Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


11 Черв 2012

Містерійні Сергій і Наталя Ридванецькі

Читайте більше в рубриці Людина
 

Сергій і Наталя Ридванецькі – театральні художники. Сергій – головний художник і сценограф Черкаського академічного муздрамтеатру імені Тараса Шевченка. Його дружина Наталя – художник з костюмів у цьому ж театрі. Їх художній стиль наразі тяжіє до некрикливих, часто однотонних, вишуканих і дещо химерних речей.

Для Сергій Ридванецького театральна творчість почалася 1998 року в Львівському обласному музично-драматичному театрі імені Юрія Дрогобича. Для Наталі – 1995 року в Черкаському муздрамтеатрі імені Тараса Шевченка. Першою театральною «домівкою» для подружжя художників став уже згаданий Дрогобицький театр, другою і останньою – з 2003 року - Черкаський театр.

Закінчили Інститут прикладного і декоративного мистецтва у Львові (тепер – Львівська національна академія мистецтв), який і познайомив їх.

Загалом художники наразі поставили близько 60 вистав у різних театрах України.

 

IMGP0649

 

Сергій Ридванецький

 

Шлях до мистецтва

Перша освіта в мене була «слюсар контрольно-вимірювальних приладів і автоматики». Закінчив технічне училище. Працював на легендарному підприємстві «Азот».

 

Завжди малював. Усе життя щось шкреблося. І вирішив піти на курси в Городищі. Потім готувалися з викладачем до вступу у Львівський інститут... Підготовка зайняла майже рік. Жив у Львові по майстерням. Ще з поламаною ногою (в Городищі поламав ногу) ходив на милицях між майстернями по Львову взимку...

 

Знайомство з майбутньою дружиною 

Ми бачилися в гуртожитку, віталися. Я не знав, звідки вона і так далі. Ще на різних поверхах жили. А потім у 1989 році на старий Новий рік хлопчина з Долинського району Франківщини, який зі мною вчився, запропонував поїхати в гори. Молоді, що там думати. Повдягали що в кого було. Доїхали до Долини якимись автобусами. Потім хлібною машиною їхали гуртом – нас було десь 12 чи 13. Водій запакував нас між порожніми лотками.

Так ми познайомилися з Наталкою. Вона їхала з одною компанією, я – з іншою.

 

А потім їхали вузькоколійкою у відкритих вагонах. Потім ще треба було три чи три з половиною кілометри під гору йти вздовж струмочка. Ще й гітару на плечах тягнув. Вже темно, а дійти ніяк не можемо. Нарешті добралися до якоїсь дерев'яної хатинки без вікон і дверей. Затопили, зустріли старий Новий рік, а на наступний день рушили додому.

 

З того часу почали з Наталкою зустрічатися.

 

Черкаси

Я в 1991 році закінчив інститут і приїхав у Черкаси в художній фонд працювати. А Наталя закінчила навчання в 1992 році, і в 1993 році ми одружилися. Винаймали квартиру біля залізничного вокзалу.

Майстерня в нас була недалеко від «Росави» в старенькому будинку. Малювали. Це був основний заробіток.

У 1995 чи 1996 році Наталя переступила поріг театру і зробила костюми до вистави.

Тоді копійки платили – по сто з чимось гривень за виставу. Так Наталка зробила костюми десь до чотирьох вистав.

Познайомилися із черкаськими акторами, які в 1996 році прийшли в театр – з Сергієм Бобровим, Анжелою... Художній керівник Алім Ситник сказав, що їм не потрібно художників, ми попрощалися в сльозах з друзями і поїхали в Дрогобич.

 

Дрогобич

У Дрогобичі була цікава школа. Все було нове, незнайоме. Все робили із захопленням. До цього я скептично ставився до театру.

Першою нашою виставою в Дрогобицькому театрі і взагалі моєю першою виставою була п'єса «Порвалася нитка» Олександра Кониського.

 

don522

don522

 "Порвалася нитка"

 

Вистава була побутовою, але шукали рішення, щоб це було цікаво і сучасно.

Вийшла досить складна і трудомістка річ. Весь театр в'язав ці шнурочки. Зранку до ночі занурилися в цю роботу.

 

Режисер тоді сказав, що, може, й добре, що в мене не було ніякої практики в театрі, бо наче не відчуваєш якихось технічних чи творчих обмежень.

 

Костюми просто шикарні були. Із дроту зробили металеві каркаси, на ці каркаси в'язали мільйон шнурків всіляких. Все так хиталося у русі, утворювало хвилю...

У Дрогобичі такого ще не відбувалося на сцені, і в людей були абсолютно протилежні враження від вистави. Багато хто із старшого покоління приходив як на українську класику, і раптом на сцені щось таке відбувається... Навіть кілька скандальчиків було.

 

Цікавою була також робота «Перед потопом» Василя Босовича у 2000 році.

 

«Перед потопом» по суті в нас народилася в поїзді, коли ми їхали з Черкас на Дрогобич. Ідея полягала у величезному шматку тканини – в чотири рази більшому ніж сама сцена. Ця тканина лежала зіжмакана на сцені, в декількох місцях до неї були прив'язані шнури, і в певний момент вони піднімалися і виходили такі шатра. Найбільш вражаюча була сцена потопу. Тоді центральний шнурок піднімався якомога вище, а потім різко опускався, і ця тканина надувалася величезним грибом майже на весь сценічний простір. Повітря всередині затримувалося, і цей величезний пузир колихався на всю сцену.

 

don522

"Перед потопом"

 

Повезли виставу у Франківськ, забрали першу премію по сценографії. Прошуміла вистава гарно.

І з того часу, мабуть, нас почали запрошувати в інші театри.

 

don522

don522

"Дон Жуан"

 

Повернення в Черкаси

У 2003 році директор черкаського театру Володимир Осипов дає нам транспорт для переїзду в Черкаси, і ми переїжджаємо.

Першою роботою в Черкасах був «Великий льох». Ще Алім Іванович Ситник був живий, хоча вже хворів. І приїхав Олександр Дзекун. Ми були трошки заскочені, бо так ми ще не працювали з режисерами. Це був зовсім інший підхід. Дуже глибоко. Це було відкриття для нас...

 

Потрібно зробити, а якою ціною – це вже наші проблеми. Сиділи до ранку. Були виснажені. Але разом з тим – щасливі. Бо це було цікаво, незвично. Як відбувалися репетиції, як він працював з акторами – теж своя історія. Він такий неврівноважений, холеричний чоловік, але дуже глибинно працює. Актори спочатку в штики сприйняли його манери, а потім зрозуміли, що це – зовсім інший рівень роботи, що можна працювати по-іншому. Це просто феноменальна була робота.

 

Крім того, Олександр Дзекун дуже багато постійно міняє. Він сам це визнає, що це – його морока і він сам себе заганяє. Уже напрацювали одне, аж тут він вирішив повністю поміняти. Уже куплені матеріали, все зроблено, а він вирішує міняти: «Я нічого не знаю, так буде краще».

 

IMGP0649

"Тарас. Слова"

 

Як «робляться» вистави

Буває, вистави дуже легко робляться. Як ми робили ту ж «Страшну помсту» з Павлюком. Приїхали до Наталки з усією родиною на День народження. Це був 2009 рік. Гості пороз'їжджалися, а він у нас заночував. Вранці п'ємо каву і він каже: «Давай зробимо виставу класну. Гоголя». Ми сіли на кухні і почали креслити всілякі каляки-маляки на папірчиках. Були озвучені певні побажання: щоб човен був і так далі. І поїхали.

 

pomsta1

"Страшна помста"

 

Тоді почитали ми Гоголя і кілька разів говорили телефоном (тепер жартуємо, що вистава зроблена по телефону).

У нас була одне до одного певна довіра із Сергієм Павлюком. Хоч і сварилися. Наталка із Сергієм так сварилися, що я думав, що вони будуть битися. Розбороняв їх...

 

За кілька місяців запросив нас директор херсонського театру, і ми привезли вже готовий макет та костюми. Сергій Павлюк і сам був трохи здивований. Тепер він думав уже, як адаптувати все те, що напрацьовано ним на репетиціях, до цієї сценографічної ідеї...

 

А буває таке, що сидимо-сидимо, мучимо-мучимо, і те не так, і це не так. І всі разом думаємо. І ніяк воно не йде. Як, наприклад, - наша черкаська вистава «Мартин Боруля», яка мені не дуже подобається.

 

Мені цікавіше працювати в жанрі драми або трагедії. Наталя тут зі мною погоджується. У трагедії чи драмі ми відчуваємо ширший діапазон для якоїсь фантазії, ніж в комедії чи опереті. Через це, може, мені менше вдаються якісь комедійні вистави, музично-комедійні чи опереточні.

 

В нас були періоди, коли ми розпадалися на 18 частин. Було таке, що ми робили п'ять вистав. Одну чи дві в своєму рідному театрі і три чи чотири по різним театрам. Ніби старалися, щоб усе було розділено в часі, але все не передбачиш. Там щось не виходило, там переносилося і так в результаті все складалося в один часовий відрізок. У голові просто каша була з різних вистав.

 

 

За крок від Шевченківської премії...

Якось Олександр Іванович Дзекун разом із директором і художнім керівником Рівненського театру Володимиром Петрівим запросили нас ставити «Берестечко» за Ліною Костенко. Працювали ми, працювали, зробили макет. Дуже гарна ідея була. Триста списів. Човен посередині. Була надзвичайна «кухня».

І в один прекрасний момент приїжджаємо ми в Рівне з кресленнями. Займалися реквізитом, робили ескізи всього, що потрібно виготовити... У Черкасах ми робили виставу і приїжджали в Рівне. Там проходили репетиції.

І щось в той момент у Дзекуна не виходило. Він не дуже врівноважений, і коли почув, що ми увечері вже маємо їхати в Черкаси, то почав кричати, що ми йому тут потрібні.

 

Є різні режисери. Одні люблять робити репетиції без художників. Інші це роблять тільки з художниками, постійно обговорюють, радяться про картинку, композицію.

 

Дзекун хотів, щоб ми біля нього постійно сиділи і підказували. Очевидно, що він потребував в цей період нашої присутності, а ми ніяк не могли залишитися, бо в Черкасах також була важлива робота. Ми тоді чи не «Фердидурке» робили і мали їхати в Москву.

І Дзекун в нервах кричить: «Я вас увольняю!»

Ми піднялися до себе, домалювали якісь ескізи. Він підняв скандал. Не хоче нас бачити і все. Ми передали всі креслення йому і поїхали.

З тих пір нас не викликали. Подзвонив Володимир Петрів і сказав, що Дзекун буде працювати далі без нас. А ми майже все придумали вже. І гарно придумали.

Шкода, звичайно, було, але пережили. Вистава потім взяла Шевченківську премію.

 

Про «манеру» художників

 

don522

"На всякого мудреця доволі простоти"

 

Про манеру говорити важко. Очевидно, в деяких виставах вона прослідковується. Скажімо, якщо взяти «Страшну помсту», «Вій», «Скляний звіринець» і «Наталку Полтавку» - виходить певний ряд. Навіть попри те, що були різні режисери. Помітно, що робили одні художники. Вони колористично і деякою манерою подібні.

Об'єднують їх і принципи організації сценічного простору.

 

У нас з Наталкою зараз такий період, коли ми прагнемо обмежити кольорову гаму. Хочеться фактично без кольору працювати. Чорно-біле, пастельне і так далі.

 

«Тарас» такий вийшов, «Страшна помста», «Дон Жуан». Вони – майже без кольору.

Я відчуваю, що це – наше рідне, якесь прагнення, стиль.

Тому якщо ми бачимо, що театр прагне багато кольорів, щось таке яскраве і крикливе, то ми не завжди погоджуємося там працювати.

 

don522

don522

"Вій"

 

Поставили «Наталку Полтавку» в Миколаївському театрі. Вона теж вийшла стримана в кольорах. Фахівці розуміють і відчувають певний смак, але глядачі десятиліттями звикли до феєрії кольорів, не завжди поєднуваних між собою. Тоді наше бачення здається комусь «сірятиною».

 

Ми зараз дуже багато відмовляємося від запрошень попрацювати в якості художників у виставах. Коломиї разів три відмовили, Дніпропетровську, Миколаєву, Херсону. Не завжди встигаєш.

 

У Черкасах зараз ми з режисером Андрієм Маєм, з яким ми робили «Місто на Ч», приступили до німецької драматургії. Фінансує Ґете-Інститут в Україні. Пішло гарно.

Продовжуємо також роботу над «Принцесою цирку», яка буде називатися «Містер Ікс». Запросили до співпраці художнього керівника київської оперети Богдана Струтинського.

Хоча оперета мене чогось ніколи не приваблювала. Богдан Струтинський, до речі, запрошував мене попрацювати над «Циганським бароном» в київській опереті. Але підтискали терміни і, як я вже казав, я більше тяжію до драми.

Сьогодні хочемо, якщо вже приступати до роботи, то щоб вона була близькою нам і давала задоволення. Враховуємо і атмосферу в театрі.

 

 

Наталя Ридванецька

 

IMGP0649

 

Прихід в театр

Коли ми вчилися в інституті, так сталося, що після першого курсу до нас підселили абітурієнтів... І нас людей 6 опинилися в тримісній кімнаті. І всі, коли прокидалися, то переступали одне через одного... Поступала тоді Інна теж... Так ми познайомилися. А потім, спілкуючись з нею, я познайомилася з Ірою Хабаровою. Вона - художник із Черкас. І вона на ЧШК працювала.

Ми з Сергієм одружилися і жили тут. Я взагалі без роботи була. Час від часу якісь малювали картинки. Десь щось намагалися продати з того всього. І тут Іра дзвонить й каже: «Я буду робити виставу в черкаському театрі, але я не буду робити костюмів - у нас вдома ремонт».

Іра взагалі туди попала випадково... Театральний художник захворів. Сашко Олексюк тоді робив першу свою виставу в Черкаському театрі як режисер. І він шукав художників.

Таня не змогла приїхати, і порекомендувала Іру, яка ніколи не працювала в театрі. Іра притягнула за вуха мене. Я теж не працювала ніколи в театрі.

Мені тоді не хотілося ніяких костюмів, нічого не хотілося робити, бо зовсім не той був стан емоційний. Якимось чином вони мене таки вмовили на цю роботу. І так з'явилася моя перша театральна робота в 1995 році.

 

«Найтепліша» вистава

Якщо згадувати про якусь особливо теплу роботу над виставою, то можна згадати «Фердидурке» за Вітольдом Гомбровичем, яку ми робили з режисером Сергієм Проскурнею.

Актори не поїхали у відпустки і літо просиділи на сцені. Ніхто не розраховував ні на які нагороди фінансові, але то була така атмосфера ... На жаль, такої атмосфери давно не було. Такої якоїсь гармонії, команди. Ідилії, любові взаємної. Можливо, ті вправи, які робилися до репетиції – якісь тренінги були, фізичні вправи, дихання, потім кожен розповідав якісь свої психологічні казуси з дитинства, - якось допомогли здолати бар'єр між учасниками. І ми всі виставу прожили.

 

don522

don522

"Фердидурке"

 

Ми були втомлені фізично, але внутрішньо хотілося літати.

«Фердидурке» - вистава, яка далася нам, мабуть, найлегше з точки зору психології. І «Страшна помста» теж легко витекла... І це не тільки наші відчуття. Недавно режисер дзвонив і казав, що три роки пройшло, але він вважає її найкращою своєю роботою.

Є якийсь внутрішній спокій за цю роботу. І теж показник, коли всі актори, у яких вихід на початку чи всередині вистави, сидять в ложі або в залі і не йдуть пити чай або відпочивати, не відходять, слідкують за своїми колегами. Або коли світло дихає з актрисою на сцені...

 

«Бозя бачить»

Може, занадто ускладнюю собі життя, бо зі мною ніхто не витримує, поки я вибираю тканину, хіба тільки Сергій, бо йому немає куди дітися. Часто – «Яка вам різниця, чи те, чи те?» А мені завжди хочеться вибрати найкраще з того, що можна вибрати. І це не тільки про театр йдеться. Так і з подарунками, і з якимись покупками – такий, напевно, дотошний характер.

Я вже від цього, напевно, нікуди не дінуся. Або щось робити, або не робити. Так мене навчила мамина сестра тьотя Оля. Було так, що мене завжди до бабусі відвозили, а коли тьотя приїздила до нас гостювати, то мене не відвозили, і я залишалася з нею, бо я в садок не ходила. Вона мені якісь хатні роботи давала... Це ще до школи було.

Вона мені казала: «Ти тут погано попідмітала, бачиш. Там треба було підняти хідничок і під хідничком підмести. Мама, каже, не побачить, а Бозя бачить».

 

І оте, що «Бозя бачить» - це такий момент на все життя. Усе не для когось робиться, а для себе.

 

Колеги

У нас в Черкаському театрі всього дві майстрині, які шиють костюми, тоді як у інших театрах їх як мінімум по чотири. І вони такі віддані – з ранку до ночі... Такі фанатичні жіночки... бурчать-бурчать, а розуміють, що в ательє вони б не змогли, тобто, їм подобається те, що вони роблять. На таких людях і тримається театр. І бутафори, і декоратори, і кравці...

 

Містика і пожертва за душу Гоголя

 

pomsta1

"Страшна помста"

 

Під час постановки «Страшної помсти» траплялися різні речі. Хоча Гоголь там ні до чого. Але священика покликали і освятили декорації... Чесно кажучи, такий жах охоплював... А потім пожертвувала собі цю роботу за душу Гоголя і все. І воно якось пішло дуже легко. Бо всі дуже боялися – «Страшна помста»... Там і травмувався балетмейстер, і падав оператор, ще там якісь були випадки...

 

Так само тут. Не знаю, яка причина того, що не йде «Біс плоті». Зараз немає актриси, правда. А коли була актриса, то вистава не йшла, її весь час переносили, відміняли... Мені вона дуже подобалася – це такий дуже гарний приклад, як можна показати українське бароко. І в костюмах, і в сценографії, і в музиці, і матеріал такий... Можливо, він був найскладніший для Оксани Блащук, бо там була складна роль.

Це така межа. Переселення демона і так далі. Це страшна річ. Але фінал - позитивний. Тобто вистава є страшною для того, щоб прийти до якогось позитивного виходу. Не знаю, що було причиною того, що її так рідко ставили. Можливо, вона складна для акторів, але якщо людина має внутрішній духовний захист або віру, то я думаю, що вона може долати такі речі, і тоді нічого не трапляється.

 

don522

"Великий льох"

 

Так само в нас була пересторога до «Великого льоху». Консультувалися, чи немає там якогось святотатства, бо і Петро перший на хресті їздить, і кидається дротиками і каменями...

 

... Тьотя Оля вчила так, що якщо якесь терпіння - зуб болить чи щось інше - ...пожертвуй, згадай, помолися за когось...Тьотя Оля – вона монахиня. Ще тоді, в підпіллі, я не знала, що вона монахиня. А вже потім, як Греко-католицька Церква вийшла з підпілля, я побачила це. Нам не говорили вдома про це для загальної безпеки. І от вона мені казала, коли доводилося терпіти: «За тебе Христос на хресті більше терпів...»

 

 

Фото НародUA та з архіву героїв публікації

Поділіться з друзями: