Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


19 Лист 2013

Оксана Забужко мріє написати свій кращий роман після 70 років

Читайте більше в рубриці Людина
 

Оксана Забужко провела майстер-клас для слухачів Осінньої літературної школи. У кулуарах говорили, що ймовірність проведення була дуже незначною. Мовляв, письменниця надто зайнята. Потім, коли «нарешті сталося», потік вражень ще довго не вщухав. Оксана Забужко потішила всіх щирістю та простотою, феєрично розмахуючи руками, немов диригуючи оркестром... Подаємо уривки «надиригованого».

В Україні немає літературної критики

У нас немає інституту літературної критики. Прошу мені тут у відповідь не перераховувати кількість якихось там опублікованих рецензій. У нас немає літературної критики як інституту. У чому різниця між сукупністю опублікованих більш чи менш професійних (а вони в нас переважно ще й аматорські) рецензій і літературною критикою як інститутом? Професійна літературна критика – це погляд професійного читача. Він займається якраз тим, що впорядковує оцей первинний рівень реструктуризації літературного процесу. Тобто, це виставлення не просто ієрархії – хто за ким, у якому порядку, і в кого яке місце. Це виставлення саме контекстів.

Я не пам'ятаю і не можу назвати жодної рецензії, в якій рецензувалось би три чи чотири книжки дуже різних авторів, об'єднаних одною темою. Це перший рівень структурування, перший рівень упорядкування. Про що пишуть, чим дихає, що цікавить – замір пульсу...

 

791708160

 

Нон-стоп школа і канон ХХ століття

Самонавчання є абсолютно перманентним станом письменника аж до його останнього подиху. Я вам це говорю як людина, яка свого часу пила в компанії з 82-літнім Мілошем через багато років після його Нобелівської премії. І не тільки його я бачила, спілкувалася з багатьма. Мала оказію наживо спілкуватися не з однією постаттю світової літератури, яка ввійшла в канон ХХ століття. Це є просто загальне правило. Ви вчитеся весь час. Ви працюєте весь час. Нон-стоп школа.

 

Рейтинг геніальності

Мова кожної людини достатньо обмежена. А письменник – це людина, яка вживає ті слова, яких у побуті пересічні нормальні люди не вживають. Тут навіть можна побавитися, вимірюючи рейтинг геніальності за обсягом авторського словника. Насправді нормальний мовець вживає 700-1000 слів. Не більше. А словник Льва Толстого – 5 тисяч слів. Словник Флобера – 8 тисяч слів. Словник Шекспіра – 20 тисяч слів. Це абсолютний рекорд у всій світовій літературі.

 

942d19f4-1651-467d-9e65-9ce457421905

 

Письменники екстравертизувалися 

Писання за визначенням є процесом глибоко інтровертним. Професія екстравертизувалася тільки у ХХ столітті з появою масового ринку. Це тоді, коли ми підписуємо контракти з видавцем, що ми зобов'язуємося брати участь у промоції і торгувати фейсом. Я це називаю «іздєржки професії». І в порядку застереження - не треба хотіти раннього успіху. Бо це дуже небезпечна штука.

 

Режим включеного спостереження 24 години на добу

Включене спостереження – це таке соціологічне поняття. Тобто, коли у вас весь час увімкнені вуха й увімкнені очі. Показник професійного письменника – ви життя весь час сприймаєте як потенційний матеріал. І все, що цікавого в житті відбувається, вас насамперед пронизує думкою, як про це написати, як про це розказати... Якщо ви отак сприймаєте життя, і якщо ви його перекладаєте в слова на рівні рефлексу, це перший показник того, що ви таки письменник, а не просто вирішили щось там накидати.

 

cc5e05196ef42c31

 

Гра у кав'ярні

Я практикувала колись таку гру у кав'ярні. Сідаю обличчям до входу. Заходить перший-ліпший відвідувач, і я даю його словесний портрет. А мій товариш, який сидить спиною до входу, по цьому словесному портретові, який я склала, має озирнутися і впізнати цю людину, коли вона вже сіла десь там за столиком, у юрбі відвідувачів.

 

Успіх - це марафон

Це професія не спринтерська, а стаєрська. Письменницький успіх вимірюється не тим, чи ви сьогодні в телевізійних новинах, і не тим, чи вам вдалося підписати крутий контракт на великий гонорар. Він вимірюється тим, як довго вам вдається протриматись, не згубивши і не розмінявши себе. Це марафон. І лишаються в історії літератури якраз марафонщики.

І от коли ви почнете заздрити професійно, по-хорошому не ровесникам, які вас десь обійшли, а людям, які в 70 років пишуть свій найкращий роман... Оце письменницька кар'єра, якій дійсно можна позаздрити. Це те, чого я для себе хочу і мрію. А все інше – плювати. А от написати свій кращий роман після 70 – це називається «жизнь удалась».

 

img 8240-1

 

«Кайдашева сім'я» дає більше ніж «Біг Мак»

Я колись із одним молодим автором затялася, коли пробувала йому пояснити, для чого треба читати класику. І чому у Нечуя-Левицького він може навчитися більше, ніж у Жадана. З «Кайдашевої сім'ї» він може навчитись більше ніж із «Біг Маку». При тому, що це його сучасник, і при всій моїй любові до Жадана, але в ХІХ столітті світ був літературоцентричний. Тоді люди просто направду дуже добре вміли писати.  Якщо ви дійдете до тієї фази самонавчання, коли отримаєте кайф від Діккенса і Бальзака, професійний кайф... Ці люди дуже класно писали. Це інший стиль життя. Воно повільне, воно здається нудним, бо воно неквапне (згадайте оцю Кундерину неквапність). Тоді було набагато легше спостерігати, і люди володіли словом на дуже високому рівні.

Але цей молодий чоловік казав, що від Жадана він може більше навчитися. А я йому: «Альо, гараж!». Перепрошую, та сама «Кайдашева сім'я» - шість соціонічних типів! Старі Кайдаші, Карпо, Мотря, Лаврін, Мелашка... Ви їх усіх пам'ятаєте! Шість персонажів! Назвіть мені сьогодні в українській літературі бодай одного автора, який спроможний дати не шість соціонічних типів на просторі короткої повісті, а хоча би три. Не знаю, чи переконала того хлопця. Здається, він не зрозумів, про що я говорила. Молоденький дуже був.

 

Впіймала Хемінгуея...

Пам'ятаю, як я в 15 років впіймала ніжно мною тоді любимого товариша Хемінгуея на зробленості. Я тоді його порівнювала з Фіцджеральдом. Він дуже спонтанний, поет слова, особливо «Великий Гетсбі». Очевидно, це якраз той варіант, коли писав не для того, щоб сподобатися критиці, а тому, що любов до Зельди ще була у ньому, ще боліла. І тому воно все таке молоде, таке болюче і таке прозоре, що нічого кращого він не написав після того. Повість складена із єдино точних слів. Хоч карбуй на камені. Все на своєму місці. Як симфонія. Все звучить і все грає. А в Хемінгуея, який досить злобно про Фіцджеральда відгукувався, - інакше. Піймала його, читаючи під партою «По кому подзвін», на невмінні дати картинку отак по-фіцджеральдівськи, отим єдино точним реченням. Він один образ пейзажу тричі описує різними словами. Три речення, три різні звороти, три порівняння, три метафори, Пейзаж я побачила, але все одно було три різні підходи до цього пейзажу під різними кутами. Описовість. Дидактика. Прийом, який часто викладачі вживають, щоб до вас дійшло, вони повторюють те саме. Пам'ятаю якесь своє торжество на перерві, що я його піймала, я його засікла, я побачила незачищене і неприбране.

 

869661642

 

Нове покоління і звалище руїн

Ситуація, яка є сьогодні, типологічно дуже подібна до тієї, що була у двадцятих роках минулого століття. Коли приходить нове покоління, яке отримує в спадок цілу хуру руїн, здоровенне звалище. З якого боку в нього заходити – незрозуміло, але там можна знайти... Як цей образ був дуже гарний у Винничука у «Мальві Ланді». Він у першій частині прекрасно це написав, потім звів трохи на пси, пустив у фентезі, але мені сподобався сам оцей образ величезної сміттярки, країни як величезної сміттярки, сміттярки часів, епох, культурних реалій, у якій можна заблудитися, якимось там тунелем вийти в 30-ті роки і там зустріти поетесу Мальву Ланду, привид якої десь блукає. Все можна знайти і все можна зустріти. Життя не вистачить, щоб цю сміттярку попорпати, але справа в тому, що порпати її має з покоління в покоління те, що називається культурна політика, культурний менеджмент.

 

Без минулого нікуди не дітись

Не знаючи, звідки ви вийшли, ви не знатимете, куди ви йдете. Тут треба йти одночасно по двох паралельних доріжках. 3D. Це має бути об'ємне зображення, і оскільки вам ніхто не залишив у спадок упорядкованого дому, будуйте його собі самі.

 

Зачитувалася Вільде

Я пам'ятаю, як я ще тільки починала писати прозу в ніжному віці (перше закінчене оповідання було у 18 років написане). Мій тато це прочитав, і я потім підслухала, як вони з мамою на кухні обговорювали. Він казав: «Стиль є, і якась така внутрішня легкість, як у оповіданнях Вільде «Метелики на шпильках», «Б'є восьма». Я це запам'ятала, воно мене різонуло, бо Вільде я зачитувалася у своєму підлітковому віці, у 14-15 років. І ось воно проступило. Тобто від когось ти вчишся говорити, від когось ти вчишся оцієї прози, сама того не усвідомлюючи, яким чином ставиться свій голос. Причому, це можуть бути не лише оригінальні автори, а й перекладачі. Я б сказала, що на мене Микола Лукаш справив не менший вплив, аніж якісь там живі автори старшого покоління.

 

b2725f5113986905d64adb0b613e9844

 

Привіт від Миколи Лукаша

Вчора мені присилали якісь там страждання молодого автора на предмет того, що він щось історичне пише і шукає, де знайти зразки, як говорили у XVII-XVIII столітті. Хоче якусь мовну стилізацію зробити. І по цьому самому запитанню бачу, що «Декамерона» в перекладі Лукаша він не читав. Бо якби читав, то це прийшло б само собою, і не треба було б ритися у словниках і шукати якихось документів, зразків і механічного засвоєння. Лукаш уже це зробив. І коли ти цього українського «Декамерона» читаєш в юні літа і від того кайфуєш, потім десь років через 20 виявляється, що тобі цілком природно дається стилізація в «Казці про калинову сопілку», і ти не лізеш ні в які джерела і ні в які словники, а все воно звідкись само приходить. А це Лукаш замолоду читаний привіт передав.

 

Леся Українка - окремий материк

Була презентація антології «З непокритою головою». Приїхала зі Львова абсолютно геніальна акторка Ліда Данильчук. Якщо не ходили в «Театр у кошику», то коли вони будуть на гастролях, дуже рекомендую. Вони шикарно працюють із класикою. Гіпершикарно. І Данильчук разом із режисеркою своєю зробила етюд за оповіданням Лесі Українки «Розмова».

Проза Лесі Українки – це теж окремий материк. Ми всі, хто пише українською, прозаїки-жінки, ми всі не з Кобилянської, а з прози Лесі Українки. При тому, що вона казала «люди не славлять моєї прози». Це тому, що вона занадто випереджала свій час. Тому що за ті речі, за які вона бралася, усі ці Сімони де Бовуар та інші почали братися десь із 50-60-х років, не раніше. А тут – звідки? Початок ХХ століття, ніхто не оцінив, зарано було, щоб оцінити...

І приїздить Ліда Данильчук, дає цей шикарний етюд по «Розмові», чечітку танцює, і все супер. І Віра Агеєва нас, живих учасниць цієї антології, так по-професорському викликає на сцену. І закінчують це все сестри Тельнюк. Потім, коли ми все це діло запивали, то я в роздумах сказала: якби мені в мої молоді роки хто-небудь такі вечори показував і демонстрував, так Бог його знає, може, якось воно інакше б виглядало. Бо нічого подібного собі не можна було уявити десь там, у режимі пізнього совка. Усе було покрито мохом і травою.

 

Старість - це коли починає дратувати молодь

Коли ви починаєте старіти, є одна ознака, щоб ви це визначили – це коли вас починає дратувати молодь. От я себе на цьому не перший рік ловлю. Тобто, щиро зізнаюся – вже почалося. Що дратує? Я розумію, що є певні видові хвороби у кожного покоління. У мого вони одні, у вашого – трішки інші.

Зараз є агресивність верхоглядства. Це тоді, коли «я чотири місяці в пансіоні була, і всі науки превзошла», як казала Проня Прокопівна...

Ви стежите за ходом думки? Так? От бачите, а кажуть, що в Забужко довгі речення!..

 

 

 

Фото fundacjaopenculture.orgwww.radiosvoboda.orgpanioksana.ucoz.com,

books-fan.com