що майже всі втягнуті в заробляння грошей, і культура для них – швидше хобі, на яке не звикли витрачати гроші. У листі також було сказано: «Добрий день. Я Джеральд Ляо. Я із Сінгапуру, але в мене європейське ім'я, і це так багато свідчить про нашу культуру...». Знаєте, він ладний був стати на коліна перед Могилянкою (Києво-Могилянською академією – авт.), будівлі якій вже понад 300 років. Нічого подібного в них не збереглося... Вся їхня культура рефлективна до британської. Не дивно, що в Великій Британії всіх студентів із Сінгапуру називають бананами: мовляв, жовті ззовні, білі – в середині. Ми від Ляо стільки дізналися про його країну...

 

- А наскільки ваші гості обізнані про Україну?


- Звісно, вони намагаються перед приїздом щось почитати... Та в нашого Ляо був відвертий шок. Це його перший приїзд у Європу, до того ж він дуже хотів потрапити саме в Східну Європу. Також він не знав, що таке село, як ростуть овочі... Адже в Сінгапурі як таких сіл немає. Так що з Музичами він потрапив у саме яблучко. Пригадую випадок, як я йому дала пухову ковдру, а він її постелив на матрац і так на ній спав. Просто сінгапурець не знав, що ковдру треба «вдягати» в підковдру. Та й звідки? Якщо він живе біля екватору й все життя вкривається простирадлом. У Джеральда навіть куртки теплої немає, а їдучи до нас, позичив її у свого товариша-мандрівника. А ось швейцарцю Роланду надзвичайно подобалося їздити в наших маршрутках, особливого його захоплювало, як пасажири один через одного передають гроші водієві. Та найкумедніший випадок стався з німцем Тобіасом Розенбергером, коли він купував продукти в нашому, ще радянського зразка, сільмазі. Він думав, що то в Музичах такий супермаркет – спокійно зайшов за прилавок, узяв усе, що йому треба, потім посунув продавчиню, бо знав, що під прилавком заховані цигарки...

 

- Я вам скажу, що та тітонька ще адекватна, могла б і вилаяти, - згадуючи свої конфлікти з продавцями, з усмішкою коментую я.

 

- Так, усе обійшлося. Мені потім ще часто розказували, як «заходив тут один, отоварювався». Тобіас нічого не говорив, і продавчиня думала, що той чоловік німий ... От тоді ми й зрозуміли – що треба знайомити, розказувати мешканцям Музичів що й до чого.

 

sobaka

 

Сільські інновації

 

Чотири роки ненав'язливої, але переконливої мистецької діяльності Алевтини Кахідзе в Музичах не були марними. Поступово до іноземців, які «без діла» тиняються по селі, стали звикати й місцеві жителі. Найшвидше спільну мову з ними знаходять сусідські діти. Як коментує художниця, усе нове впроваджувати слід обережно, особливо в такому місці, як українське село.

 

- Наша друга резидентка, кінорежисерка Романа Шмалиш із Німеччини, привезла із собою мобільний кінотеатр, виготовлений за власним проектом. На вечірній кіносеанс її фільму ми запросили майже всі Музичі. Ми хвилювалися, що ніхто не прийде, - пригадує Алевтина. – Цікаво, що до нашої дороги метрів за 20 під'їжджали машини, із них зацікавлено дивилися, що в нас відбувається, та приєднатися так і не наважувалися. Тільки ті сусідські хлопці-будівельники, які бачили, як ми виносили кінопроектор та розставляли стільці, прийшли на перегляд її фільму.


kino

На фото А. Кахідзе - Романа Шмалиш «Мобільний кінотеатр», с. Музичі (Україна), 2009.

У своїй творчості Алевтина Кахідзе сама нерідко звертається до поетики київського села. Так, художниця створила листівки з фото місцевого краєвиду, зроблених приблизно в одну й ту ж пору з різницею в два роки. Ці листівки залишила на пошті, щоб кожний охочий міг їх безкоштовно брати й надсилати своїм знайомим та родичам. Вона також запропонувала на картках поповнення рахунку місцевого інтернету зображати упізнаванні будинки та місця Музичів замість сухих ліній.

 myzuchi

Щоб підтримати красу й чистоту краю, вона охоче приєдналася до проведення суботника в селі. Свою вулицю та найближчий ставок зголосилися прибрати ще 30 мешканців. Найстаршій волонтерці – бабці Джейн із Великої Британії – було 93 роки. Сільрада дала вантажну машину на вивіз сміття, яку, на превеликий жаль, наповнили вщерть. Та найбільшого жалю завдало те, що за кілька місяців знову так само стало брудно...

- Як розповідав нам Джеральд, у Сінгапурі за будь-яке сміття суворо карають: за жуйку – штраф, з'їсти в метро бутерброд – 500 доларів! – коментує Алевтина Кахідзе. – Він до нас приїхав з двома фотоапаратами, один з яких був плівковий. Так він курив, але усі недопалки складав у колбу з-під фотоплівки, щоб не дай Боже, їх вітром не здуло... Натомість в Україні він міг побачити зворотній бік – до чого може призвести відсутність будь-якого контролю.

 

Щоб поближче познайомити мешканців села із творчістю сучасних митців, наприкінці грудня минулого року подружжя організувало в резиденції справжню ярмарок-виставку. Музичі відгукнулися на запрошення, зокрема, прийшло дуже багато дітей. Незважаючи на заметіль, чимало гостей приїхало із Києва. Так, захід відвідала засновниця фонду «Культурний проект» Наталя Жеваго.

 

Усі експонати можна було взяти в руки, що створювало унікальну довірливу атмосферу, таку несхожу на музейне відчуження.

 

yarmarok

 

На виставці продавалися різні витвори мистецтва, зокрема і роботи резидентів. Наприклад, був виставлений на продаж мистецький об'єкт Джеральда Ляо «Велика історія Куренівки» – люстра із невеличких кульок, які Ляо придбав на куренівському ринку в Києві. Приголомшливий успіх мали льодяники Ані Надуди, які нагадували людський палець. Тим самим автор ніби запрошував в те раннє дитинство, коли смоктати пальці було ще тим задоволенням.

 

paltzi

 

Також відвідувачі виставки могли побачити картини 12-річного хлопчика Андрія з Музичів.

 

- Я побачила його роботи з живопису, і запросила Андрія взяти участь у виставці. Він був надзвичайно радий, коли купили дві його картини, – розповідає Алевтина Кахідзе. – Ми встановили крайню ціну – 500 грн, тому кожний міг для себе щось придбати. Я взагалі не розумію, звідки беруться суми 10 тисяч доларів за експонат, і хто їх купує? Ще ми запровадили всесвітньо відому ідею – прикріплювати червону манішку, що значило, що мистецька робота продана, або зелену – заброньована, але не віддавали їх до кінця події. Тож наша виставка відбулася, адже навіть той, хто потрапив до нас в останній день ярмарку, міг побачити всі роботи, - пригадала Алевтина. 

 

...Я давно вже допила каву, слухаючи про життєві перформанси української художниці. Та час було вже йти. Я вимкнула мікрофон, подякувала Алевтині за чудову зустріч. Але як не ставлять крапку в спілкуванні її резиденти після повернення додому, так і я сподіваюся на три крапки у нашому з художницею знайомстві.

 

Фото - Віталія Нетяги, та з фотоколекції Алевтини Кахідзе.

Поділіться з друзями: