Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


06 Вер 2017

Ліна Ланська – лікарка і поетеса

Автор 
Читайте більше в рубриці Людина
 

"Писала вірші час від часу, не надаючи цьому уваги, аж допоки з легкої руки моєї найближчої подруги не заспівала їх одного разу. І покотилось, як лава, - віршоване і не дуже", – розповідає Ліна Ланська – героїня рубрики Людина на НародUA.

21039484 332141963880765_1052325936_n

Ліна Ланська (Людмила Лихова) живе і працює в Чернігові. За фахом – лікар, закінчила Київський Національний Медичний Університет ім. Богомольця. Запевняє, що старшою за 35-річну жінку вона ніколи не буде. Поетеса. Лауреат Третього Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Мартовича 2017р. Співорганізатор Першого Всеукраїнського поетичного стартапу "Дотиком душі" - м. Чернігів 2017р. Учасник І Всеукраїнського фестивалю любовної лірики "Мовою серця" в м. Івано-Франківськ, 2016 р. Учасник Міжнародного фестивалю "Краса душі" 2016 р. Публікації в журналах ("Літературний Чернігів", "Дніпро", "Чорнильна хвиля") та альманахах ("Мовою серця", "Сила почуттів", "Листи до Миколая" і ін). Автор збірки інтимної лірики "Танець на лезі" (2017р.).

Римую змалечку

Римую змалечку, щось таке недолуге писала, допоки батько (лікар за фахом, поет у душі) не пояснив, як рахувати склади. Сам гарні вірші писав. На жаль, я чула їх лишень в усному виконанні. Він же навчив мене аналізувати прочитане і побачене. Я ще зовсім малявка, подорожувала картою світу разом з батечком і картою України, а там і до видатних класиків у гості заглядали разом. Бо мусила знати - хто, де, звідки? І досі бачу перед собою карту України, коли дізнаюсь, де проживає та чи інша людина.

Мені минало п’ятнадцять, коли матуся - український філолог показала моє віршування сусіду-журналісту... Вердикт був суворий: ФІГНЯ!!! Оскарженню не підлягав. На цьому подальші поетичні потуги скінчились на багато років.

Я долучалась до світу музики

Завжди хотіла вчитись грі на фортепіано, але батьки не дозволили, вважали, що це зайве. Я благополучно відігралась на власній дитині, і з першого класу віддала його в музичну школу, спротиву чинити він ще не вмів. Я долучалась до світу музики разом з ним, мучились, плакали, сперечались... удвох. Пізніше він мені дякував.

Потік, який не спинити нікому

Читала з п’яти років, як одержима. Скрізь, де могла тримати книгу в руках. Моя семирічна дитина свого часу сказала: "Моя мама найбільше всіх любить мене і... читати". А він не читав, тільки сторінки рахував. Для мене це була власна поразка. Та коли моя дитина закінчила факультет лінгвістики, читання стало потребою.

Ніколи не пропускала повз увагу незнайомі слова. Рилась, як кріт у словниках, але мусила знати. Ця звичка жива й досі. Писала вірші час від часу, не надаючи цьому уваги, аж допоки з легкої руки моєї найближчої подруги не заспівала їх одного разу. І покотилось, як лава, - віршоване і не дуже. Починала з російськомовних творів, бо словниковий запас мала куди багатший. Але розуміння свого власного бачення сьогодення привели до народження Ліни вдруге. Рідна мова повернулась у барвах і сяйві, заграла веселково на струнах душі... Не спинити нікому цей потік, допоки й жива.

14729198 199232867171676_7439936936359661621_n

Клуб поезії

Випадково прийшла у Клуб поезії. Це мій Храм. Тут я вчилась і вчусь досі. Тут мене тицяли носом, не зважаючи на якісь там примарні успіхи чи заслуги. Дякую за це всім. Я спочатку сердилась, але слухала і поступово розплющувала очі. В Клубі я познайомилась з Олафом Халді, якого я вважаю і вважатиму своїм Гуру. Він перший не лаяв мене, а вчив віршуванню. Ми могли сперечатись до ножа, але його допомога викарбувалась у моїй душі навіки, як і моя вдячність. Окрім того, саме тут я познайомилась з багатьма чудовими творами, а потім з їхніми авторами, і всі мої друзі з Клубу поезії - окраса цього поетичного світу. Всі вони долучились до мого становлення, як автора. Всіх люблю, всім вдячна. Та найбільший вклад вніс мій син, якого нагнути до книжки не могла. Він завжди вірив в мене і вірить досі, навіть жодного разу не сумнівався, писати мені, чи ні. ТІЛЬКИ писати і мелодії складати теж. Хоч у Клубі одна з поеток мені категорично забороняла це робити. Сміх і гріх. Мало того, навіть в чорний список мене внесла. А я й досі її не знаю і тоді не знала. Мені було все одно, хто вона і звідки. Я собі помалу робила свою справу. І скоро вийде моя перша збірка "Танець на лезі".

Мій епіграф до неї говорить багато про що:

" Який цей світ? Десь прірва через межі,

Десь гострий кут, чи ламана крива.

А хочеться, щоб у повітрі - вежі,

Так хочеться, допоки ще жива."

 
Більше на цю тему