Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


25 Січ 2013

Олена Желєзняк хоче їсти тільки... сонце

Читайте більше в рубриці Людина
 

Олену Желєзняк називають іноді "кульбабкою". Вона страшенно любить сонце, як і своє "сонячне" волосся. Олена раніше не читала поезію, або, принаймні, вважала її дуже нудною. Сьогодні вона - поетеса... Крім того, вона вважає себе інопланетянкою-комуністкою і намагається всіх любити.

ДИТИНСТВО

 

- Я, до речі, згадувала, що я пам'ятаю з дитинства. Я нічого не пам'ятаю. Те, що пам'ятаю, - не можна розказати. Це якісь враження, суцільна експресія...

А ще можна про мене сказати, що я завжди запізнююся...

Ще в університеті пам'ятаю, що пара вже почалася, іде перекличка, "Желєзняк"... "Та вона зараз буде"... І тут я заходжу.

 

В університеті мене називали "Кульбабкою". В мене волосся світле, завжди розвівалося на вітру... А потім виявилося, що по квітковому гороскопу я – кульбабка.

 

 В мене дитинство було до восьми років – до того часу, поки ми жили на квартирі – окремо від бабусі з дідусем. Потім бабуся померла, і ми переїхали до дідуся. І от до цього моменту, доки не померла бабуся, в мене було дитинство. А відтоді, як померла бабуся, це вже був перехідний період, що завгодно, але не дитинство.

- Чому таке розмежування?

- Мабуть, смерть бабусі стала причиною. Не так мої відчуття, а те, як переживала мама.

Вона дуже переживала. Певною мірою, ми були залишені самі на себе. Але це нас абсолютно влаштовувало. І дитинство наше – це не моя шизофренія. Це – я і сестричка.

В мене є сестра Оля, на два роки менша. І все, що ми робили, - ми робили разом. І всі мої спогади якось пов'язані з нею. Зараз придумали рольові ігри, а ми в них грали набагато раніше до цього. У нас всі ролі були розподілені. Якщо мені не подобалося, як вона щось сказала, не з тією інтонацією чи не ті слова, - то ми все перегравали.

Зрозуміло, що ми робили всякі плаття з наворотами, штори ішли в хід, мамині речі, простині... І навколо хати бігали в цьому всьому. Тобто нам було дуже весело.

 

З іншого боку, ми вдвох були закриті від усього світу. Внутрішньо. І я, в принципі, хочу, щоб так воно і було. Щоб оце наше внутрішнє з нами залишалося.

 

Ще один із яскравих спогадів – моя улюблена жовта спідниця. Вона нагадувала мені сонце, і я її дуже любила.

 

Я пам'ятаю, як по телевізору бачила, як грають на піаніно, і грала на столі. Піаніно в нас не було. Його ми вже купили пізніше за страшні на той час гроші, коли я вже другий рік ходила в "музикалку". Це, мабуть, був 1991 рік, коли мінялися гроші. Віддали три тисячі рублів. На той час можна було за них купити машину. Мені до сих пір це згадують... (сміється)

З усякими перипетіями, але я закінчила "музикалку". Цікаво, що найбільш натхненно я почала грати, коли мені треба було здавати екзамен. Але я грала не те, що мені треба було грати на екзамен, а те, що лягало на душу.

Інколи граю.

- Влаштовуєш концерти?

- Ні, концерти на гітарі влаштовую. На гітарі мене сестра Оля навчила грати. Вона навчила мене, як вижимати. А я перенесла з піаніно на гітару основні акорди, і навчилася підбирати.

Отак якось ми удвох і граємо.

Я на публіку не граю. Фактично єдиний раз, коли я грала на публіку – це був вечір Ліни Костенко в музеї Кобзаря.

- Ти любиш жовтий колір?

- Ні, хоча він мені личить. Я більше люблю зелений.


Але я дуже люблю сонце. Люблю його досі. Вважаю себе сонцепоклонницею. Щось таке є в мене. Я можу з ним говорити. Воно мені страшенно подобається. Я інколи просто отак стаю перед ним і беру енергію. Взагалі в мене є така мрія - я хочу стати сонцеїдом, Але поки що нічого не роблю в цьому напрямку.


- Це як?

- Живитися тільки енергією сонця. Нічого не їсти, тільки енергію сонця вбирати.

- Це жарт?

- Я чула про таких людей. Дехто взагалі нічого не їсть. Дехто – п'є, дехто раз в тиждень щось їсть.

Для мене це страшенно цікаво. Але така рожева мрія є.

 

Простим олівцем свідомості

малюєш

крапками

музику сутінок

скісним пунктиром

розщелину будинків

де загубилася туманна

прірва вулиці

і старовинні ліхтарі

прив'язуєш мене дощем

до світу простого олівця

не помічаючи що

я – літо

 

 

ЖИТТЯ

- Я вважаю, що мені дуже повезло в житті із сім'єю, в якій я народилася, а також із моєю сестричкою. Це те, в чому мені найбільше повезло в житті.

Найважчим випробуванням був, напевно, перехідний вік.

Я була якось осторонь в класі. Не була "ізгоєм", зі всіма спілкувалася, але не було дуже близьких подружок. І навіть на останній шкільній фотографії мене намалювали зверху на хмарці, і зробили якимось ангелятком.

 

ВИПРОБУВАННЯ

 

- Одне з найважчих випробувань – це вибір. Коли ти щось в житті вибираєш: чи так, як ти хочеш, чи - як прийнято, як хочуть інші. Останнє доводилося робити дуже часто. Тобто робила так, як від мене очікують, так, як роблять інші.

 

А зараз я просто починаю деякі речі робити, виходячи з того, що життя – це гра. І життя буде настільки цікавим, наскільки ми цікаво зіграємо.

 

Краще жаліти про те, що ти зробив, ніж про те, що ти не зробив.

Якщо я щось роблю, то просто роблю життя, а якщо я щось не роблю, то нічого не роблю.

Відповідно, деякі божевільні речі, речі, які від мене не очікують, не сподіваються, я роблю просто для того, щоб спробувати. Це цікаво. Принаймні, на нинішньому етапі.

 

ЗНАКОВІ РЕЧІ

 

- Я можу говорити не про знакові події, а про знакових людей. Я не можу, наприклад, сказати, що через таку-то подію я б хотіла прожити життя заново.

Просто є знакові, дуже важливі люди, які на мене впливали і без яких я б не була собою.

 

Для мене дуже важливою є дорога. Я, по-перше, дуже люблю дорогу. По-друге, я в дорозі багато думаю. І складалося так, що я дуже багато часу проводила в дорозі.

 

Я в школу ходила в інший район, тому я ходила сама, дуже багато думала, уявляла, починаючи від погляду в небо і роздумів про вічне.

Ще я могла іти і тримати руки так, наче я везу коляску. Я уявляла цю коляску. І з таким виглядом я йшла в 11 років по вулиці.

Тому для мене важливою є дорога. Важливою також є філософія. Пам'ятаю, як у мами питала, що таке філософія.

Книжки також дуже важливі.

Звісно, дуже важлива сестра.

Те, що я читала, на мене дуже впливало. У мене улюблена книжка з дитинства - "Овод". Звідти пішов мій ідеалізм, підтвердження своїх поглядів.

- Чому коляска?

- У мене в дитинстві була рожеві мрія - лежача іграшкова коляска для ляльки. Але їх тоді не було, коли була можливість купити. А потім я вже виросла.

Мені таки купили коляску. Але сидячу. А сидяча – то ж зовсім не лежача...

Тому ця мрія залишилася в мене нереалізованою (сміється).

 

ЩАСТЯ

 

– Зазвичай я загружаю всіх таким питанням. А тут уже другий раз за день мені ставлять таке питання. Напевно, що щаслива загалом. Хоча якщо прочитати мою книжку, то, мабуть, зовсім не здасться, що я – щаслива.

Щастя – це мить, яка поза часом. Тобто постійно щасливою не може бути жодна людина, навіть, якщо у неї складається все якнайкраще. Щастя – це той момент ейфорії, який приходить миттєво, і ти завжди його пам'ятаєш.

 

Найщасливішою я буваю тоді, коли на це немає абсолютно ніяких причин. Останній момент, коли я відчула щастя, був під час обідньої перерви, коли я просто вийшла надвір. Було холодно і сонячно. Я вийшла і сонце так світило, що холоду не відчувалося. Все було настільки яскраво, настільки по-літньому... І в мене настільки було дике щастя... Я так усіх любила... Було так добре, що це було насправді щастя.

 

Щастя було, коли я після фестивалю приїхала додому вночі. Мені треба лягати спати, а я не можу. В мене було відчуття, що я усіх люблю. Я навіть в щоденнику перелічила імена, кого я люблю конкретно.

 

ЩОДЕННИК

 

- Я веду щоденник років з дванадцяти. Коли я його починала, то там мала записувати важливі педагогічні теми (сміється) і свої відкриття. Це не просто щоденник, коли записую, що я сьогодні зробила і так далі.

Я там записую тільки враження від життя, тобто те, що нема кому сказати, або не можу сказати. Інколи просто хочеться виговоритися.

У мене вже, мабуть, більше десяти томів щоденника, тобто зошитів по 96 листків.

- Можна видавати.

- Ну, я думаю, він буде не дуже цікавим для інших. Це суто для себе. Це те, що я роблю з більшою чи меншою постійністю, те, що не закидаю.

Останнім часом я стала щасливішою. Трохи по-іншому почала ставитися до життя.

 

ГРОШІ

 

- Гроші витрачаю на що-попало. Я люблю витрачать гроші на інших людей. Люблю дарувати подарунки.

Можливо, тому, що я люблю бути хорошою. Люблю, коли всі вважають мене хорошою дівчинкою. А якщо ти даруєш подарунки, то ти – хороша дівчинка. Кращого способу стати хорошою дівчинкою не знайти. Ну, можна ще посміхатися, щоб стати хорошою... Таким чином, напевне...

- Заробляєш собі "карму"...

- Не знаю, можливо, підживлюю свою гординю. Хоча мені це просто подобається – щось дарувати.

Остання найдорожча покупка – це, мабуть, сумка, яка підходить під мої на півчобітки і пальто.

Дуже люблю купувати книжки. Мама мене розуміє, а тато вважає, що це – нецільове використання коштів.

 

ПОЕЗІЯ

 

Ці слова

кольору теракоти й охри

Ці слова

звучать як сутінкова флейта

Ці слова

на дотик шорсткі і нерівні

Ці слова

кольору теракоти й охри

від давності

Ці слова

звучать як сутінкова флейта

від сумнівів

Ці слова

на дотик шорсткі і нерівні

від тисяч рук

Ці слова

зміряли мою душу

поділили на такти

роздробили на ноти

і складають древні мотиви

без ритму й мелодики

 

- Почалася поезія з прози. При чому – одразу з роману.

...Я вирішила написати роман про дитячий партизанський загін. Найстаршій дівчині було 15 років. Вона була для мене дуже великою. А решті було, так, як і мені на той момент, - по 10-11 років...

Потім писала якусь прозу. А потім прийшли вірші, на які я спочатку навіть уваги не звертала.

Починала писати російською і дуже довго писала російською. Потім приїхала Людмила Тараненко, розкритикувала мене в пух і прах. Запитала, чому я пишу російською. Мовляв, звідки в нас у Золотоноші російська?

Я обурилася. Тому що не люблю, коли вказують, що мені робити.

Якщо мені вказують, що я маю робити – то я буду робити навпаки.

Писала і далі російською.

 

При чому, я вирішила не писати про любов, бо про любов – це банально, про це пишуть усі.

 

Потім, уже на філології, я почала писати українською. І українською я почала писати про любов. А до того я писала про філософію, про велосипеди.

 

Римовані вірші я перестала писати після того, як в Малій академії наук мені сказали, що було б непогано, якби я мала свою книжку віршів.

 

Мені сказали, щоб я написала хоча б 10 віршів. Я взяла і написала їх. Після того на замовлення я не пишу в принципі.

 

Я ніколи не хотіла буть поетом. Я навіть поезію не читала. Поезію мені було читать страшенно нудно. Потім я почала вже її писать і вивчать в університеті (дуже заразливо сміється).

 

А в школі я її просто не розуміла. Бо в школі все дуже стандартно, пафосно було.

Я думала, що поезія – це те, що заримовується. І я писала десь теж так відповідно. А потім, вже в універі, я зрозуміла, що воно таке, для чого воно, з чим його їдять і що там шукать. Я зараз, до речі, купую багато книг з сучасною українською поезією, і досліджую її.

- Як відбувається процес творення?

- Як попало. Можуть прийти самі ритми, Потім я ходжу і не знаю, що робить. Якийсь ритм є внутрішній, а слів немає.

Може прийти сама думка, а слів і ритму не буде. Може прийти дуже багато слів, але я розумію, що думки в них немає.

Інколи може прийти якась ідея, початок, а потім я сиджу і доопрацьовую. Зазвичай так і відбувається: приходить якась ідея, перша хвиля (це натхнення), а потім я вже допрацьовую це все. Або зразу, або потім повертаюся до цього.

Я дивлюся, що я вже видані починаю переробляти. Так що це – безкінечний процес.

Поезія для мене – світовідчуття. Не обов'язково писать, але відчувать її...

 

Це – інший погляд на світ. У кожного – своя поезія. Отак, як ти бачиш світ – це твоя поезія. Просто хтось це може сказать, хтось – ні, хтось вважає за потрібне сказать, а хтось вважає, що цього робить не треба.

 

Я не можу вибрати якийсь найулюбленіший вірш. Останнім часом почала їх вивчати. При чому – великі. А потім дзвоню Олі серед ночі: "Оля, можна я тобі віршик розкажу?" І розказую. Оля питає: "Ти що напам'ять це все вивчила?!" (Це я читала Ліну Костенко.)

"Ти - Шіва. Ти - індуське божество

Твої реальні обриси двояться.

..."

І так далі

Ірванця "Хрест" мені подобається. Бродський мені подобається. Мене він давно вразив настільки, що я його вивчила.

"Когда теряет равновесие

твое сознание усталое,

когда ступеньки этой лестницы

уходят из под ног,

как палуба,

когда плюет на человечество

твое ночное одиночество..."

Це те, що мені зразу пригадується.

- А твоя поезія...

- Я люблю вірш, який присвячений Рею Бредбері і моїй сестрі Олі. Ми його читали разом на презентації моєї книжки.

"Древня місто, де сонячні зайчики ловлять пилинки..."

Далі я не пам'ятаю.

Але найбільше я люблю вірш тоді, коли я тільки що написала, і який мені подобається. А потім приходить новий-новий-новий... Я "влюбчіва"... (сміється)

 

МОМЕНТИ І РЕЧІ

 

- Люблю моменти відкриття, коли відкриваєш щось приємне у людях, коли відкриваю щось у собі, у світі... Коли ти щось пізнаєш, коли до тебе щось доходить, то це викликає найбільше захоплення. Я завела спеціально такий маленький блокнотик, куди записую свої відкриття.

І сумка через це у мене – непідйомна, бо там у мене один блокнот - для актуальних віршів, другий – для віршів, над якими я працюю і які давно записала.

Дуже багато всіляких папірців, ручок і того, що потенційно мені може знадобитися. Так, знайшла інформацію про образи міфології, якийсь рецепт і так далі. Що завгодно в мене там можна знайти.

 

Хоча можу жити в абсолютно спартанських умовах. Для мене це не має великого значення - всілякі матеріальні речі.

 

Якщо говорити про конкретні матеріальні речі, то люблю книжки. Я, коли читала Бредбері (товстезна така книжка з великою кількістю оповідань) і дочитувала останню сторінку, то плакала і обіймала книгу. Мені було жалко, що вона закінчується.

 

В мене мама – бібліотекар, тому я виросла в бібліотеці. Коли я пішла в бібліотеки вже тут, в Черкасах, то мене просто бісили їхні строгі правила, що ти повинен прийти в такий-то день, потрібен такий-то квиток... Бо я в дитинстві приходила в бібліотеку і всі книжки були моїми.

Люблю дерева, сонце.

- Сонцепоклонниця.

- Так. Але тут немає релігії. Я його просто люблю...

 

ПРОФЕСІЇ

 

- Чому журналістика?

- Тому що не психологія, не режисура, не медицина, не наука і не капітан далекого плавання.

 

В 6 класі я начиталася Жуль Верна і вирішила бути капітаном далекого плавання. Для цього мені треба було виправити трійку з алгебри. Я вирішила, що її виправлю, бо капітану треба добре орієнтуватися у цих-усіх приладах, А без математики тут ніяк.

 

Трійку виправила, але капітаном не стала. Хоча дуже люблю море.

Чому медицина? Тому що дуже гарний лікар зубний в мене була в дитинстві. Тому я хотіла бути зубним лікарем. Але це пройшло дуже швидко.

Крім того, журналістика – близька до філології. Я не думала, що буду журналістом і більше ніким. Я готова була стати викладачем, учителем... Зараз мені було б цікаво наукою займатись.

 

ЇЖА

 

Уже кілька років поспіль їм уранці вівсянку. Це – вже традиційно. Я її варю щоранку, кидаю туди родзинки...

А так їм практично все, крім халви і ще там чогось.

Взагалі люблю готувати, особливо люблю тортики. І пекти люблю... На моє велике нещастя, мені їх не можна.

Готую завжди із задоволенням, люблю експериментувати. Правда, результати не завжди всім подобаються, тому що інколи накидаю всіляких приправ, перцю, ще чогось...

Кухня – це теж вид творчості.

Цитрусові люблю – апельсини, грейпфрути. Помідори люблю.

 

МІСЦЕ-МІСТО

 

- На мене у свій час велике враження справив Київ, ще Львів, хоча не так, як Київ.

Я в Київ приїхала в 11 класі, і в мене була можливість поблукати самій. Я, не знаючи куди йду, відкривала для себе Андріївський узвіз, Хрещатик, різні будинки. Воно мене вражало, я такого ще не бачила.

Я колись теж почала думати про архітектуру.

 

Яке в нас може бути мислення, якщо ми живем в коробочках? Вони абсолютно не сприяють розвитку мислення, фантазії і все таке інше.

 

Архітектура – це теж архітектура думки, образу, уяви. А живучи в коробках, ми цього всього не бачимо, не отримуємо.

Тому архітектура повинна бути якоюсь нестандартною.

Мені тоді вразив Київ.

В Черкасах є одне місце, як проїжджати міст... Я навіть не знаю, як його описати. В сторону Дахнівки є один "апендикс", який виходить в водосховище. І посеред водосховища він закінчується. Це місце, куди я ходжу зі своїми, можна сказати, найдорожчими людьми.

Люблю ліс, люблю дерева. Люблю Богданку - парк біля "Чайки". Цей парк чомусь для мене є знаковим. Там багато важливих подій, осяянь для мене відбулося.

Люблю село Прохорівку – там, де Максимович жив, де Шевченка арештували. Дуже цікаве місце, історичне. Туди теж приїжджаю кожного року.

Там живуть люди, з якими ми родичі по духу. У мене в житті так виходить, що зустрічаю багато людей, близьких по духу. Вони мені стають як рідні.

Ще - там могила моєї тьоті. Приїжджаємо кожен рік на поминки.

І стараємся ще влітку приїхать.

Для мене це – як підживлення. Я просинаюся.

Поминки – це звучить наче "похмуро", але там я спілкуюся, відновлюю зв'язок з природою.

 

 

АВТОПОРТРЕТ

 

- Колись у мене був такий віршик: "Я – танцующая тень, отбрасываемая пламенем чужих костров".

Я думаю, що на нинішній момент я його переросла. Мені треба було його перерости. Я його переросла тільки за 10 років. А зараз я свій портрет ще не написала.

Я можу сказати, що мені в собі подобається і що – не подобається.

 

Мені подобається сонце в мені. Моє волосся мені подобається – від бабушки. По кольору.

 

- Фарбуєшся?

- Ні. Воно вигорає на сонці. До речі, і не засмагаю. Навіть якщо засмага береться, то дуже швидко сходить.

 

Я собі подобаюся тоді, коли люблю. Через це останнім часом намагаюся любить якомога більше людей.

 

Мабуть, мені подобається те, що я легко вірю. Якби мені це не подобалося, то якось би насторожувалася.

Хоча багато разів обпікалася, але вірю все одно легко.

Що мені не подобається? Те, що я не володію своїм хвилюванням. Те, що буваю метушливою. Не подобається те, що не довожу до кінця багато речей. І те, що не завжди дотримуюся обіцянок.

 

ДУМКИ

 

- В останні кілька днів я думала: "Про що ж я думаю?"

Проводила таке соціологічне дослідження.

Я хотіла би вважать, що я найбільше думаю про те, чого мені бракує, про те, чого я хочу мати.

Завтра ми є тим, про що думаєм сьогодні.

Але, мабуть, не завжди так виходить.

До речі, думаю про Бога. Про філософські речі. Пізнавати щось, знаходити зв'язки... Розуміти, чому так, а не інакше. Відкривати причини.

Не конкретних вчинків людей, а загальних речей – світобудови, розуміння людей...

Хоча, насправді, найчастіше думаю про вирішення якихось нагальних питань.

Коли не треба, я можу чудово заглиблюватися в себе, нічого не чути і нічого не бачити.

 

ВІРА

 

- Вірю в комунізм, у те, що це – можливо, В те, що люди зміняться і буде справедливе комуністичне суспільство. Суспільство, яке побудоване не на егоїзмі і не на власності, а на духовних цінностях, на тому, що являє собою людина всередині, а не на тому, що вона має або не на тому, як вона може маніпулювати кимось.

- Чому "комунізм"? Погане слово в контексті того, що Україна пережила...

- По-перше, все таки, мабуть, батьки вплинули. Я лояльно ставлюся до Радянського Союзу, до комунізму. У мене є свої погляди, своє бачення, чому все розвалилося.

Воно не зовсім правильно було втілено в життя, і через це не витримало...

Крім того, мені подобається епатувати.

Бо коли я народу кажу, що я – комуністка, то всі випадають в осад...

 

Вірю в Бога. Не конкретної релігійної приналежності, а просто в вищу сутність.

Вірю в любов. Хоча ще років 10 тому я б сказала, що це все – єрунда.

 

"ХОЧУ"

 

- Хочу знайти себе. Хочу взнати і спробувати дуже багато речей.

От я дуже хотіла танцювати східні танці. І я це таки зробила.

Хочу знайти аромат, який мені подобається. Мені здається, що я його знайшла.

Оцей запах я шукаю років 15 чи 10. Я його колись відчула. Потім я його, здається, ідентифікувала, і мені навіть сказали, як він називається.

До речі, запахи для мене теж важливі.

 

Хочу, щоб у мене були свідомі діти, тобто щоб вони усвідомлювали себе, були розумними.

 

Можливо, я раніше прагнула гармонію,але завжди цікаво, коли ти – на межі. Коли трохи не втримуєш рівновагу. Це – зажди розвиток.

 

Коли ти шукаєш рівновагу, то ти розвиваєшся...

У мене насправді багато цілей. Хочу зробити свою радіопередачу, хочу видать монографію, оповідання...

Хочу поїхати в Індію, в Китай і в Японію. А потім - можна в Європу.

Мені цікавить східна філософія. Вона мені близька для пояснення багатьох речей.

Мені близьке поняття "майя".

В мені є не одне "Я". Одному з них близька східна філософія.

 

ІНОПЛАНЕТЯНИ

 

- Що ти скажеш інопланетянам, якщо матимеш лише одну хвилину?

 

- Я в них, мабуть, спитаю, хто більший інопланетянин. Я просто вважаю, що я – інопланетянка. У мене нав'язливий образ, що я – інопланетянка.

- "Чому ви мене тут залишили?"

- Так. Хоча в мене немає єдності з ними. Я – індивідуалістка. В мене – своя планета. Я не впевнена, що вони мене заберуть і я буду їхня.

Я їм скажу, що ми хочемо їм добра.

- І хочемо в них побудувати комунізм...

- Так... (сміється)

- Вони як дізнаються, як це було в Україні, то не захочуть такого "щастя"...

- Насправді для мене всі люди – інопланетяни. І мені ці інопланетяни дуже цікаві.

 

ПОЕЗІЯ І ЧЕРЕВИКИ

 

- Чим схожа поезія і черевики?

- Дивлячись які черевики.

- А які черевики в тебе з поезією асоціюються?

- Коли я вперше почула це питання, то в мене нічого не виникло. А зараз я згадала черевики, які купила колись. Вони були "сумасшедше" дорогі, але вони мені страшенно сподобалися. І я вирішила, що можна собі дозволити.

Вони були з золотистим бантиком. Хоча в них не зовсім було зручно ходити, тому що вони з мене спадали. Але вони були химерні.

Химерність – це те, що поєднує справжню поезію і черевики, які є витвором мистецтва.

 

Фото НародUA

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему