Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


13 Лист 2014

Луганчанка Вікторія Скоробогатько і Карпати: досвід мандрівок без грошей, але з гарним настроєм

Читайте більше в рубриці Людина
 

Війна на Сході України змушує мирних мешканців покидати свої домівки з найменшою надією на повернення. Відтак, тисячі переселенців їдуть до Києва, Львова, Дніпропетровська тощо, та є й такі, як Вікторія Скоробогатько. Ця 30-річна жінка самотужки мандрує Україною з наметом і рюкзаком. Щоправда, ситуація на Сході нашої країни не стала основною причиною такого способу життя...

Про «бомжтури» (так Віка жартома каже про свої туристичні подвиги), філософію мандрів і можливість щастя з 900 гривнями в кишені на кілька місяців розповідає невтомна мандрівниця з Луганська Вікторія.

 

Передісторія

Весела «прошарена», як кажуть туристи, мандрівниця із усмішкою на всі 32 з-під капюшону дощовика серед багнюки волочить свій ровер, обвішаний і обв'язаний туристичним начинням. Такою я пам'ятаю Віку під час нашої першої випадкової зустрічі на Скелях Довбуша в Карпатах. Погода усі три дні, що ми їх провели у спільному таборі під Скелями, була дощовою, тож часу для історій було вдосталь. Так я дізналася про можливість постійних подорожей, маючи 900 гривень на кілька місяців (так Віка ходила в Карпатах серпень і вересень), намет і рюкзак з найнеобхіднішим. З досвіду цієї жінки вкотре впевнюєшся, що світ не без гарних людей, адже увесь час в мандрах їй всі намагаються допомогти – їжа, нічліг, душ. Майже 10 років Віка подорожує Україною, здаючи в оренду маленьку однокімнатну квартиру в Луганську. За її раменами успішна кар'єра, яку виміняла на свободу і щастя, альпінізм в Кавказі, численні піші походи в Криму і Карпатах, «роверні мандрівки» на Луганщині, Полтавщині, Хмельниччині, Закарпатті, Івано-Франківщині, Львівщині, Тернопільщині.

Зараз Вікторія живе в наметі десь на Кримському узбережжі і варить її особливий борщ. А ще зовсім нещодавно, перед автостопом зі Львова до Києва, вона сказала мені: «Я довіряю Богові, тому впевнена, що все буде гаразд. Адже Всесвіт про нас дбає!».

 

karpaty

 

«Сповідь», хоч і не Августина, але... /пряма мова Віки/

Спонукала мене до мандрівок важка робота (сміється). Та, певно, просто в житті в мене були неправильні орієнтири, досягнення і людське щастя я вимірювала стереотипними категоріями: кар'єра, кар'єра і ще раз кар'єра, «бабло побеждает зло». Відпочинок у нічному клубі, туса після шестиденної роботи в автосалоні були для мене розрадою. У суспільстві, здається, таких жінок називають стервом...

Отже, при такому стрімкому кар'єрному рості, коли у 20 років заробляєш близько 600 доларів (а це початки 2000-х), я подумала, що Бога за бороду хапнула, і вирішила звільнитися. І тут почалося безробіття, депресії, нестача фінансів.

Коли істинні цінності якийсь час підмінені цінностями штучними, насадженими, у певний час обов'язково настає момент прозріння. Ти починаєш осягати справжність і несправжність. Так сталося і в мене. Тоді я вирішила шукати відраду у простих речах, у мандрівках. Це вже тепер після майже 10 років я можу сказати, що живу в гармонії з собою і світом, мене нічого не напрягає, особливо – гроші.

Спочатку виїжджала недалеко за місто на велосипеді, але їздила переважно сама, адже знайомі (друзів тоді в мене не було) мене не розуміли. Справжні ж друзі, з якими я пройшла «Крим, Рим і мідні труби» з'явилися в мене, мабуть, після 25 років. Тож згодом, я придбала собі намет, рюкзак, каремат, спальник, газовий примус і вирушила у свою першу мандрівку до Криму, щоправда через турагентство. До слова, це туристичне спорядження й досі зі мною протягом 10-х років.

Похід у Криму настільки мене вразив, що відразу ж того літа я вирішила махнути в Карпати. Та не було з ким. Довго не думаючи, знайшла карту-маршрут, спакувала речі (з того часу я менше ношу з собою всякого хламу) і сіла в потяг... Ідея була таки божевільною, враховуючи, що в справах туризму я була повним чайником.

Вийшла в Славську. Важелезний рюкзак. Не вмію читати карту і орієнтуватися на місці. Незручні кросівки. Ледь-ледь забралася на хребет і тут я зрозуміла, що водопровід у горах не передбачений так само, як і криниці (самоіронічна усмішка). Словом, напилася води з калюжі, поставила намет за картинкою від чохла і лягла спати. Але на третій день я увійшла в смак, відходила два тижні в Карпатах, знов поїхала до Криму, відходила там. І тут все – Остапа понесло! Лижі, стрибок з парашуту, альпінізм, зелений туризм. Ось так і пішла «по наклонной» (заливається сміхом).

 

Життєва філософія

З часом я твердо усвідомила: на все воля Божа і все, що в моєму житті відбувається – це закономірні явища, а не хтось поганий чи хороший; все залежить від мене, від моїх думок і дій. Отже, якщо з того часу в мене стається якесь паскудство, я питаю сама себе без докору, але із щирим бажанням виправити ситуацію на краще: що я зробила не так?

2010 рік був часом духовних пошуків. Тоді я в черговий раз подалася в Карпати, шукаючи того, чого мені брало. Чого шукала, не знала... Після походу вийшла на зупинку, щоб доїхати до найближчої залізничної станції. Мене підвіз чоловік до Яремче. У нас виникла дуже цікава і невипадкова, як на мене, розмова.

 

kavkaz

 

Говорили про різні філософії, світосприйняття, вегетаріанство, але найбільше мені запам'яталися його слова: «Не переймайся дарма! Все в житті закономірно. Ти хотіла, щоб тебе підкинули до найближчого міста – маєш, хотіла поїсти – маєш. Усе, чого потребуєш насправді, приходить до тебе». Після спілкування з ним в мене запало якесь зерно, почав змінюватися погляд на життя. Почався духовний пошук.

Тепер я раджу ці книжки усім своїм друзям, нехай і дехто каже, що це надто популярна, проста література, але мені дали добрий поштовх книжки В. Сінєльнікова, зокрема – «Психологічне айкідо». Більше того, його книжки кардинально змінили життя моєї родини – матері, сестри, мене. Звичайно, він не альфа і омега, але це гарне підґрунтя.

Завдяки ньому я також зрозуміла, що моє життя – це природа і тяжка робота на ній, це мандрівки. Почала більше любити людей, хоч і менше з ними спілкуватися, бо подорожую переважно сама. Навчилася краще відчувати людей. Зараз переживаю стан цілковитої наповненості, хоч, здавалося б, за суспільними мірками я фактично нічого не маю: ні постійної роботи, ні постійного заробітку, а однокімнатну квартиру здаю в оренду.

Тому для багатьох моїх знайомих я маргінал, відірваний від світу технологій, мейнстріму тощо.

Натомість, я дійшла до стану віри. Адже коли ти розумієш віру – це одне, а коли щиро починаєш вірити в це – справа зовсім відмінна. Найкраще, що я усвідомила: через таку «відірваність» не слід ставати снобом і казати, яка я тут крута і просвітлена, а ви всі приземлені. Ні! Ні в якому разі! Варто усвідомлювати, що в кожного свій шлях, дорога, і це не може бути правильним чи неправильним, це унікальне.

Питають мене інколи: а далі, що ж далі, як набігаєшся і наїздишся? Мене це питання зовсім не змушує хвилюватися. Я усвідомлюю, що в житті все непостійне і тривке. Просто сприймаю це і відпускаю все, що не вдається, йде від мене чи приходить.

Безперечно, в мене не завжди це виходить, адже, як і будь-яка інша людина, я страждаю від своїх прив'язаностей і звичок. Проте, коли тобі дійсно вдається відпустити все і відчути цей безмежний спокій і радість водночас, розумієш, що праця над собою, над своїм світосприйняттям таки варта зусиль. Тому я не боюся майбутнього, навіть попри ці всі війни, що зараз відбуваються на моєму рідному Сході України. Я розумію, що в моєму житті все може бути набагато краще, ніж я можу собі уявити, запрограмувати.

Отже, нехай для інших людей я можу на перший погляд здаватися невдахою, але кожен день відчуваю радість і щастя. Я їх дійсно відчуваю, а не змушую себе до цього – ось мій найбільший скарб і капітал. Ще один важливий момент: твоє щастя настільки тимчасове і секундне, що вже зараз його може не бути, тому треба цінувати його і насолоджуватися ним вже зараз.

 

lugansk

 

Стереотипи про Західну Україну

З часом завдяки великій кількості подорожей в різні міста і місця я зрозуміла, що коли у тебе немає упереджень, ти можеш спілкуватися з будь-ким і будь-де. У мене не раз питали, коли я з Луганська їхала в Карпати, чи не боюся... Чесно кажучи, ніколи не боялася, бо була налаштована позитивно, а не мислила стереотипами.

Я завжди впевнена, що в мене на шляху зустрічаються тільки добрі люди. Ти можеш розмовляти якою завгодно мовою, занадто прямолінійно чи жорстко, але головну мову – мову наших сердець і душі – ніхто не відміняв. Якщо ти щиро ставишся до людини, якщо йдеш з миром і добрими думками, то вона обов'язково це відчує. Ось за таким принципом я мандрую по Західній Україні, та й не тільки тут.

Цікаво, що цей рік через політичну ситуацію в країні усі тут, в Карпатах, намагалися показати – «ось бачиш, які бандерівці привітні і хороші». Але я можу сказати, що люди всюди хороші й привітні. Єдине, що нас руйнує та розділяє – стереотипи і упередження.

 

Розмовляла Ніна Поліщук

Поділіться з друзями: