Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


14 Груд 2013

Людмила Шилімова-Ганзенко: "Натхнення чекати не варто"

Читайте більше в рубриці Людина
 

Людмила Шилімова-Ганзенко - відома художниця. Керамічні ляльки-мотанки, певно, вже стали обличчям пані Людмили. Мистецькі проекти Людмили Шилімової-Ганзенко «Мала планета Україна» і «Рятуйте ляльку!» мандрували Україною, відкривши для багатьох поєднання, здавалось би, різних світів мистецтва. Людмила Шилімова-Ганзенко розповіла НародUA про різні невідомі "розділи" свого життя. Мало хто знає, що художниця ледь не стала професійною спортсменкою. В дитинстві гралася в козаки-розбійники, а потім любила гратися в схованки в скирті соломи після обжинків. Двічі на день займалася плаванням, отримавши другий дорослий розряд. Коли стало нецікаво, серйозно зайнялася мистецтвом. Фактично відразу ж мала персональну виставку в школі. "Сухопутний" Львів поєднався з річковими Черкасами. Запах Дніпра довго переслідував Людмилу Шилімову-Ганзенко, а потім "вивітрився"...

Дитинство

- Я народилася і зростала у Львові. Моїм оточенням серед однолітків були хлопчики. Оскільки я гралася з хлопцями, то були пістолети, козаки-розбійники і подібні забавки. Ляльок не пам'ятаю протягом дуже довгого часу свого дитинства. Сестра на 9 років старша. Можливо, в неї були якісь іграшки, але вони мені в спадок не дісталися. З хлопцями гралися в дворі, на сходовій клітині в під’їзді. Ще ми любили збиратися й дивитися діафільми. В нас була ціла колекція діафільмів. Був такий фільмоскоп, і це було щось дуже вражаюче для мене та інших дітей. У нас було дуже багато цих діафільмів. Ми пускали проекцію на двері або на простирадло.

 

Схованки в скирті соломи

- Я пам’ятаю вже старший вік. Влітку я весь час перебувала на Черкащині у своєї тітоньки. Це Городищенський район, село Валява – батьківщина мого батька. Мені страшенно подобалося бавитися в схованки в скирті соломи. Це вже після того, як були обжинки. Солома збилася в одну величезну купу. Наставав вечір, і в нас з кутка збиралася молодь – дітлахи і трохи старші. Ми заривалися в ту скирту, а потім вишукували один одного. Це для мене найвражаючий спогад дитинства.

 

IMG 4646

 

Львів і Черкащина

- Тому для мене Львів і Черкащина поєднані з самого дитинства. Батька після завершення навчання в київському училищі мали "розподіляти". Він отримав освіту ліпника архітектурних деталей. Міг або залишитися в Києві, або виїхати у Львів. На той час для молодого хлопчини Львів – це було начуте, надзвичайне місто. З точки зору художників воно було привабливіше, ніж Київ. Київ уже був знайомим містом. Так він потрапив до Львова. У Львові батько познайомився з моєю мамою, одружився. І вже там народилися ми з сестрою. Я там росла, здобувала освіту, вчилася в училищі декоративно-прикладного мистецтва імені Івана Труша.


Спортивна кар'єра

- Цікаво, що під час навчання в школі моїм захопленням було не малювання. Це було плавання. Постійно - басейн. І були навіть здобутки. Мене активно готували до змагань на обласному, всеукраїнському рівні, а потім – і далі. Двічі на день були тренування: до школи і після школи. О шостій – підйом, на півсьомої – басейн, потім – школа, а після неї – знову тренування. І це дуже виснажливо. Мені подобалося плавання, але воно стало виснажливим, одноманітним, нецікавим. Все впиралося в техніку і швидкість. Я дійшла до другого дорослого розряду, відчула, що таке "друге дихання". І, врешті, сказала, що більше в басейн ходити не буду.

 

7gdfgddg

 

Від буйка до буйка

- Це була трагедія для мого батька. Він покладав на мене величезні надії. Тому, що я цілеспрямовано йшла цим шляхом, були в мене перемоги, були спортивні табори на морі.

Там у нас тренування було "від буйка до буйка". Мій стиль – це брас, коли я все бачу. А кроль не був моїм стилем. Але ми плавали різними стилями. Довелося орієнтуватися на лінію горизонту. Оскільки в мене загрібання правою рукою було більшим, то я збилася з курсу. Вийшла у відкрите море. Коли я почула якісь крики, то зупинилася. Тоді зрозуміла, що ще б трохи і я б втратила лінію пляжу як орієнтир – справа і зліва було б море. Це був Очаків, Чорне море. Приблизно шостий-сьомий клас.

 

Перша персональна виставка

- Коли не було занять і тренувань, то я багато малювала. Я брала з собою фарби, папір, і малювала. Потім показала своїй вчительці з малювання свої рисунки, і вона вирішила зробити мою першу персональну виставку. Так, у шостому класі у мене була в шкільному коридорі перша персональна виставка.

­- Були муки вибору між спортом і мистецтвом?

- Коли мене питали, ким я хочу бути, то я казала: "Або тренером, або художником". А коли я зрозуміла, що басейн для мене нецікавий, то цей напрямок відпав. Я потихеньку робила вигляд, що ходжу в басейн, дурила батьків. Поки мама не зустріла мого тренера і він спитав, чому мене немає на тренуваннях.

- Батьки Вас спрямовували в спорт?

- Так. Тим більше, що я з першого класу ходила в басейн, і зробила сама цей вибір. До нас прийшла тренер і спитала: "Хто хоче ходити в басейн?". Ліс рук, але, зрештою, нас лишилося тільки двоє. Батьків я поставила перед фактом. Платили символічні 50 копійок.

Я ходила зі своїм сусідом по під’їзду. Пам’ятаю, це був "лягушатнік". Ми плавали на дощечках. Запам’ятався день, коли налили забагато води. У мене дощечка вислизнула, і я пішла на глибину. Потихеньку почала ковтати воду і захлинатися. Тренер ходила по краю басейну в спортивному костюмі. Вона стрибнула в басейн і витягнула мене. Страху води в мене після того не виникло, і з мого класу я залишилася одна, хто ходив на плавання.

 

foto11

 

Запах Дніпра

- Після закінчення інституту декоративно-прикладного мистецтва я по розподіленню приїхала в Черкаси. Але це було цілеспрямоване розподілення. Все ж таки це була батьківщина батька. Коли я приїхала в Черкаси, то прийшла до Будинку природи і несподівано для себе відкрила цей краєвид – Дніпро, "не кожна птаха долітає до середини"… Оцей запах Дніпра мене достатньо довго переслідував. Як тільки я прибувала на вокзал, я відчувала запах річки після сухопутного Львова. Тепер цей запах втратився. Якось вивітрився, розчинився. Чи звичка, не знаю. Але за Львовом було дуже сумно. Так як батьки там залишилися, то я часто наїжджала туди.

 

Мистецький шлях

- На серйозному рівні це почалося тоді, коли я батькові сказала, що басейн я кидаю. І він запитав: "Тоді чим ти будеш займатися?". Вивільнялася маса часу, тому що в мене був дуже щільний графік і ритм життя. Я сказала, що хочу малювати. Тим паче у мене був потяг до цього, і батько бачив, що є хист. Він не був проти, тому що сам працював у цій сфері. Так мене віддали в Палац піонерів, і я почала серйозно займатися малюванням. З шостого до восьмого класу я займалася в Палаці піонерів – до вступу в училище. Потім був репетитор – студент Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва. Я готувалася до здачі іспитів в інститут.

Коли в училищі декоративно-прикладного мистецтва імені Івана Труша потрібно було обирати фах, то я хотіла піти на кераміку. Батькові натякнули, що на кераміку складно поступити, бо дуже багато бажаючих. Можливо, підготовка ще недостатня. Батько мені допомагав готуватися, і навіть на іспит дав мені шпаргалку – роботу, яку допоміг мені малювати. Мені запропонували художній текстиль. Так я опинилася на художньому текстилі. Опанувала ткацтво. І абсолютно не шкодую. Окрім того, що я люблю ліпити, як виявилося, в мене ще хороше відчуття кольору. Коли після завершення училища була можливість вибирати іншу спеціальність для вступу в інститут, то я пішла на кераміку. А з моєї групи одна дівчинка зробила навпаки: з кераміки поступила на текстиль. Так що ми зробили "рокіровку".

А пізніше, як вже почався серйозний творчий процес, я зрозуміла, що, мабуть, поєднання цих двох фахів вилилося в те, що я люблю поєднувати в своїх виставках різні матеріали – коли я працюю над цілісним проектом. І проект "Рятуйте ляльку", коли я створила керамічні ляльки за мотивами традиційної української народної вузлової ляльки (мотанки), - думаю, саме звідси пішло.

 

12fgdfhgdhgd

 

Художник-філософ і Сковорода

- Мистецтвознавці мене називають художником-філософом. Тому що в моїх проектах завжди є філософський підтекст. Якщо торкатися останнього проекту "Мала планета Україна", то там використані сентенції Григорія Сковороди.

В нас дуже активно говориться про Тараса Григоровича Шевченка, але мені прикро, що якось замовчується ім'я Григорія Савича Сковороди. Я не можу сказати, що це ім'я не таке значуще для України, як Тарас Григорович Шевченко. Хіба щось на купюрі 500-гривневій його відзначили вище, ніж Тараса Шевченка. А це дійсно філософ світового значення, і як людина надзвичайно цікавий.

- Що він відкрив для Вас?

- Те, що з віком ми починаємо для себе відкривати – якісь абсолютно людські, природні цінності.

 

9fgdfbdf

 

Речі

- У мене немає улюблених речей в побуті, гардеробі… Я фетиш собі не роблю. Мабуть, тому, що я екстраверт. Я люблю спілкуватися з людьми. Напевно, речі, з якими важко розлучатися, найбільше характеризують інтровертів…

 

«Легко розлучаюся зі своїми роботами»

- Я легко розлучаюся зі своїми роботами. Багато хто з художників сприймає свої роботи як дітей, дітище. Їм важко зі своїми роботами розлучатися. А мені чомусь це робити легко. Мені хочеться, щоб мої роботи знаходили своє місце десь. І прикро, що в майстерні зберігається достатня кількість робіт. Звичайно, хочеться, щоб роботи експонувалися, щоб не були десь заховані в музейних фондах і так далі. Приходить час і митець перед своїм відходом дарує свої роботи музеям.

Моїх свекра і свекрухи, на жаль, уже немає. І я їх роботи дарувала музеям. Так, Корсунь-Шевченківському музею Великої вітчизняної війни я подарувала роботи свекра. Портрет Гулака-Артемовського – роботу моєї свекрухи Олени Аполінарівни Шилімової - подарували Городищенському музею. Прийде час, і мої роботи знайдуть своє місце.

 

«Вільні художники»

- Коли я приїхала в Черкаси влаштовуватися на роботу в художній фонд, то треба було пройти розподілення і отримати запит для працевлаштування. Це був передостанній курс. Я приїхала до своєї тітоньки на Черкащину, а потім – в Черкаси. Мені директор художнього фонду сказав, що цими питаннями займається голова Спілки художників. А головою Спілки художників була на той час Олена Аполінарівна Шилімова, мама мого майбутнього чоловіка. Я її намагалася дочекатися. Була обідня перерва. А мені ще потрібно було встигнути повернутися в село до тітоньки. Хтось із працівників Спілки художників мені порадив піднятися в квартиру, де мешкала Олена Аполінарівна. Я так і зробила, хоча потім зрозуміла, що, мабуть, не потрібно було так робити. Мені відчинила двері жіночка у фартусі чи халаті (не пам’ятаю). Я представилася, сказала, з яким я питанням. Не пам’ятаю, що далі було. Тільки в мене промайнула думка, чи немає в неї неодруженого сина. Виявилося, що був.

Врешті, я отримала необхідний запит. І вже через я опинилася в Черкасах. Тут якраз потрібен був художник-кераміст. У той час не було "вільних художників", усім потрібно було працевлаштуватися. Коли я приїхала в Черкаси, то мені відразу ж надали майстерню. Утім, в художньому фонді ми себе якоюсь мірою відчували цими "вільними художниками". Не працювали від дзвінка до дзвінка. Працювали із замовленнями, мали великі гонорари. Отримували зарплати по 300 радянських рублів і більше, коли всі заробляли по 100. Правда, певний час могли і нічого не мати, поки знову не отримували замовлення. У художників декоративно-прикладного мистецтва була більша свобода, ніж у художників-живописців. Соцреалізм не так тиснув на декоративно-прикладне мистецтво. Напевно, тому у Львові й Прибалтиці інститути декоративно-прикладного мистецтва були за своїм світосприйняттям набагато ближчі до Європи.

 

13fhhfh

 

Знакові події

- Знакова подія - це зустріч із Сергієм Анатолійовичем, моїм чоловіком (сміється). З чоловіком я познайомилася на художній раді. Художники отримували замовлення, робили ескіз, а потім виставляли проект на обговорення художньої ради. Ти мав аргументувати своє бачення. Тоді або приймали цей проект, або ні. Відбувалося голосування. Я приїхала в Черкаси і потрапила на художню раду, коли мій майбутній чоловік представляв свою роботу. Мені не сподобався його проект, але сподобалося те, як він аргументував. Так ми і познайомилися.

Наше з чоловіком творче бачення абсолютно співпадає. Я знаю, що я хочу зробити, а мій чоловік знає, як це можна зробити. Можливо, в цьому є наш тандем. Я не пам’ятаю гострих креативних суперечок. Я завжди прислуховуюся до думки чоловіка. Він для мене авторитет в творчому плані.

 

До речі, про знакові якісь моменти. Виявилося, що Сергія батьки навчалися у Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва після війни. Це співпало з періодом, коли мій батько Григорій Федорович Ганзенко приїхав до Львова на роботу. Він працював в Львівському аеропорту. Тоді оздоблювали будівлі ліпниною. І студенти інституту декоративно-прикладного мистецтва теж там "халтурили". А мій батько на той час був прорабом, тобто роздавав роботу. І в нашому сімейному архіві опинилася фотографія, де мій батько і батько мого майбутнього чоловіка разом в тому віці, коли вони ще не планували нас.

 

Щастя

- Мене робить щасливою свобода. Мається на увазі свобода в творчому плані. Щоб було повноцінне щастя, потрібно, щоб усі рідні були здорові і щоб у них усе було гаразд. Тоді на загальному такому тлі відчуваєш щастя, коли виїжджаємо на фестивалі, пленери, коли тобі дають робоче місце, матеріал, випали, коли у тебе є можливість нормально спокійно спати, а не бігати по базарах, думати про їжу та інші проблеми. Можливість спілкування з однодумцями… Це все робить мене щасливою. Отримую задоволення від творчого процесу в поєднанні з шоколадом. Не можу собі відмовити в шоколаді. Переважно – чорний шоколад. І кава. З коньяком (сміється).

 

1ggdfgfd1

 

Захоплення

- А ще люблю театр. Напевно, прищепилась ця любов у Львові. Моя сестра любила театр. І перші походи в театр були з нею. А потім я навчалася на одному курсі з чудовою дівчиною, художницею Анною Лисик. А її батько був головним художником Львівського оперного театру – Євгеній Микитович Лисик. Це геніальна людина. До речі, напевно, недаремно нашого сина звати Микита. Десь мені, мабуть, хотілося, щоб син досягнув такого рівня глибини.

Євгеній Лисик був художником-філософом. На жаль, його з нами вже нема. Коли я потрапила на його балетні постановки, то це було щось надзвичайне. Зараз таких декорацій уже не роблять. Хоча є один його послідовник, який працює в театрі. Ці декорації ми побачили в черкаському театрі, коли Раду Поклітару приїжджав. Це було в постановці "Лускунчик". Я відчула відголоски школи Лисика. Зараз в основному декорації роблять мінімалістично, а там – розписи. Полотна монументального розміру, розписані від початку і до кінця. Наскільки все тонко відчувається в деталях і в масштабі, що можна окремо розглядати декорації, відволікаючись від тих подій, які відбуваються на сцені. Це як паралельне життя вистави. Ці декорації змінюються протягом вистави. На жаль, такі роботи не зберігаються довго, їх потрібно з часом відновлювати, реставрувати, тому що це – тканина. А кераміка довговічна.

Я раніше багато читала, а тепер на це немає часу. Люблю музику, класичну. Коли я працюю над якимись роботами, то люблю відповідний фон. Люблю класику, джаз. Сучасну естраду не сприймаю. Колись мріяла на гітарі грати. Тепер донька намагається опанувати гітару. Можливо, генетично щось передається. Син навчається в харківській академії мистецтв на графічному дизайні. Дочка не пов’язала себе з мистецтвом. Закінчує львівську "Політехніку" - прикладну лінгвістику.

 

Відпочинок

- Відпочиваю, виїжджаючи з Києва на дачу. Це те саме село Валява, звідки корінням мій батько. Мені у спадок перейшов будиночок моєї тітоньки – на тих же полях, де ми гралися в дитинстві й ховалися в скиртах. Саме там настає релаксація, душевна рівновага. Часто туди їжджу – утримую город, сад. Найчастіше – влітку, коли відпустка.

 

Мистецтво це...

- Це праця. Я своїм студентам кажу, що чекати натхнення не варто. Його можна не дочекатися. Воно приходить під час активної роботи. Коли ти працюєш-працюєш-працюєш, то може раптом народитися якась геніальна думка. А в розслабленому стані чекати чогось надзвичайного не варто. Хоча ти все одно завжди думаєш, шукаєш якісь ідеї, в тобі все вариться. Тому розділити творчість на те, коли ти працюєш, а коли – відпочиваєш, дуже важко. Усе життя – це якась творчість, пошук.

 

Успіх

- Це щось миттєве, визнання. Це якась планка, яку потрібно постійно підтримувати. Можна легко втратити. Це щось дуже мінливе. Визнання однодумців. Ти можеш бути успішним для одних, для інших – ні. Я не знаю, як це бути успішним для себе. Всередині завжди є якісь сумніви, протиріччя. Навіть якщо ти зробив вдалу роботу, то проходить певний час і ти розумієш, що вона не є настільки вдалою. Це постійний процес зростання. Я на собі відчула успіх, коли реалізувала проект "Рятуйте ляльку!" в Києві в 2003 році. Це був короткий спалах. Але потім до цього звикаєш і відчуття чогось дуже яскравого зникає. Це, як на мене, буває один раз у житті – коли ти ти дуже глибоко переживаєш цей "успіх".

 

Бажання

- Хочу, щоб рідні були здорові. Чого ще можна від життя хотіти? Кажуть, що решту треба брати. Хочеться, щоб була можливість спокійно творчо працювати. Чого ще хочеться взяти від життя? Я взагалі не беру. Мені краще дарувати самій і отримувати подарунки.

 

 

 

Фото надані героїнею. На світлинах - роботи Людмили Шилімової-Ганзенко

Поділіться з друзями: