Ольга Береза створює вишиті сорочки, за працею співаючи пісень

Ольга мешкає на Галичині. Займається бісероплетінням та вишивкою

Я щаслива, бо я люблю

Люблю свій край і говір мого краю, його пісні та традиції. Шалено люблю свою сім'ю, свою вар'ятську роботу і своє життя. За усе, що люблю дякую Богу. Почуваюся щасливою тому, що знаю - мій Ангел завжди зі мною. Я щаслива, що Бог обрав мене бути донькою моїх батьків і мамою моїх дітей.

Я щаслива, бо я люблю, а щастя починається з любові.

Хобі, що переросло в професію

Я цілковито творча натура. Займаюся бісероплетінням та вишивкою. Це моє хобі, що переросло в професію. А хіба є краща робота, аніж хобі, що стало професією?

Життя подарувало мені чудову можливість творити і я ухопилась за неї обома руками. Для мене творчість - це перш за все наявність вільного вибору у створенні чогось на свій власний розсуд. Адже раби творчістю не займаються. Вірно?

За працею співаю пісень

Я шукала свою творчу стежку довго і смакувала кожну свою спробу. Пірнала в різні види мистецтва з головою і насолоджувалася процесом кожної праці.

А коли пірнула до глибокого світу вишивки та бісероплетіння, то втіха від цієї творчості триває уже більше чотирнадцяти років і міцно тримає мене в "тонусі" досі.

У вишивці я розкошую. Створюю на замовлення вишите нитками та бісером вбрання та бісерні прикраси. Усе роблю сама - від створення схематичного візерунку до останнього стібка.

Свої вишиті сорочки, як то кажуть, виколисую в піснях, бо за працею співаю пісень.

Випадкова зустріч або випадковостей не буває

Вчора гуляю вулицями мого міста і тут перехожий дідусь лапає мене за руку зі словами... Не побоюсь цього слова "дідусь", бо літа вже наклали на цього чоловіка вдосталь своїх міток. Каже: "Постійте, най сі подивлю на ваші пацьорки". Пацьорки, то бісерні прикраси, які маю звичку носити щоденно.

Уважно і зовсім неспішно розглядає усе: намисто, сережки, браслет і тихо, якось навіть гірко додає: "Моя небіжка тоже любила пацьорки. До самої смерти під сорочков носила. На старість вже ховала, аби люди не виділи. Аби не казали, що сі задуже паньошит".

Якусь мить ще тримає мене за руку, але вже не так міцно, а ледь-ледь і тремтячи. Мовчить. Певно спогади нахлинули... Глибоко з відлунням хриплого звуку потягує до грудей повітря і забирає з долу свій погляд, який ще пів миті тому, як свердлом у землю увійшов.

Тепер дивиться вже мені в очі і вимовляє слова від яких у мене решту пів для посмішка з уст не сходила: "А знаєте чому моя Зонька так прикраси любила? Е... Не знаєте... Я й сам не знаю. Але вона любила говорити, що ЖІНКА БЕЗ ПРИКРАС — ЯК СЕЛО БЕЗ ЦЕРКВИ". І сміється, сміється.... тихо і щиро.