Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


21 Черв 2018

Леся Дяк: "Радіти – це перепливати одну ріку за двох"

Автор 
Читайте більше в рубриці Людина
 

"Я часто почуваюся щасливою, коли споглядаю радість інших людей, незнайомців і тих, хто мені дорогий", – розповідає Леся Дяк – героїня рубрики Людина на НародUA.

Оповідач історій

35517415 1866020400104475 9029337925661229056 n

Мене звати Леся Дяк. Я – оповідач історій. Я займаюся комунікаціями проектів на тему здоров’я, пишу прозу і знімаю фільм. Ще я збираю автостопні розповіді і не є прив’язаною до жодного місця на землі, хоча мешкаю у Києві.

Соло-життя: пізнавати себе, прислухатися до музики, яка звучить усередині

31117591 1807696582603524 1630146418294573689 n

У мене на комп’ютері є відео-послання, яке я записала шість років тому самій собі. У ньому йдеться про дві мрії — мати родину і займатися творчістю.  Я не думаю, що життя без пари — обов’язково самотнє, тому називаю його соло-життям. Чим же воно цікаве? У мене є багато часу на читання, самітні прогулянки, власні проекти, зустрічі з новими людьми, дарування. Я дуже люблю дарувати — спонтанно чи сплановано. Мені легко даються розмови з усіма на світі людьми: офіціантами, таксистами,  далекобійниками, продавцями квітів і солодощів.

35472200 1866020343437814 4966063422127996928 n

32190995 1824242594282256 8658316514371305472 n

Жити соло — це значить пізнавати себе, прислухатися до музики, яка звучить усередині. Я відчуваю себе дуже відкритою до симфонії міста, серед вуличної музики вихоплюю іноді авторські мелодії, яких ніде не чула. Так було сьогодні — у шумі метро я почула, як чоловік на сопілці награвав дуже пронизливий мотив, який хотілося завчити напам’ять.

Я часто почуваюся щасливою, коли споглядаю радість інших людей, незнайомців і тих, хто мені дорогий. Недавно я помітила, що люблю спостерігати за повільністю рухів і внутрішнім спокоєм, який випромінюють обличчя людей похилого віку. Це стишує галоп у моїй голові. Іноді я зупиняю погляд на гостях кінотеатрів, що запускають пальці у волосся один одному.

Іноді я кажу смаглявій дівчині із дитинними рисами обличчя: “Ми з тобою маємо навчитися жити по-іншому”.  Зазвичай люди думають, що мені 20 років. Насправді незабаром виповниться 30. Я помічаю, що іноді чоловіки повертають дзеркало в автівці, щоб довше на мене дивитися. Мене це смішить. Хоча гумор у мене дуже специфічний. Іноді люди почуваються некомфортно від їдких солдатських анекдотів, які я переповідаю, але чомусь вони усе рівно готові дослухати мене до кінця.

Після завершення моїх стосунків зі мною сталося багато змін. Я можу сказати нарешті, що у мене з’явилися друзі. Це — декілька людей, які готові бути поруч з людиною в горі, а бути біля такої людини ой як не легко.

Про що мовчить щоденна мова

31189617 1807654705941045 2690835811400110518 n copy

Рік тому я знову почала писати вірші. Ними я говорю про те, про що мовчить щоденна мова. Вірші вивільнюють зливу із воронячої хмари за моїми плечима. Я також читаю багато поезії і через неї пізнаю болючу сторону людської душі. Не знаю, чи досі я вірю, що історії зцілюють рани. Скоріше за все, ні. Але вони дають можливість із цими ранами рухатися далі. Я досі думаю, що творчість допомагає людям почуватися менш самотніми. Тому я нею і займаюся. Мені добре, коли поруч опиняються ті, хто осилює важку дорогу і теми у кіно чи літературі.  Навряд чи я могла б зараз зняти документальний фільм про місію “Чорний тюльпан”, яка повертає додому загиблих вояків. Але я рада знайомству із сяйливими людьми, які не сумніваються у власній витривалості. Насправді після таких проектів у серцях авторів назавжди оселяється колодязь, який лякає інших своєю глибиною.

Моє соло-життя підштовхнуло до нового знайомства із батьками, адже ні тато, ні мама не мали звички розповідати про щось незвичайне у сім’ї, і я дуже рада, що завіса сімейних таємниць нарешті впала, і я знаю хоча б щось про свого діда, який передав мені 25% генетичної інформації. Він помер надто молодим, щоб зустрітися зі мною у цьому світі.

Що таке щастя?

32169404 1824252034281312 5549607799568203776 n

У мене немає рецептів радості як таких. Зазвичай я живу відповідно до чітких планів, хоча почуваюся дуже добре, коли їх порушую. Щодня намагаюся бігати. Тричі на тиждень плаваю. Під час руху абстрагуюся від думок або ж розв’язую складні задачки.  Я читаю книги про такий собі “буддизм” — роботу над собою у широкому сенсі. Однією із них є книга “Сила моменту тепер” Екгарт Толле. Я покладаю smart і не дуже smart цілі. Насправді думаю, що треба мати таку мету, яка буде майже недосяжною.

Поки збулася тільки одна із моїх мрій. Рідні голоси трапляються не так часто, і внутрішня музика буває ледь чутною, проте вона є у кожному з нас. Я хочу бути вірною тій дорозі, яку я вибрала з-поміж інших, навіть якщо вона приносить мені багато випробувань і відрізає важливих для мене людей. Я по-своєму люблю персонажів моїх письмових текстів та героїв мого фільму, і це робить мене дуже сильною. Не знаю, чи можна це назвати щастям.

Я досі шукаю відповідь на питання: “Що таке щастя?”. Ось що я віднайшла у щоденникових записах:

Радість

С. розповідав мені, що на дереві, вирваному з корінням від вибуху, розпустилися бруньки. Воно тижнями лежало долілиць. Я в цей час дивилася на панораму Києва із парку Слави... Бешкетні діти скочувалися з гори по зеленій траві. Такий наш спільний квітень.

Два місяці тому в С. була відпустка. Зустрілися ми на 4 дні пізніше, ніж планували. Йому не підписували документи. Приїзд міг зірватися. У мене не виходило рухатися, коли він зійшов із поїзда. Обійняв настільки міцно, що навколо мого тіла з’явився ланцюг тепла. То була істинна радість, бо цілий тиждень мої кості не грали зі мною у погану гру.

Коли ми із С. попрощалися на тому ж таки вокзалі, і він сидів уже у вагоні, я не сміла піти геть.  На щастя, бродячий пес прилип до моїх ніг. Я його гладила і продовжувала хапатися за тепло.

Коли минає 24 години, і С. не дає про себе знати  – в моєму житті вмикається  кнопка спуску. І я йду фотографувати людей у місті. Бездумно блукати. Або вимикаю світло в кімнаті, загортаюся в ковдру. Згадую, як він цілує мене в лоб у повній темряві. Це найкращий спосіб мислити його поруч і проживати відстань. 

Сьогодні С. приснилося, що він вчиться ходити із протезом замість ноги. Мені приснилося, що я боса ступаю на колію, по якій не їздять потяги, бо це - зона бойових дій.

У мене не буває чистої радості. Моя радість завжди промовляє із акцентом і мусить заново вчити мову. Для мене радіти – це перепливати одну ріку за двох.

Я багато дізналася з тих пір, як С. навідується на війну. Я почула про людей, по яких проїхалась машина жорстокості. Важливі історії мені відкрилися. І я за них вдячна.

 

Фото: Лара Кравченко

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему