Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


22 Черв 2012

Олена Варич мріє, щоб Україна «вибухнула позитивною емоцією на весь світ»

Читайте більше в рубриці Людина
 

Олена Варич - солістка ансамблю "Росава" при Черкаській обласній філармонії та ніжна мама. Власне, найбільшим своїм досягненням вона вважає народження донечки Анастасії та синочка Максима. Утім, спрямування дітей "своїми шляхами" або прагнення в дітях реалізувати те, чого самому не вдалося, вважає великою помилкою. Мовляв, кожен сам має творити своє життя.

Заслужена артистка України Олена Варич щаслива тим, що вже майже 20 років віддає життя українській пісні. Дякує за це своїй мамі, відомій черкаській співачці Ніні Варич. А також Олександру Стаднику, який, будучи керівником Черкаського народного хору, запросив її в хор спершу як хормейстера, а згодом - як співачку. Олена Варич називає Олександра Стадника своїм "творчим батьком".

Із безмежною любов'ю Олена Варич згадує своє дуже щасливе дитинство, як от прогулянки з батьками вихідними. 

Мріє, щоб люди побільше посміхалися одне одному.

 

JavaScript is disabled!
To display this content, you need a JavaScript capable browser.

 

var2

 

Знакові події

 

Найперше – це народження дітей. Потім – прихід на роботу в Черкаську обласну філармонію. Це - початок нового, іншого життя.

Ще – зустріч із знаковою людиною в моєму житті, яка навчила мене дивитися на цей світ зовсім по-іншому. З більшою любов'ю, з більшою відповідальністю, з більшою чутливістю.

Я сподіваюся, що знакові події в мене ще попереду.

 

JavaScript is disabled!
To display this content, you need a JavaScript capable browser.

 

Дитинство

 

Я взагалі всім бажаю таких татусів, який був у мене.

Я була зовсім маленькою дівчинкою. Може, мені було років п'ять. Коли був вихідний день – ми обов'язково десь ходили. Бувало – всією сім'єю, коли в мами була можливість і не було концертів.

Ми і на літаку літали, і на пароплаві каталися... Скільки всього об'їздили і бачили...

Одного дня, в суботу, в мами якраз був концерт, а тато залишився зі мною.

Я просинаюся і кажу: «Тато, от ми на всьому каталися, але на потязі не каталися».

Тато бере мене, і ми на попутніх машинах доїжджаємо до Чорнобаю. Там, на залізниці, він мене підсаджує до віконечка, я сама купую квиток на дизель, і ми на дизелі через дамбу, через міст їдемо назад в Черкаси, бо, бачте, "дитина не каталася ще на потязі".

Це, мабуть, найяскравіший спогад. Я завжди згадую цю подію як таке щось казкове.

Я дуже щаслива, бо в мене була, я вважаю, ідеальна сім'я. Я би всім хотіла побажати такого сімейного життя, як було в мене та моїх батьків. У мене було надзвичайно щасливе дитинство.

 

JavaScript is disabled!
To display this content, you need a JavaScript capable browser.

 

var2

 

"Скажіть про свою любов батькам"

 

Найбільша трагедія мого життя – це смерть усіх моїх близьких. Помер тато у 2003 році. Через три роки померла мама. І через три місяці після смерті мами помер старший брат.

При тому, що мама дуже сильно хворіла. Майже рік я розривалася між нею і концертами. Тоді ще було дуже багато концертів і поїздок, а мені не було на кого її лишити.

Я дуже часто згадую рідних. Кожного дня дякую їм за те, що вони для мене зробили.

І я хочу сказати всім: скажіть про свою любов батькам тоді, коли вони ще живі. Не стидайтеся своїх почуттів. Тому що зараз я так хочу обійняти батьків, поцілувати і сказати: «Мама, тато, я вас так люблю...» А вже не можу. І робила це дуже мало.

 

JavaScript is disabled!
To display this content, you need a JavaScript capable browser.

 

Щастя

 

Я, мабуть, як людина є щасливою. Сказати, що я в чомусь обділена – ні. Хороша робота є, жити є де, діти є... У наш час не у всіх є можливість мати дітей, дуже багато безплідних пар, і люди дуже страждають через це...

Можливо, я не зовсім щаслива як жінка. Це вже питання десяте... А як людина я щаслива.

Найбільше отримую задоволення від спілкування з хорошими людьми. І я вдячна своїй долі, Господу за те, що цих хороших людей у моєму житті з кожним роком стає все більше і більше.

 

var2

 

JavaScript is disabled!
To display this content, you need a JavaScript capable browser.

 

Те, що засмучує і виводить з рівноваги

 

Несправедливість. Ненавиджу хамство. Це для мене як червона ганчірка для бика. Хоча я сама ніколи хамством не відповідаю.

Найбільше мене може вивести з рівноваги несправедливість. На жаль, її дуже багато в нашому житті.

Я можу показати бурю емоцій, коли поруч – люди, яких я знаю і яким я довіряю. Але на людях я намагаюся бути стриманою, дуже чемно реагувати на якісь такі речі. Але коли вже мене ніхто не буде бачити й чути, тоді я вже вибухну на повну міць.

Я така, знаєте, дуже запальна людина. Як сірник спалахую. 

Хочу, щоб скрізь була правда і справедливість.

А взагалі я – добра людина. Завжди на допомогу прийду, відгукнусь, усе, що в моїх силах, зроблю. 

 

Діти

 

var2

 

Мабуть, найбільше моє хобі – це мої діти. Я вважаю, що найбільше, що жінка може зробити в житті – це народити дітей. Я дуже вдячна долі і Господу за те, що він дав мені розуму, мудрості і сили в таких непростих життєвих ситуаціях народити мою прекрасну донечку, а потім, через шість років, і синочка. Я вважаю, що це – найбільше досягнення мого життя.

Звісно, що дуже багато попереду ще. Треба вивчити, поставити на ноги, дати розуму і мудрості.

Дочці моїй 17 років. Її звати Настя, Анастасія. Це моя зіронька.

Я ніколи на дітей не покладаю якихось надій чи сподівань. Тому що я вважаю, що кожна людина сама обирає свій шлях. Частенько буває, що те, що батькам не вдалося в житті, вони перекладають на дітей. Я вважаю, що це – дуже велика помилка.

Людина сама повинна обирати свій шлях – те, що їй подобається.

Їй, до речі, дуже подобається журналістика, історія. Можливо, вона з цим пов'яже своє життя.

Вона трішки співає, захоплюється музикою, гарно малює. Але все ж таки найкраще виходить писати твори. Вона дуже гарно спілкується з людьми. В неї більш аналітичний склад розуму. З неї б непоганий керівник вийшов. Вона і толерантна, і в той же час – міцна сама по собі.

Синочку Максиму тільки десять років. Він дуже захоплюється автомобілями.

Дуже гарно навчається. І англійську мову дуже добре знає.

Так сталося життя, що в мене дочка – від одного чоловіка, син – від іншого. Але ці діти дуже бажані і народжені свідомо.

 

Інтереси, окрім дітей та музики

 

Я раніше дуже багато плела. Різні вироби в мене були. Можливо, навіть ексклюзивні. Дуже гарно в мене це виходило. Плела одежу. А зараз воно трішечки відійшло. Можливо, і лінь.

Захоплююся літературою. Люблю читати. Читаю дуже багато. Ремарка дуже люблю. Кілька разів перечитую. Дуже цікаві в нього є думки життєві.

Сучасну літературу теж читаю. Наприклад, Оксану Забужко. Десь близька мені. Але в основному класику люблю.

 

Творчість

 

JavaScript is disabled!
To display this content, you need a JavaScript capable browser.

 

У мене мама була відомою співачкою в Черкасах – Ніна Варич. Я чула пісню ще в її утробі. Вона співала разом зі мною. І я почала співати з дитячого садочка.

Мене ставили на стільчик, і я співала. Наш дитячий садок був підпорядкований Черкаському шовковому комбінату, і ми дуже часто давали концерти, зокрема на восьме березня.

Потім була музична школа, музичне училище. Я закінчила черкаське музичне училище по класу хорового диригування. І в принципі був час, коли я зі сценою вже не пов'язувала своє життя. Шукала себе.

Поїхала до Києва, намагалася вступити до театрального інституту. Не вийшло.

Мене до театру тягнуло. Потім, коли я ближче познайомилися з цим, мені театральне життя і робота стали не дуже цікавими.

А потім керівником черкаського народного хору став Олександр Іванович Стадник. Він шукав хормейстера. А оскільки я закінчила хормейстерське відділення, то він подзвонив до мене і запропонував роботу в черкаському хорі.

Чесно скажу: для мене це було дуже страшно. Це було в 1993 році. Мені тоді було 20 років. Зовсім молода дівчина. А тут такий «монстр» - черкаський хор, який я знала ще з дитинства. Мама водила мене на концерти. Я була знайома з Раїсою Кириченко, з Ольгою Павловською з дитинства.

Для мене це був храм мистецтва. Я навіть боялася переступити поріг. Але мама мене вмовила. І я їй дякую дуже за це.

По сьогоднішній день я вдячна Олександру Івановичу Стаднику за те, що він мене прийняв, поставив мене на цей шлях. Його навіть можна назвати моїм творчим батьком, який відкрив мене для сцени, відкрив в мені любов до української пісні. Тому що виховувалася я в Радянському Союзі, і тоді української гарної пісні мало звучало. Як і зараз.

 

Спочатку я працювала хормейстером. Потім Олександр Стадник змусив мене співати в хорі. Я десять років проспівала в черкаському хорі. Була солісткою.

Тоді сталася трагічна подія – померла Ольга Павловська, народна артистка України, яка тривалий час була солісткою ансамблю «Росава». І Микола Миколайович Петрина запросив мене в колектив.

Знову ж таки було вагання, був страх. Тому що після хору стати на сольну кар'єру дуже важко. Це – велика відповідальність. Уся увага – лише на тебе. Дякую мамі – знову вмовила.

Таким чином я вже десять років працюю в «Росаві» як солістка. Уже отримала звання заслуженої артистки. 

 

var2

 

Українська пісня і молодь

 

Ідей, бажань і творчого натхнення дуже багато. Хочеться себе спробувати в різних жанрах, у нових, невідкритих ще для себе аспектах. Але зараз це дуже важко зробити. Тому що ми всі знаємо, що зараз в нашій державі мистецтво не потрібне. Особливо – народна творчість.

Навіть на елементарне не виділяють кошти. А щоб щось реалізувати - потрібні кошти.

Можливо, хочеться трішечки додати чогось нового в колектив. Можливо, і якоїсь естради. Але не сучасної нашої естради, а тої старої, доброї – Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, «Смерічка». Щоб молоді теж було цікаво. Щоб не лише нас слухали люди старшого покоління.

Хоча ми дуже багато працюємо з дітьми в школах. Діти ніде не чують і не бачать цю народну пісню й народну музику. А коли ми починаємо працювати, то вони дістають мобільні телефони, фотографують, записують. Вони просто в захопленні. Підходять і дякують нам.

Ми не тільки співаємо і граємо. Ми розповідаємо про інструменти, про історію народної пісні - трішечки мистецтвознавства, трішки історії української. Тобто це іде як урок чи лекція для дітей.

І я бачу, що це все – не дарма. Можливо, що хоча б якесь слово з пісні чи одна нота впаде в душу цієї дитини. І я бачу, що потім з цієї зернинки проростає великий і могутній колос любові до України та української пісні.

А українська пісня – це наша історія, наше минуле. І ми не маємо права цього забувати. Тобто молодому поколінню це потрібно. Це генетично в них закладено, і вони нікуди від цього не дінуться.

 

var2

 

Мрії

 

В особистому житті я мрію, щоб були здоровими мої діти. І щоб їм посміхнулося щастя в цьому житті. Тому що коли тобі таланить, то легше здійснювати задумане. Хочеться, щоб мої мрії як жінки справдилися. Тому я дуже часто про це думаю. Як зараз модно – візуалізую. Уявляю, що це вже все є.

Як я бачу це? Поруч – коханий чоловік, на якого можна покластися в будь-якій ситуації. Внуки. Так, вже про внуків мрію. Можливо, ще якась дитинка маленька. Чого б і ні?

Дім, повний щастя, посмішок і любові.

 

Я мрію, щоб навколо нас було якомога більше людей, які люблять свою рідну землю, люблять Україну. Які б любили її від усього серця, а не на словах. Тому що якщо ми не будемо любити свою країну – в нас нічого хорошого не буде. Вона не відчує нашої любові, нашого добра, і не віддасть нам того, що може дати.

Ми маємо зрозуміти, що ми – особливі в цьому світі. Тому що такої нації більше ніде немає. Ми - талановиті, ми – співочі, ми – творчі, ми – розумні, ми – великі інтелектуали. Треба це все зібрати докупи і вибухнути позитивною емоцією на весь світ.

 

Штрихи з життя

 

Мені подобається спонтанність. Я можу йти кудись і раптово відчути, що потрібно щось зробити, розвернутися і піти в інший бік.

Чогось останнім часом дуже рано встаю. О шостій, о пів на сьому я вже прокидаюся і думаю, що буду робити цього дня.

Обожнюю готувати. Особливо люблю фантазувати, експериментувати. Не люблю одноманітність.

Я взагалі і зовнішність дуже часто змінюю, і стилі часто змінюю, і їжу також. Фантазую. Дітям подобається.

 

Я взагалі люблю їсти все. Дуже люблю солодке. І дуже багато його їм. Шоколад люблю, особливо – чорний. Тістечка, тортики... Це – моя слабкість. Мене можна «купити» солодким (сміється).

Готую також солоденьке. Нещодавно також робила тістечка «картопля» - ще з нашого дитинства, по старому, радянському рецепту.

А на день народження я собі купувала торт, полінувалася готувати.

 

Зарядку роблю обов'язково. Відчувається, що десь засидівся. Хочеться розім'ятися. 

 

var2

 

У нас в невеличкій двокімнатній квартирі ще живе кіт Муся і собака, якого Максим назвав Бароном. Котику років п'ять – вже солідний дядько. Собачці – три роки. Такса. Вони між собою товаришують. Хоча спочатку недолюблювали один одного.

Барон веде себе як барон – на подушках любить спати, на м'якенькому.

Котика мені подарував на день народження мій покійний брат. Це – пам'ять у мене.

З собакою Макс бавиться, а кіт визнає тільки мене.


У мене вдома – тиша. Я прошу, щоб ніде нічого не грало. Якщо музика, то вона – дуже тихенько або в навушниках.

Буває, співаю, коли щось нове вчу, то тихенько собі наспівую. Часто люблю сама собі співати перед сном. Закриваєш очі і про себе співаєш пісню. Тоді найбільше відчуваєш її, думаєш, як найкраще подати її.


var2


Радість від творчості


Коли я вже працювала в «Росаві», то взяла в свій репертуар пісню нашого черкаського композитора Миколи Плашкевича «Тополя». Ця пісня в принципі була написана для моєї мами. Але вона їй щось не дуже сподобалася і без великого бажання її співала.

Я зробила цю пісню. В цей час мама вже була хвора. Концерт показували по телебаченню. Я увімкнула мамі концерт, і вона слухала цю пісню. Тоді повертається до мене і каже: «Цю пісню ти співаєш краще, ніж я».

Це для мене було найвищим визнанням. Завжди приємно, коли найрідніша людина, яка може тебе покритикувати, тебе визнала.

 

Інколи буває, що я співаю і в мене вимикається розум. Тоді я вже не усвідомлюю, де я і що я роблю.

Багато що залежить від глядача. Якщо ти відчуваєш, що глядач відповідає тобі, що він тебе відчуває і довіряє тобі, тоді розчинаєшся в цій аурі й забуваєш про себе.


Насамкінець


Я би дуже хотіла, щоб у нашому житті було якомога більше щирості. Тому що зараз, на жаль, люди замкнуті. Просто посміхнутися один одному – навіть в черзі в магазині – і життя стає добріше й приємніше. Хочеться побільше щирості й побільше посмішок на наших обличчях. І тоді все в нас буде якнайкраще.





Фото надані героїнею публікації


Поділіться з друзями: