Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


22 Трав 2014

Марія Кошитар: «Бережіться війни»

Читайте більше в рубриці Людина
 

Марія Мілентіївна Кошитар (Сидорчук) - моя дорога і мудра бабця з хмельницького Поділля. Вона допомогла мені пізнати щастя, добро і світло. Вона залишається в серці...

Я безмежно вдячний Богові за цей тихий рай, у який уже в свідомому віці потрапляв щоліта. Тихе подільське село. Доброта й чистота, наче вода в криниці біля нашого двору, по яку ходила вся вулиця. Приязнь і небайдужість сільських людей, на відміну від суєтних самозаклопотаних дітей асфальту, ростила в душі людськість і повагу до інших. Спокій і мудрість бабці Марії, особлива турбота практично невидющого дідуся Івана, широчінь подільських степів, куди я виходив у мандри з дідусем і коровою, — усе це стало життєвою казкою.

2004-го року дідусь помер, бабця Марія зосталася сама. В останні роки її доглядали батьки, часто приїжджала і піклувалася про бабусю тітка Ганна. Наприкінці січня їй виповнилося 93 роки. Сьогодні бабусі не стало. Скільки її пам'ятаю, вона була мудра і спокійна. І дуже проста. Усе знала про життя. Треба - просто і щиро "розкладе" політику з політиками, хоча закінчила два класи. Але не цим цікавилася. Щодня годинами молилася, читала акафісти, псалми й Святе Письмо. Саме вона в часи атеїзму зробила мене християнином, навчила молитися й повела до церкви в сусідні Чотирбоки. І хоча бабусі вже нема - в звичному, земному, образі-вимірі - її мудрість і тепло залишається тут. Її мова - проста, народна, душевна, жива й прекрасна. Розказувала про своє життя, життя народу. На жаль, мало з того-всього встиг записати.

 

IMGP3113

 

Рід і ... "розкуркулення"

— Бабцю Маріє, розкажіть про Вашу родину.

— Мамин батько звався Семен. У нього було три сини й дві дочки. А в мами було штири хлопці і три дівчаті. Семеро було нас. Нас був гурт. І сім'я була така, що сядали біля столу всі разом, обідали — все як колись по закону йшло. Два брати померло ще до висилки, а єден, цей самий старший, оженився і було вже двоє дітей — дівчинка і хлопчик. Дівчинка теж ще до висилки померла, а хлопець остався був тут, а послі брат забрав його на Урал. Це ми всі були в одній хаті — не було ще роздільного акта. То так і вислали всіх. А я осталася тут, осталася коло чужих людей.

— А коли і як висилали?

— Не скажу точно. Десь 29-го, 30-го року. Прийшли, вигнали нас із хати зимою. Я була в школі. Приходжу — повна хата людей, накурили. Ми не мали чим дихати, бо в нас ніхто не курив. Тата зі старшим братом забрали в тюрму в Гриців, а ми позостались у сусідах. Нас три сестри і менший брат. А братиха пішла в сусіднє село Лотівку до батьків. Послі і її батьків розкуркурили і вигнали з хати.

Як забрали тата з братом у тюрму в Гриців, то аж на Зелені свята висилали. Прийшли до нас з рушницями, під'їхала підвода, й кажуть: "Збирайтеся". Це вночі було.

— Це свої були люди?

— Свої, сільські. Може, там хто чужий був єден. Плакали, помню. Мені ще не було десять років, а забирали тих, кому більше десяти років. Їх завезли в Гриців, а з Грицева далі на якусь станцію уже з татом і старшим братом. Так їх і попровадили. Зосталися ми з семирічним братом коло тітки Одарки. Жили в Лотівці. Вона побула до госені, і коли випав сніг, то приїхав її чоловік забирати в Середню Азію, а мене дядько взяв, мамин брат самий старший, робив на верстаті. Я тівки йому сукала, в школу ходила, свиню пасла. Як стали голодні роки, не стало що їсти, не стало вже свині.

 

IMGP3098 1

 

Голодомори і "каторга"

— А чого не стало їжі?

— Це в 1932 році голод почався, навіть ще раніше, але в 32-му вже було нестерпно. А вже в 33-му не знаю як де, але в нас, у Саварцях і Куськові так мерли люди як мухи.

— Неврожай був?

- Врожай був. Просто приїжджала бригада і забирали все. Лазили скрізь, і по горі — може якась давня пасоля зосталася чи що, вони все вигрібали. Була лавка така велика із поренчатами, а під сподом кругом дошки. То поробили мішечки і туди запихали. Так і там знайшли. Під піччю, поза піччю — скрізь гострими залізними палками довбали й знаходили все. Ну де ти сховаєш?..

Тож такий був голод, що тобі не розказати. Їли кінський щавель (мололи сухі зернята), головки конюшини мололи, полову з проса як де найдуть, то це щастя. Гичку варили, а послі підсипали якоюсь льонкою і такі оладки робили. Тоді не було вже ні котів, ні собак — нічого.

У 33-му році навесні я почала ходити в колгосп на роботу, і нам давали по 100 грамів хліба. Жінки, які ходили зі мною, мали сім'ї і збурилися, що ми, дівчата, одержуємо стільки, як вони. Нам стали по 50 грамів давати. То був не так хліб, як голубка, пісок, тирса і що хоч намішано — наче глей. Я стала така слаба, що з голоду не могла вже ходити. Прийшли дві сестри з висилки пішки й ми стали жити разом у сусідах. Тато перші там померли, а мати ще походили на роботу в ліс різати дерева. Тоді все вручну робили. Далеко в тайзі. Там білі ведмеді випливали з води, нападали на людей. Ночували люди влітку в тайзі. Мати довго так не витримали, померли теж.

 

Вислана сім'я і листи на березовій корі

— Ви щось знали про сім'ю, коли їх вислали?

— Через місяців три чи більш прислали мені письмо. Шматочок кори березової, а на ній молоком написано. Бо нічим було писати... Коли батьки померли, сестри рішили повертатися в Україну. Коли їхали, їх зловили і завернули назад. Другий раз пішки ішли. Зимою. Ночувати просилися по хатах. Були такі люди, що приймуть і тиждень потримають — обіпратися, обігрітися. Усю зиму йшли. Принесли сухарі, а в нас тут голодуха. А брат остався з жінкою. То жінка приїхала перша послі, а він побув і давай утікати. Вже далеко був, але міліція зловила, і взяли його коні доглядати. Послі на шахті став робити, побудувався і забрав дружину й дітей...

— А Ви як жили тут?

— Жили ми з сестрами в Саварцях, хоча їм дісталося через те, що повернулися. Вони були старші, міцніші, пішли в радгосп, а там було лучче, ніж у колгоспі. А я заслабла і злягла з голоду. Молотарка молотила в голові. Порою прийде сестра, і я кажу: інші з хутора приносять їжу, а ти ні. То вона сяде й плаче. Спече цієї гички, а я її не можу їсти. Каже: "їж, бо помреш". Візьму в рота, а воно мені назад. Вона насилу видерла грудочку цукру в радгоспі. Дасть мені, щоби їла його з гичкою. То я цукор з'їм, а цього оладка не можу. Думала, що вже мені кінець. Але прийшла із сусіднього сільця Рожишне жінка й каже: "Пішли дитину глядіти". їх було двоє з чоловіком і дитя, а підходили жнива — мали йти на поле. Я кажу: "Я вже не зайду". "Я тебе занесу", — відповідає. І хоч ішов мені дванадцятий рік, була легка — одні костомашки, обвиняні шкурою. Узяла в рядно за спину й занесла. І так я вижила. А брат погнав дві корови пасти (тітки, в якої він жив, і її матері), ноги заплуталися в житі й помер. Пішли в сільраду, щоб його поховати на цвинтарі, але без толку — люди ж мруть як мухи. Взяли чоловіка, він викопав яму в полі, постелили, накрили й поховали. А багато було нехованих. Хура їздила, збирала мерців, які навидноті, скидали в яму. По п'ять-шість мерців удень.

Минув голод — війна стала. Знов погубили народу багато, У 47-му після війни теж голод настав. Усе вручну робили після війни, здебільшого жінки. Снопи носили, в'язки соломи, косили, молотили, — все робили. За те ми таку пенсію заробили велику (посміхається). То було 40 рублів довго, не давали по кілька місяців, потім 50, 60, 110... А тепер (2004 рік) до виборів подарували ще сто з лишком, щоби голосувати за цього, як його, мордатого.

 

IGP0588 1

 

Війна і діти

— Як Ви, бабцю, заміж вийшли?

— Сестра з радгоспу пішла на откормочний робити в Шепетівку, де худобу доглядали. А я робила в колгоспі. Коли вона їздила в Ленінград із худобою, то я ставала на її місце. Там я познайомилася з охоронцем. Григором звався. Мені років 18 чи 19 було. Як його взяли в армію навесні 40-го, то в госінь Ванька народився. У червні 41-го він приїхав, побачив його. Каже: всьо, в госінь буду дома. Поїхав з дому 3 червня, а 22-го — війна. Гуп! Як небо впало на голову. Тут війна, а до мене в поле приходить свекор і каже: "Йди, бо дитина в яслах дуже заслабла. Чимось простояним нагодували і став желудок". Іду додому. А тоді радіа не було, тоно в Грицеві "капелюх" висів на вулиці й передавав. То Молотов через той "капелюх" сказав, що війна почалася, напали німці на нас. Біжу до дитини, а з Грицева дівчина приїхала і сказала про війну. А дитина така, що цілу ніч я не маю де подітись із нею. У Чотирбоки забирають ранених чоловіків, то врачі зайняті. А в Білопіллі був старий врач. Завинюю дитя й несу на оберемку в Білопілля. Наколотив ліків і дає дитині. Заладив його, а тоді каже до мене: "То що ти мені несеш півживу дитину?" І віддав.

— А дитя де народжували?

— Дома всі троє знайшлися. Як Ваньку родила, то не було поряд нікого. Стоячи родила, впала дитина додолу, взяла замотала в пелюшку, поклала на печі.

— А пуповину відрізали самі?

— Упало, то відірвалася. Аж приходить до сусіди жінка з Вербівець копати картоплю, а я сама в хаті. Тепіро та побігла й сказала сестрі, сестра — кушерці. Кушерка каже: "Я чо піду, як дитина вже є?" Тоді сестра побігла до баби-повитухи аж на Вербовецьку вулицю. Та прийшла, мене впорадила. Приходила до мене дві чи три ночі ночувати. Толкова була баба. Годувала груддю дитину майже до року, в госінь відлучила. А чого відлучила — вчаділа. Напалила в печі, комина закрила, щоби тепліше було. Пішла по молоко, приходжу — щось із малим. Не знаю що зробилося. Побула я в хаті й теж вчаділа, тоді стала знати, що з Ванькою...

— Що, бабцю, робили за війни?

— Усе, що казали. Полола й копала буряки. Давали спиртом за роботу. Така біда була. Я нічого зараз не боюся, тільки хочу, щоб над небом не було нічого. І бомблять, і палити в хаті нема чим, і німці на роботу гонять, дитину де хоч подінь. Спочатку була сама з дитям у хаті, то німець не гонив на роботу. А як пішла до свекрухи, то стали забирати.

Німці зайшли, то бігали по хатах, забирали все — яйця, курей, худобину всяку. Не стало в людей нічого. Коли піду снопи в'язати, то собі нишком намну за пазуху трохи зерна. Повідправляв німець багатьох чоловіків у Німеччину, бо наші не встигли позабирати у військо. Жидів багато побили і наших. Загорнули рів, то три дні земля ворушилася, а кров булькотіла по версі.

Уже як отступали, то я пішла в жолобок по воду. У хаті було дві сестри (Гаша й Лєна), із Саварець жінка і ще білопільська жінка з двома дітьми. І швагер на горі сховався. Як набрала води, повертаюся, вийшла вже з долини на горбок, дивлюсь — німці. Поставали, познімали автомати й наставили на мене. А я в обох відрах несу воду й думаю: не буду смерті дивитися в очі й тікати не буду, бо заб'ють. Що Бог дасть. Опустила очі до землі. А швагер на горі стоїть, підняв снопки на даху й дивиться. Злазить у хату й каже: тримайте дітей як хочте, щоби не пискнули, бо зараз Марійку заб'ють. Але мене не зачепили німці... Зате постріляли біля річки сім'ю з Гулівщини: три дівки, батька і хлопця.

— А як Ви взнали, що чоловік загинув?

— Він загинув у 44-му році. Мені було письмо від воєнного, що Григорія вбили. Я подавала в Москву й кругом, то мені написали, що він пропав безвісті.

Прийшли наші, то голод став, бо розруха. Зійшлися з Іваном. Знайшлися дівчата, то теж довго хліба не ставало нам. Вижену пляшку самотохи, завезу за пазухою в Шепетівку, а там можу цілий день простояти, щоб хтось бухінець хліба виніс із пекарні. І це середина 50-их років.

IMGP3101

— Дівчат теж дома народжували?

— Аякже. Найдеться дитя, покличуть бабу, пупа зав'яже й піде. За Галею роди прийняла баба Зоська, Митькова мати. А до Гані поки прийшла кушерка, то найшлася дівчина. Кушерка каже: "Ходіть у лікарню". А в мене ж корова, хто її буде доїти? Ганя у три роки вже букви знала, бо я купляла постійно книжки. Думала: як не буде, а діти мають вчитися. Не балували дітей. Які там цукерки?! На плаття скільки справляли. Яйця державі даєш. Потім тобі за них тканину принесуть, але за тканину плати гроші! Така справедливість.

 

Різдво

— Святкували Різдво?

— Я з малєнства святкувала Різдво. Батьки понаварюють кутю. Я її дуже любила. Як вислали сім'ю на Урал, то перестала святкувати Різдво. Потім пішла на службу, в колгосп, аж доки з ніг не звалилася. Перебралися в окрему хату, то знову варили кутю, на інше не розжилися.

— Пам'ятаєте колядки чи щедрівки?

— Щедрівку. "Щедрик, щедрик, щедрівниця. Прилетіла ластівниця. Стала, стала щебетати, господаря викликати. Вийди, вийди, господарю! Довідайся до товару! Бо телиці потелились, а яглиці покотились. А барани круторогі — ваші хлопці чорноброві".

Тоді забороняли колядувати. Тільки в хаті між своїми колядували.

 

 

— Що побажаєте нащадкам?

Бережіться війни. Любіть дітей, але знайте порядок. Як тре посварити — посваріть, але тато й мама не сваріться між собою і не тягніть дитини на чийсь бік. Привчайте до роботи. Не цурайтеся батьків, щоби діти поважали рід і вас самих. Помагайте людям. Не забувайте про Бога. Любіть цю землю.

 

Поділіться з друзями: