Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


21 Груд 2011

Любомир Гузар: жива розмова

Читайте більше в рубриці Людина
 

Колишній Глава Української греко-католицької Церкви Любомир Гузар – одна з найавторитетніших постатей в Україні, і не лише релігійних. І хоч УГКЦ поширена найбільше на Заході України, її авторитет і вміння тримати якийсь моральний, незаплямований різноманітними скандалами, рівень визнає багато хто з інших Церков.


Утім, багато хто називає цю Церкву тимчасовою, своєрідним мостом і майданчиком для діалогів між Сходом і Заходом.

Історично так траплялося, що священики УГКЦ часто підтримували різні народні ініціативи, зокрема і радикальні методи боротьби за свої права (культурні, державні, соціальні). Так було і під час війни Української повстанської армії проти гітлерівських військ та НКВД.

IMGP8673


УГКЦ радянська влада повністю заборонила…

Але зараз не про це йдеться, а про самого Любомира Гузара.

Народився 26 лютого 1933 року у Львові. У 1944 році разом із сім’єю емігрував до Австрії, в 1949-му – до США. Богословську освіту здобував у Католицькому університеті Вашингтону. В 1977 році став єпископом УГКЦ. У 1993-му – повернувся в Україну. З 2001 по 2011 рр. – Глава УГКЦ. Крім того – кардинал Католицької Церкви.


Під час візиту до Черкас архієпископ Любомир говорив про різні речі: про об’єднання українських Церков, про визнання і канонічну територію Патріархату УГКЦ, про гідність людини і любов до себе, про освіту і армію, про пам’ятники і навіть про дивізію СС «Галичина». Ми вирішили подати його розмову, дещо скорочену, так би мовити, в оригінальному вигляді. Можливо, хтось візьме з неї щось і для себе.

 

Ситуація в Україні: 20 років незалежності

 

- Ми знайшлися в трудних обставинах сьогодні, де багато речей діється, які не відповідають тому, чого ми б хотіли бачити. Але не можна сказати, що нічого доброго нема – є.

Але багато такого є, що створює певне напруження і певні труднощі.

Бачите – на початку цього місяця предстоятелі трьох Церков – Української греко-католицької Церкви, Української православної Церкви і Української православної Церкви Київського патріархату видали звернення до народу, в якому звертають увагу на те, що за 20 років існування нашої української незалежної держави багато наших мрій, які дуже оживляли нарід наш 20 років тому, не здійснилися. І не видно, як вони будуть здійснюватись.

І владики звертаються до цілого народу, до всіх людей, щоби працювали для оздоровлення нашого суспільства. Вони кажуть, що наше суспільство дуже багато звернене на матеріальне добро. І багато говориться про те, що якби всі економічні, матеріальні, фінансові проблеми були розвязані – тоді ми б жили майже в раю.

А предстоялтелі кажуть: пам’ятаймо, що на першому місці ми мусимо поставити духовні вартості – правду, справедливість, солідарність, пошану людської гідності. І вони до цього закликають не виключно владу, носіїв влади сьогодні. До цього закликають цілий нарід.

Ніяка влада не дасть ради оздоровити. Мусить бути праця цілого народу.

І тому вони не ставлять людей один проти другого, владу проти народу, ні, вони закликають всім разом братися до праці.

Це великий процес оздоровлення і мусить це бути праця всіх людей.

Ми надіємося, що в найближчому часі на підставі тієї деклярації ініціативна група, до якої звернулися предстоятелі, має оживити в народі оту працю в усіх прошарках, в усіх регіонах.

Ми надіємося, що в короткому часі, в найближчих місяцях вдасться зорганізувати такий всенародний круглий стіл. Крім того – круглі столи відповідно до регіонів, відповідно до професій. І там би працювали всі разом – представники всіх, хто хоче співпрацювати, щоб оздоровити нарід.

IMGP8674


Має бути практичне примінення напрацювань круглих столів. Місцевих, локальних круглих столів – на рівні міста, чи району, регіону… Або відповідно до професії...

Я б не хотів претендувати на те, що я маю відповіді на всі питання – далеко ні…

І особливо звернути увагу на молодь. Бо ж це для них робимо. Ми, старіші, будемо відходити, але мусимо щось їм залишити. І тут мають працювати всі без винятку.

Задля того, щоб молоді передати таку Батьківщину, таку країну, якою вони будуть задоволені і щасливі.

Хочемо, щоб люди навчилися примінювали в житті оті одвічні цінності – чи релігійні, чи загальнолюдські – і в той спосіб зберігатися від тих небезпек, спокус, які тривожать нас усіх.

Предстоятелі трьох Церков звернулися до групи таких знаних в Україні людей, щоб розпочати цей процес лікування.

Це десять осіб, які підписали декларацію 13 грудня, на Святого Андрія, в Києві. Усі вони в обставинах дуже критичних не заламалися, які, незважаючи на переслідування, на те, що їх ув’язнювали, різного роду робили труднощі, вони залишилися собою, вони не зломилися.

І таких людей в Україні є багато, не десять. І тих людей треба поставити перед очі других. Щоби всі ми були переконані, що незважаючи на обставини, можна не зламатися, можна бути собою. Можна шукати тоді добрих шляхів, мирних, не революційних, але ефективних. Щоби загальну ситуацію направити і щоб кожній особі дати можливість зрозуміти і виконати те, що людина може в будь-яких обставинах – не переставати бути собою.

IMGP8668


Предстоятелі трьох найбільш чисельних Церков України… звернулися до цілого народу із закликом, що вже найближчим часом треба робити щось, щоби лікувати наш нарід. Лікувати духовно.

 

Це має бути здійсюване в повсякденному житті, до цього нас закликають предстоятелі Церков, не тільки аналізувати, а й діяти…

 

От я на початках розповів вам трішки про любов до ближнього. От подумайте, якби ми всі хоч трішки сповняли той Божий закон, то ми б були майже в раю. Треба хотіти, треба це робити, не чекати що хтось нам дасть це. Це треба здобути, подолавши самого себе… Старатися працювати, подавши руку один одному, спільно, солідарно. А тоді все можна зробити.

 

І оця ініціатива предстоятелів Церков – це не є церковна справа, це суспільна справа, це не є політична справа, це є суспільна справа. Мусить наша суспільність, наше суспільство стати справді громадянським суспільством.

  

Об’єднання українських Церков

 

- Немов би то від нас залежить, немов ми могли собі вибирати – хочемо, не хочемо. Нема вибору.

Ісус Христос створив одну Церкву. Навіть беріть історично – українську. За часів святого Володимира кілько було Церков в Україні? Одна. Отже нам треба подолати отой поділ і повернутися до первісної єдності, бо це є воля Божа.

Що це нам не прийде легко і що ми не зуміємо цього зробити швидко – також мусимо собі признати. І не жити в якихось, знаєте, в таких уявленнях, що завтра всі єпископи зберуться, підпишуть якийсь документ і вже все буде в порядку. Ні. Мусять не тільки єпископи, мусять всі люди, всі члени наших Церков, особливо тих традиційних київського походження, мусять собі сказати: «Ми мусимо знайти шлях один до одного». І працювати в тому напрямі. Ми не маємо вибору. Ми мусимо, якщо ми хочемо бути добрими християнами.

… Чи сьогодні ми маємо чотири Церкви – спадкоємиці Володимирового хрещення? Ми не маємо чотири Церкви. Ми маємо чотири гілки Київської Церкви. Одна з тих гілок є УАПЦ, друга є КП, третя є Українська православна церква, четверта – УГКЦ. Ми є всі разом чотири гілки одної Церкви.

На жаль, через зовнішні обставини, та церква Володимира поділилася на чотири. І тепер нашим завданням є повернутися до первісної єдності, первісної спільної єдності. Це є довгий  процес. Але мусимо почати один одного респектувати, шанувати. Не казати: о, ти є ніщо.

Ми всі є спадкоємцями тієї самої традиції, і мусимо остаточно, на мою думку, повернутися до первісної віри.

Перший крок – шанувати, не говорити поганого один проти одного, не прозиватися,… не робити трудностей. Це є шлях. Ми не маємо великих різниць у вірі, але маємо багато людських перепон і різниць, які нам потрібно поступово, але послідовно гоїти, вигладжувати, але працювати в цьому напрямку. І якщо будемо активно, по-християнськи, це робити, то скорше підійдемо і будемо готові до тієї первісної віри. 

 

Якою має бути Помісна Церква – православною, католицькою чи протестантською?

 

- Христовою.

 

 

Гідність людини і любов до себе

 

- Мені дуже приємно і я дуже вдячний за запрошення. Бо Черкащина – це є серце України, а якщо буде серце добре битися, то все тіло буде здоровим… тому я дуже радий, що можу бути з вами.

Гідність людини… Дозвольте, я може в інакший спосіб до цього підійду. Підійшов учень до Ісуса Христа і каже: «Вчителю, а яка найбільша заповідь?» Ісус йому відповів: «Любити Бога і любити ближнього, як самого себе».

Це найважливіша заповідь, на якій побудовано все. Ну, любити Бога – то зрозуміло. Любити ближнього – теж. Але «любити ближнього, як самого себе». Дивно звучить, що маємо любити самого себе. От, власне, тут відповідь на питання про гідність людини. Чому я маю любити самого себе? Що робить мене таким важливим, що я маю любити самого себе? Чи то держава дала мені таку гідність, чи може якась інша установа? Мене гідним зробив сам Господь Бог. Він сотворив кожного з нас, від нього ми маємо життя, оцей дар … який до нас прийшов через наших батьків, але джерелом життя є сам Господь. Він дав нам таланти. Кожна людина одержала від Господа якісь таланти, а якщо є віруючі люди, тоді від Господа ми одержали також дар віри. І від Господа ми також одержали певне покликання, тобто запрошення щось робити. І коли ми подумаємо над тим, що Господь мені дав – дав природу, скільки братів і сестер, дав мені великі можливості… Якщо Господь мені все це дав, тоді я повинен шанувати самого себе. Не тому, що шукаю самому собі якоїсь вигоди чи розкоші. То не є любов самого себе. Любов самого себе – то є пошанувати в собі те, що Господь мені дав.

Якщо Бог дав мені такі дари і я Богові вдячний і оцінюю всі дари, то я мушу тоді усвідомити, що Бог дав такі дари й іншим людям. Те, що я одержав, те одержала кожна людина, з якою я зустрічаюся. І якщо я шаную самого себе, як Богом обдарована істота, я так само повинен шанувати й інших людей. От якщо ми не любимо самих себе, то ми не зможемо любити й інших.

 

…Є ще одна… наука Ісуса Христа, яка каже: не роби ближньому своєму того, що тобі самому немиле. А радше навпаки – роби для ближнього те, що ти хочеш щоби другі робили для тебе. Це є підстава. Якщо ми сьогодні собі краще це все усвідомимо, і подумаємо, що всі люди, з якими я зустрічаюся, чи я їх знаю, чи я їх не знаю… усі люди -  такі як я Божі діти. І тепер я повинен подумати: як робити їм те, що б я хотів би, щоб люди робили для мене?

Бачите, я згадав, що … є два моменти в цих соціальних днях чи тижнях.

Інтелектуальний, науковий… і звернути увагу на ближніх, особливо на тих, хто цієї уваги найбільше потребує – на сиріт, на бездомних, престарілих, немічних, хворих. Що ми мусимо собі усвідомити в ці дні? Мусимо усвідомити, що всі люди нас потребують… Кожна людина в нашій державі заслуговує на нашу увагу і нашу поміч. І не треба думати тільки про тих, хто немічний і дуже особливо потребує допомоги через свій стан. Ми є люди, і ми є членами людського роду, Божими людьми, і мусимо охоплювати всіх людей...

Чому святий Миколай такий популярний святий? У цілому світі під різними іменами він знаний і люблений. Бо це святий, який відзначався своєю добротою. І ми повинні робити добро – не тільки завтра. Але й кожного дня нашого життя. Якщо ми будемо думати один про одного, будемо любити ближніх, як самого себе, тоді навіть політичні проблеми перестануть бути проблемами.

 

Місіонер не греко-католицької Церкви, а Христа

 

- Я сьогодні в Черкасах, був недавно в Одесі. Я не шукаю, щоб намовляти людей: «Приходіть до Греко-католицької Церкви». Я хочу представити Божу правду. Як душпастир. А кожен для себе мусить рішати. Абсолютна свобода тут є, але і абсолютна відповідальність.

Кожний мусить поступити згідно свого сумління.

IMGP8676

 

Я не вважаю себе якимсь особливим місіонарем Греко-католицької Церкви. Я хочу бути місіонером Ісуса Христа. Представляти його правду. А нехай кожний рішає згідно із своїм сумлінням, чи він ту правду знає.

 

Патріархат УГКЦ

 

- Я у 60-х роках минулого століття … стояв трохи близько до блаженнійшого патріарха Йосипа Сліпого. І тоді була проблема з визнанням патріархального устрою нашої помісної Церкви. Це не він перший, ще в 17 столітті наші владики - і православні, і католики - про це говорили, коли хотіли об’єднуватися в одному патріархаті. Я пригадую, що в 60-х роках, коли блаженнійший цю справу підніс, багато людей з великим ентузіазмом до цього пригорнулися. Було багато ентузіазму, але дуже мало знання.

Я хочу сказати, що сьогодні, коли скільки років минає від тих часів, ми дуже багато навчилися. От недавно блаженнійший верховний архієпископ Святослав говорив про Церкву, що наша Церква, де б не була, становить одну Церкву, хоча ми є в різних обставинах і живемо в різних середовищах, але  ми одна Церква.

Цього року, я зважаючи на свій вік і на стан здоров’я, просив і синод, і Папу, щоб мене відпустили і на місце моє ми вибрали верховного архієпископа Святослава.

Вибрали владики з цілого світу. Нас усіх по цілому світі є 50. Ті, що буди там присутні, що змогли приїхати – їх було 40. Вони діяли як одне тіло. Синод – це є духовне тіло. І синод показав зрілість… вибрав нового верховного архієпископа.

Ми зробили великий поступ у розумінні, а це дуже важливо, бо якщо би 50 років тому ми б одержали визнання, то я собі навіть не можу уявити, що би з нами стало. Сьогодні ми дозріли для того, щоб мати Патріархат… Ми вже дуже далеко пішли вперед…

Коли це визнання прийде я не знаю, але я не маю ні найменшого сумніву, що ми на дуже добрій дорозі. І я надіюся.., що ще за життя багатьох з вас тут присутніх уже ця справа буде завершена. Може, і я це побачу.

 

Канонічна територія Церкви

 

- Поняття канонічної території кожна Церква має своє… На території Украйни є греко-католицька Церква, є римо-католицька Церква, і не може ніхто сказати, що греко-католицька в однім кутку, а римо-католицька – в іншім кутку. Полягає розуміння Церкви, що канонічна територія для якоїсь однієї Церкви… це ціла територія країни…. Для другої Церкви також та сама територія.

Бачите, бачення московського патріархату тут є дуже особливе. Воно не є так …оправдане богослов’ям, воно має, на жаль, дуже поважний політичний момент… Але український греко-католицький патріархат – для нього є природна територія України, цілої України. А крім того… - всі ті українці, які живуть поза межами України.

 

Освіта і боротьба за свої права

 

- Я не є захопленим тим, що діється в освіті, ще чув, що ще мають бути якісь реформи, я думаю, що не є так все добре. Але то неважливо, що я думаю. Але батьки мають право домагатися і повинні цим правом користатися, звертатися до компетентних органів на всіх рівнях – від місцевого до міністерства, але повинні це робити всі разом. Зібратися разом і переговорити, в чому трудність, як на їхню думку можна цьому зарадити, і з цим звертатися листовно чи особисто, говорити з депутатами всіх рівнів. Одним словом, представляти в різних відомствах, пов’язаних безпосередньо з освітою. Це є найбільш природно, адже саме батьки відповідають за виховання своїх дітей.

 

Шевченко хрестився в греко-католицькій церкві?

 

- Я чув, але не хочу твердити, бо не знаю. Не хочу або потакувати, або заперечувати, бо я не почуваюся компетентним, не знаю і не хочу вдавати, що я знаю, і казати щось може приємне для нашого вуха, але не знаю напевне. Але поцікавлюся. Буду шукати відповіді.

 

Я чув про це, але щиро вам скажу, що не знаю. Не володію інформацією. Не вмію відповісти.

 

Канонічність Церкви

 

- Що значить канон? Канон – визнання спільнотою віруючих у цілому світі. Московський патріархат хоче використати елемент, який має свою певну вагу, але хоче використати на те, щоб пропихати, як ви кажете, той нещасний «рускій мір». І тому тут є використання певних обставин, певних аспектів церковного життя… Це не є так абсолютно церковно… Бачите, у чому полягає канонічність я вам сказав. Це є визнання іншими Церквами. Чи це є справді Церква, яка має історичну тяглість, яка має правдиві межі і так далі… Але те, як воно використовується сьогодні, особливо в Україні, і особливо в тім контексті, про який ви згадуєте, то не є щиро. Хоча має певні підстави. Але то не є щиро. Ми б хотіли, щоб усі Церкви були визнані, але є певні труднощі історичні чи інші, але щоб робити з цього перешкоду для існування Церкви, мені здається, це є трошки забагато.

 

 

Цивільні шлюби

 

- А хто віруючий, повинен вінчатися у церкві, а хто невіруючий, повинен вінчатися у державі. Але ми знаємо різні держави. Тут дуже залежить від держави, як вони трактують. Як приклад – я був пастором в США. Америка має таке законодавство, що священик, душпастир, який є відповідно зголошений у відповідних урядах, коли він вінчає пару, то це вінчання має ефекти церковні, але також і державні. То є американська традиція. Але це переважно на селах. У містах молода пара, яка хоче одружуватися, мусить іти до державної установи, там реєструватися. І не можна вінчати в церкві, якщо та пара не зареєструвала своїх стосунків на державному рівні.

Те саме в Англії. Різні держави мають різні традиції. Важливим для нас є, щоб, незважаючи на конкретну ситуацію в даній державі, щоб люди вінчалися в церкві. Бо то є дві інші наслідки... Осуджувати цивільний шлюб, казати, що він недобрий чи що – це треба бути дуже обережним. Треба розуміти, що найважливіше, щоб всі люди, щиро віруючі у Бога і почуваються членами Церкви, щоб вони вінчалися, офіційно остаточно вінчалися у церкві. І щойно тоді себе вважали повним подружжям.

 

 

Боротьба з собою

 

- Така штука – життя. Уміти жити – це велике вміння. І ніхто нам цього не дасть, і ніхто не навчить, треба над цим працювати. Треба читати Боже Слово, треба слухати мудрих людей, треба слухати тата й маму і працювати, боротися. Так ми маємо дуже погані риси, є спокуси. Святий Павло каже: в мене є якийсь такий поганий закон, який мене зводить. Але при Божій помочі, каже Святий Павло, можна це подолати. Знову ж, зрозуміймо, що треба працювати, треба серйозно братися до роботи – над собою в першу чергу. І тоді допомагати іншим, щоб в громаді панували моральні принципи. Само від себе нічого не станеться – радше навпаки. Якщо лишимо і не будемо старатися, то буде ще гірше. Отже, нумо до праці, брати.

 

СС «Галичина»

 

- То була добре річ у свій час. Я був у Львові малим хлопцем, і також пізніше вже дорослим, як священик зустрічав дуже багато тих, хто були воїнами СС «Галичини». Вона в свій час була дуже особлива річ. Здавалося, що ми йдемо воювати за Німеччину. Ні, ми йшли ... ті воїни йшли в німецьких одностроях, але не воювати за Німеччину, а воювати за свої права. Це сьогодні дуже нелегко зрозуміти, але це були особливі обставини. Можна спокійно дізнатися про інші народи, які мали подібні військові формації, але це були люди, які, використовуючи обставини, хотіли розпочати ту боротьбу за свою незалежність. Це не приходило легко. І не треба думати, що німці нам дуже хотіли допомагати, абсолютно ні. Вони мали свої розчислення. Але беручи одне і друге разом, ми, мені здається, правильно поступили, коли, стараючись використати, особливо в той час, коли уже війна почала дуже виразно схилятися в один бік, що старалися боротися за свою незалежність. Це нелегко зрозуміти сьогодні. Але можна пояснювати і треба пояснювати… Це не було те, що тепер закидають, що вони були прислужниками гітлерівців, ні. Але це треба вивчати і зрозуміти. То не був легкий момент, і не було легке рішення. Але я особисто в сумі думаю, що це було правильне рішення.

 

Період переходу

 

- … Ми переходимо… період переходу… Ми би хотіли, щоб багато з тих речей, які ми вважаємо за самозрозумілі… вже були здійснені. На жаль, воно не є так. Той процес забере більше часу, чим ми надіялися. І що треба робити – треба згідно з євангельським приписом стукати, щоби відкрили, треба шукати, щоб знайти, треба домагатися.

Бо ми так: сказали і вже має бути. Ми сказали – мудро сказали, правдиво сказали, але треба робити заходи. На це ми і є громада, демократична держава. Демократична – то не значить, що нам усі будуть усе давати відразу. За ті розв’язки треба змагатися, особливо тепер, у тому періоді переходу .. він дуже складний… І є багато людей, які не можуть собі уявити духівника поміж вояків, хоча в українській армії дуже легко уявити політрука. Отже треба працювати, змагатися. Я не кажу, що в якийсь насильницький спосіб це треба робити. Ні, але … домагатися чи письмово, чи в якийсь інший спосіб у зустрічах із відповідними людьми. Треба стукати, стукати, і з часом воно відкриється. Ще є багато речей, які треба зробити і які самозрозумілі, але так буває – не тільки в нас в Україні, що ті самозрозумілі речі дуже нелегко стаються. Ви маєте рацію, отже тепер подумайте як би найкраще – в мирний спосіб, культурний і демократичний спосіб, але ефективний, як домагатися того… щоб чоловік мав своє право забезпечити, конституційне право. Конституція нам це право гарантує. Мусимо одного навчитися: якщо ми думаємо, що хтось нам щось дасть, то ми помиляємося. Волю треба здобувати.

Здається, тут у вас, якщо не помиляюся, була поставлена оперета «Циганський барон». І там є такі слова: «А доля тому дасть свободу, волю, власть, хто здобуде її, у боротьбі, у боротьбі.»

 

Пам’ятники і назви вулиць

 

- Я пригадую, мав я нагоду чути радієву передачу … в якій говорили про важливість тих монументів. Говорили, що коли Ленін у свій час приїхав кудись і побачив там пам’ятник якомусь цареві, то він закликав начальника і сказав: чому ви того досі не прибрали? І сам особисто помагав усувати цей пам’ятник. Пам’ятники мають своє завдання. Вони служать на щось, то не є така пуста прикраса. То є щось важливе. Дитина з мамою іде і питає: мамо, хто то? І мама має пояснювати … а тим більше, якщо ми ще до сьогодні маємо в дуже багатьох місцевостях України пам’ятники Леніна…

 

Якщо приїдуть люди з інших країн на ці футбольні змагання і вони їздитимуть різними містами і бачитимуть ці пам’ятники, і як побачать пам’ятники Леніна, що вони про нас подумають…

IMGP8678


Мені здається, що тут треба було б дуже поважно постановитися над цим… Я не кажу, що це зло, я кажу, стверджую про це як про факт. Є багато ще людей у нашій суспільності, для яких Ленін був справді мало не як Бог. Вони до нього приходили, приносили квіти і так далі…

Але мені здається що …. ми мусимо … щоб символи гіркої минувшини усувати.

А те, що діється у Запоріжжі… А ще я чув, що запорізькі комуністи хочуть допомогти поставити пам’ятник на Волині… Це є хвороба, душевна хвороба нашого народу. Ще є багато людей, для яких такі символи  є дуже важливі. І мені здається, що тут показується дуже важлива проблема, на яку треба абсолютно реагувати. Той факт, що поставили такий пам’ятник, але той факт, що судять в такий спосіб і карають в такий спосіб за реакцію на той пам’ятник, щось каже. Так само, як каже щось, коли ці пам’ятники нищать.

 

Це не є тільки зовнішня прикраса вулиці чи якоїсь установи. Це є визнання якоїсь постаті, якоїсь цінності, яка властиво для нашого народу, для нашої держави є небезпечною. Непроста справа, і нелегко її практично розв’язати, але я думаю, що наше наставлення повинно бути в напрямі того, що скорше чи пізніше, по можливості без зайвих труднощів, символи тієї ментальності треба абсолютно усувати. Немає ані найменшого сумніву, що скорше чи пізніше це мусить статися.

Чув я, що проводили… у різних школах опитування дітей. Дуже багато дітей уже навіть не знають, хто такі Ленін чи Сталін. Так що є надія, що вони не будуть дуже захоплені тим, щоб зберігати ті пам’ятники у майбутньому.

 

… Мені здається… що назва вулиці – то не є найважливіша річ, але все таки вони щось нам пригадують. Я чомусь так думаю, що і в Черкасах, і в інших містах було б добре нам менше згадувати чужих ідеологів, а більше звертати увагу на своїх. Щоб діти виростали і казали: тату, мамо, а чому то так називається вулиця? І тоді батьки мають нагоду пояснити щось із української історії.


Фото НародUA

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему