Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


30 Лист 2012

Олекса Коваленко зробив пам’ятник із жорен

Читайте більше в рубриці Людина
 

У селі Вікторівка Маньківського району Черкаської області живе скульптор Олекса Коваленко. Дідусеві вже 75 років. Він устиг зробити десятки тисяч надгробних пам’ятників. Проте найбільше пишається кількома своїми роботами. З-поміж них  і пам’ятник жорнам, якими колись розтирали зерно, щоб зробити борошно.

Олекса народився у 1937 році, уже після страшних подій 1932-1933 років. Каже, що "найгірше було підростати, щоб коняці до гриви дістати", бо дуже хотів чимось допомагати батькам. У родині було четверо дітей, жили бідно і харчувалися, чим Бог пошле.

 

22

 

"Я перший раз торкнувся сала, коли мені було 11 років, а то я про нього й не знав", - сміється дідусь. Після закінчення школи він опанував спеціальності теслі і бетонника. А потім почав робити надгробні пам’ятники.

 

11

А тут Олекса Коваленко мешкає

 

Про бабусь, які цілували руки хлопцеві

 

На кладовищі нічого не було, була порожнеча. І я зробив при Хрущові декілька пам’ятників із бетону. Так велике-велике горе собі напитав. Мене товкли як кота у мішку. Бо тоді усі церкви розкидали, все руйнувалося, а я почав робити ці пам’ятники. Той заказував маленький хрестик, той чашу, той зірочку… Але ця реклама так розійшлася, що не можна було втриматися. І мене голова колгоспу почав сварити: "Ти молодий хлопець, ти в комсомольцях, а до чого дожився, що в тебе бабки руку цілуют". Але це недовго було. Якось приїхав до нас великий обласний начальник і сказав: "Яке у вас кладовище красиве!".  І в осінь дают мені сто рублів премії.

 

klad

 

"Люди великі вчаться в інститутах, а малі вчаться у своїх майстрів. Підсобниками. Коли я почав робити пам’ятнички, вирішив поїхати в  Київ. І там познайомився із художниками-керамістами, був у них підсобником. Робив чорну роботу. І досі пригадую, як майстер Яків Аврамович Хутірський вперше мене побачив і питає: "А де ви живете?". А я йому: "На вокзалі". Потім він забрав мене до себе, а в нього вся рідня – художники, він сам ленінградський. Але ж я його обманув, бо він думав, що я йому допомагаю, а я в нього вчився. Потім працював в Умані фотокерамістом, але повернувся в село", - розповів Олексій Іванович. Він вважає себе "боржником села".

 

Про село

 

Можна мені було жити в городі, але я не проміняю ніякої столиці на село. Чого? Бо село – це моє село. А що в тому городі?! 

 

"Бо всі люди, при яких я жив, мене учили, піднімали, сварили по-батьківському. Вони мені так багато нарозказували своїх історій, що я ніколи цього всього не зможу відобразити в камені", - зізнається дідусь. Власне, саме з цих історій все і почалося. Наслухавшись розповідей про Голодомор, навесні 2007 року Олекса Коваленко створив пам’ятник жорнам. Каже, що спочатку зробив хреста і пам’ятний знак із написом "1933", а вже потім виникла ідея зібрати докупи кілька жорен.

 

zorna

 

"Задумалося мені зробити невеличкий такий пам’ятничок з 5-10 жорен. Але люди про це як дізналися, як почали мені ті жорна звозити! І з нашого села, і з сусідніх. То вже в дворі не було місця для них. Більше сотні жорен я для пам’ятника використав, а деякі лишилися, оно й досі лежать", - розповів дід Олекса.

 

zorna3

 

Коли показує пам’ятник, то завжди наголошує на тому, що цінність жорен, які в ньому використані, різна. Є дуже давні – ті зроблені з пісковика. Є й більш сучасні. А ще є один продовгуватий брус, яким майстер дуже дорожить. Його він поклав біля підніжжя пам’ятника.

 

"Я його знайшов у землі вже давненько. Ним терли зерно, ще коли не було жорен. А ось бачите – камінь із вітряка. Видно, хтось хотів із нього зробити жорна, але не вдалося йому.  Також тут можна знайти два види жорен. Одні крутили на спеціальній ручці, а інші були на "омелькові" – мали дерев’яну опору", - показав майстер.

 

nap

 

Крім того, що він зібрав докупи всі жорна, також зробив чимало цікавих написів на пам’ятникові. Тут можна прочитати історію села Вікторівка, починаючи із першої згадки і закінчуючи сучасністю. Виявляється, перша назва села – Поминник. Так називалася річечка, в якій напували коней. А потім, коли наприкінці ХVIII століття село увійшло до складу Росії, "з гонору приставів вліпили йому назву "Помийник". Сучасна назва з’явилася аж у 1936 році, коли вирішили назвати село на честь першого голови колгоспу Віктора Близнюка.

 

Про пам’ятник Близнюку

 

У нас коло клубу стоїть Близнюк. І у 2004 році його почали розбарахолювати. Я приходжу, а там така дірка (він зроблений з міді). Вилажу на риштовку і думаю, як спасти цього Близнюка. Я його не робив, але я знаю, як його робили… А головиха каже: "А для чого його ремонтувати? Його треба демонтувати". А мене аж жахом ударило. Як це так! Поїхав на завод майоліки, узяв пластичної глини, роблю… Бо там вирубане все було – і плече, і руки.  Тоді зверху алебастр, потім бетон, всяке каміння, і так цей Близнюк стоїть досі. Це для мене була дуже важлива робота, але я нікому нічого про це не казав.

 

zorna4

 

Своєрідною наскрізною ниткою історії Вікторівки є жорна. Сільський літописець Олекса Коваленко називає їх "свідками часу", розповідає, як у 1930 році жорна взагалі були заборонені – мовляв, влада вважала їх "механізмом збагачення". Тоді жорнам довелося бути якийсь час у підпіллі, бо їх розшукували і розбивали.

 

"Ви тільки не подумайте, що жорна – це горе. Я пам’ятаю, як після війни у нас у селі співали: "Ой гоп-гопака, небо синє, земля чорна, по Україні мелять жорна, ух-уха-ха!". Жорна – це було багатство. А як вони мовчали, то було горе", - каже дідусь Олекса.

 

zorna2

 

Про Голодомор

 

Завжди були багатші і бідніші. Були ті, що по 10 гектарів мали города, а були такі, що не мали і десять соток - хатку побудував і все. І ото вони мололи тими жорнами. Частина людей раділи Голодомору, а частина ні. Бо якщо з миски буде їсти десять душ, то вони не наїдяться. До половини року посуха була в 33 році, а після стали дощі і капітально дощили. Держава назначила скільки здати, зобов’язала. Влада - це влада, а всі інші – що в корито підлито, те мають хлебтати. У нашій родині ні одна людина не загинула, хоча дуже бідно переживали. Голодомор – це була стихія, що не можливо оминути.

 

Пам’ятник жорнам стоїть на сільському цвинтарі. Утім, це не єдиний витвір, через який до Вікторівки приїздять туристи. Олекса Коваленко зробив також монумент на честь односельчан, котрі відбудовували Вікторівку в післявоєнний час. Проте цей пам’ятник не сподобався сільським посадовцям, тож довелося встановити його в себе на городі.

 

101

 

"Це така собі "кольчуга"  ХХ століття – я зібрав і записав прізвища усіх людей, які у війні брали участь, які були в неволі у Німеччині, в таборах, а потім повернулися в село", - каже скульптор.

 

66

 

88

Своєрідний захист від вандалів

 

Про "Кольчугу ХХ століття"

 

У 2007 році наш директор школи говорить – нам треба щось побудувати таке, щоб ми знали своїх людей, які після війни відбудовували колективне господарство. І до мене звертається – зроби.. Перекидаю я усі свої книги і думаю – ану дай я зроблю кольчугу ХХ століття. Пам’ятник. Але його не ухвалено було, бо саме тоді вовк козу дер - усьо валили, розрушували… А це прийшли дівчатка – зробіть нам щось таке, то я оце зробив лавочку для закоханих.

 

Наостанок дід Олекса хвалиться, що найбільше пишається пам’ятником, який зробив у 2011 році на сільському смітнику. Люди виносили до поля усілякий непотріб, і так багато там уже сміття назбиралося, що дід Олекса не витримав і встановив там… земну кулю. Таким чином він хотів змусити односельчан задуматися, що буде з планетою, якщо її весь час засмічувати. Після цього люди вийшли до пам’ятника і прибрали там усе сміття.

 

33 copy

 

55

 

"Тепер носять за греблю, але сюди не носять. Це такий символ, щоб ми слідкували за природою, бо ми її не шануємо. Це ж свята земля, а люди на неї сміття кидають", - підсумував Олекса Коваленко.
 

44

 

Ми б ще довго спілкувалися з ним і слухали цікавлющі розповіді, але дідусь саме збирався їхати до своєї доні в Дніпропетровськ. Як розповіла його дружина - бабця Василина, своїх дітей у них немає.

 

"Як була молода, то вагітною тяжко працювала на фермі та й втратила дитину. То потім скільки не їздила лікуватися, нічого не допомагало. Взяли дівчинку з дитбудинку. Вона зараз в Дніпропетровську живе, уже й онука маємо, в другий клас ходить", - похвалилася бабуся.

 

Про бабцю Василину

 

А в мене це недавнішня дружина. 52-й рік мигає переді мною. Я біля пам’ятника поставив лавочку, написав на ній "для закоханих". І оце сидять літом тут. Геть і я зі своєю бабкою сиджу, хоч ми такі закохані - через день сваримося. А сьогодні чула що вона мені сказала? Це жінки, вони повинні мати право. Від мене усі вумні дівчата збігали! Коли жінка зі мною свариться, щось каже, то я кажу, що од мене всі вумні дівчатка збігали, а ти взяла мене воспитувати, то воспитуй. А вона тоді каже: "Тебе вже й чорт не воспитає" (сміється).

 

102

 

99 copy

 

Матеріал для газети "День" 

Поділіться з друзями: