Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


08 Трав 2012

Катерина Коваленко плюнула в обличчя німцеві

Читайте більше в рубриці Людина
 

Їй 91 рік. Вона не пам'ятає, який сьогодні день, проте береже в пам'яті і постійно переповідає події минулих літ, які називає «притчами». Катерина Коваленко (у дівоцтві – Прихідько) – уродженка села Кожарки, якого після створення Кременчуцького водосховища вже немає на карті. Нині вона жителька села Рацеве Чигиринського району Черкаської області. НародUA розпитував бабусю, як вона пережила війну. Але відразу зазначимо, що йдеться про таке собі «чтиво для гурманів». Адже подаємо пряму мову практично без змін, бо вважаємо кожне слово бабці Катерини надзвичайно цінним.


Сталін, притулений в кочергах


st


- У сорок другому годі німців у нас у селі ще не було. Хоча нє, були літом, приїздили мотоциклом. Пробурчав мотоцикл туди, де ми гуляли. Стали, а ми всі осторонь. А вони щось джеркають і джеркають, а ми не знаємо, не поймемо. А тоді пішли до нас у двір – з пльотками, з собакою. А я побігла за ними (бо їх два було – один за рульом, а другий – із собакою). Та тільки ввійшли в хату, а в матері в кочергах Сталін притулений, газета з його портретом. А вони казали «Шталін». То один німець стояв, та як побачив того Шталіна, та пльоткою як рвонув по тій газеті, то Шталін зачепився за пльотку – тільки шмаття й полетіло. А ми стоїмо і дивимося. Полякалися.

 

- Мамка, млека!

 

Мати винесла їм того млека. Понапивалися, пошарили, кругом дивляться по фотографіях... А воно ж нічого не було – тільки іконки. Одна велика, а дві невеличкі, ті, що мати заміж ішла. Пошарили, пошарили, а тоді:

 

- Мамка, яйка!

 

А тут саме курка знеслася - коло хати курятничок був. Мати туди побігли, внесли двоє крашанок, і кажуть, що більше немає. То він побіг і перевірив, чи правда немає. І ще мати щось лили їм в баклажку, але я вже забула, чи то вони молоко чи ряжанку лили. А один щось сказав до мене стидне. То я не побоялася та й плюнула йому межи очі. А чого взнала, що стидне, бо був сусід, а  він знав по-їхньому. Ото таке було нам з німцями.

 

kova3

Фото зроблене на початку війни. У стрічках і вишиванці стоїть сестра Катерини - Варка. Сидить - брат Андрій. Катерина у білій сукні і піджаку. Третю дівчину бабця не пригадує.

 

Сестру вони забрали у 1943 годі. Бо нас було троє – Андрушка покойний (у вісімнадцять год загинув на хронті), Варка і я. Була ще старша сестра Параска, але вона жила зі своїм чоловіком у Херсоні. А якщо дітей було троє чи четверо, то одне лишнє, в Німеччину виряджали. То ми й вирядили Варку в Німеччину. Вона потім попала у Хвранцію, заміж там вийшла. Бо приходив нам оце уже у двохтисячному годі лист із хвотографіями, але Варка забула як по-нашому писать, а її діти тільки по-хвранцузьки писали, то ми раз понесли в Чигирин, щоб нам учителька переклала, а потім уже більше й не носили.

 

Притча про млин


mlyn


У нас на горі біля хати був млин. І що ж ти, моя дитиночко, думаєш? Уступили в село німці. І кажуть, що молодьож вночі ловлять і відправлять на Німеччину будуть. А я думаю – буду під млином ховатися. Бо в дворі у нас вони поставили машину з якоюсь мазутою, і пушка стояла. То я перейшла у млин. Пішла раз під той млин, пішла два - благополучно. Ото влізу всередину - не туди, де мелють, а туди, де колеса ото ходять. Під млин. Думаю, та туди німці не прийдуть. І так тиждень, потім ще один тиждень. Мати було каже: «Як ти Катеринко, не боїшся, ти ж сама». Та мамо, я й боюся, а як заберуть німці?.. Та й Варка в Німеччині пропала, то ще й мене заберуть. Так мать тижнів два ховалася... А то п'ятниця була, і мені такий поганий сон снився. Не пішла я ту ніч під млин. У сараї сховалася, підперла двері дрючком великим, і лежу. Шо таке, думаю, так мені дим воняє, не влежу. Коли це батько й мати як прибіжать до сараю: «Ти, Катеринко, в сараї?! Ой, млин горить!». А там дядько Мусій наш рідний молов. Нагору боїмося йти, шоб подивитися, чи він хоч не в млині. Дождали утра. Тільки колеса стирчать, а від млина і пилу немає, згорів, спалили німці. І це подумай, моя дитиночко, не піти в ту ніч під млин... А то була б згоріла! Оце буває, як немає сну, то як здумаю, як згадаю тих німців. Якби мені зараз хтось дав автомата, то геть усіх їх перестріляла б. Не дай Бог нікому пережити таке лихо, як та война була.

 

kova2

Такою Катерина Коваленко була відразу після війни. Щоправда, мала лляну білу сукенку без будь-яких візерунків, але фотографи домалювали чорні листочки

 

Воєнна свадьба

 

- У мене з Іваном була свадьба у 1942 годі. На Михайла, 21 листопада. Я молоділа, в цвітку ходила. Аж на край села носила шишку до материної рідні. На свадьбу молодьож зійшлася, гармоніст був одамівський - так грав на гармонії, що просто й неживий би танцював. У неділю Михайла якраз припало, а ми зозвали на суботу. Усі як посходилися, то не було де повернуться. Ото Марфа Москаленчиха вже вмерла, а як була жива, то було одно згадує, як я молоділа, що призьбу мені біля хати завалили (а я вперед неї йшла заміж, бо вона на другу зиму йшла). Та як розкаже, як на призьбі посходилися, та всі в хату не влізли, та поламали передню призьбу, геть з дошками звалили – ой, цирк був! Да, поламана призьба була, але ми не лаяли нікого, бо весь рід зійшовся, із Одамівки посходилися дядьки, і кожарський рід, і сусіди. То була свадьба! Горілка була наварена, харчі були, бо корова була, свиняку зарізали. А Іван мій бідно жив. Оце хрестом хрестюся – не брешу. Як повезли мене до них, то тільки невірне поросятко в них було. А мій батько у дядька одамівського Дмитра та виміняв за телицю бугая здорового. Та зарізали його на ту свадьбу. То м'ясо з м'ясом було, картопля з м'ясом, і холодці були... А Іван дуже мій худо жив. Це хоч і спитай кожарців, то тобі скажуть, що Печени дуже худо жили. Батько в них вмер зарані. І казали, що іде Катерина Селівська у бідний двір. Дико, дико буде. Було все мені згадують, як я молоділа. І не боялися гуляти, хоч і при німцях. Свадьба була, як і зараз. Молода кличе дружок за стіл, дарують, частують... Тоді нам накидали німецьких грошей. Тоді таке время було. І я було, скільки жила, скільки й казала – ви ж були з усіх злиднів злидні, то дурна Катерина Захаркова (а мого батька Захаром звали) , що за тебе пішла, бо ти мені понаравивсь, а я – тобі. Хоча я й не дурна була. У магазині робила, та війна захватила...

 

Поки була в батька, то казали на мене Катерина Селівська. А пішла заміж, то казали - Печенівська. То я й бувало дражню діда: «Печененки, ви ж злидота, якби не наш бик, не було б чим повечерять!».  А він каже: «Правильно, Катеринко, ти кажеш, бо в нас нічого ніде не було». А мені дико, бо в нас корова з телям була, доїлася, а в їх їсти нічого не було. Ой, ненько! А казали на них «печени», бо був у них дід. Та, так люди розказували, на печі спав, та спік тіло, і тому казали «печени».

 

У Кременчуці з людей варили мило

 

- Неділь через дві чи через три, як ми відгуляли свадьбу, Іван мій попав під мобілізацію. І Зінько їхній попав, брат його менший. І не чуємо ми де наші хлопці. А хронт іде, воюють. Аж ось неділь через три, почули, що їх розмістили по селах. А не підеш же ти по селах шукати, як не знаєш, куди йти. Аж ось кажуть, що кожарських бачили у Стецівці. Я хвалюся кумі Насті та й кажу: «Ану давай підемо і ми в Стецівку. Хронт іде, самольоти летять, а вдень же нічого немає».  За шори-бори, за торби, та в Стецівку. Ідемо, та й кажу я: «Кума Насте, а ви не чуєте, що воно ото командує «Аш-два-три, становіся!». А Настя каже: «Та то ж кумів голос! Їй Богу, так як кум Іван командує». Виходимо на пригорбок, а воно Іван веде мій таку ланку, командує і каже: «Раз-два-три». А нам почулося «аш-два-три». Тоді почали ми в Стецівку ходить. І ото по тижневі в Стецівці були - наберемо хліба багато і сала, та й носимо нашим хлопцям. Та тільки думаємо, коли ж скажуть, що висилатимуть на хронт. І якось вночі їх погнали. Не чуть мого Івана. Давай же я, думаю собі, піду шукать. Пішла в Чигирин – нічого ніхто не чув. Пішла в Кам'янку, а там мені сказали, що Іванові на хронті відірвало стегно і будуть його в госпіталь править у теплі краї з Кременчука. Я тоді на завтра у Кременчук як двинула. На каблуках, а за день дійшла. Та все просилася, а не пускали на ніч. Якраз було 8 березня, а сніг такий валив лапатий.  І пройшли балачки, що людей ловлять і варять на мило. А мене ніхто не пускає переночувати. Аж ось дом двохетажний стоїть, і брама висока. Стою і я під тією брамою. А відти пахощі. Ого, думаю, оце мило варять, попалася я. Бо в однієї тітки була, а вона й каже: «Як ви не боїтеся, бо тут людей на мило варять». Таки постукала я, аж іде тітка в фартушкові. Я собі плачу стою.  А вона виходить: «Що ви хотіли?» А я в плачі. А пахне так, як щось варять. Я не второпала. Але кажу, що ніяк не впрошуся на ніч. А вона каже: «А з ким ви?». Та кажу, я сама, з кошолочкою – напекла ж для Івана пиріжків. А вона хряпнула хвірткою, побігла, а тоді біжить. «Заходьте, до нас». Ну все, думаю, на мило зварять і мене. «Заходьте й садіться» – по руському балакає. Дивлюся, ряд каструль стоять. Чи вісім чи сім. Їй Богу – мило варять. На мені все похололо, жду жданого. А так мені зачувається – чи гармонія чи баян грає. Якась музика. Сиджу зажурилася. А вона: «Тьотю, роздівайтеся». Ну оце думаю, будуть різать на мило. Та й сидю. Розділася з кухвайки, бо тепло, аж пара йде. А мене аж трясе. Коли це якийсь шорох надворі. І тут іде в погонах дядько і молода із отакенною хватою. Я аж очманіла. Поздоровкалися. Розговорилися. То як дізналися вони, що я думала, що мене на мило зварять, та як почали реготаться з мене. І як виряджали, то реготалися. А самі цілу ніч танцювали, бо воно дівчина кремечуцька йшла за командіра заміж.

 

Навпростець - через мінне поле

 

- На другий день пішла я шукать Івана. А сніг лупить, дорогу замітає. Пішла, стала біля поїзда, куди мали грузить поранених і везти їх у Баку, та й стою. Минут дві-три пройшло. Аж ось понесли щось укрите простинню. А воно як закричить: «То ти, Катюша?!». А то ж мій Іван! Я як кинулася до того поїзда, а воно на горбок треба лізти. Поки лізла, кошолку загубила, пиріжки розсипалися. Спустилася назад, все позбирала, і знову вгору. Одправляється поїзд у минутах. А дід каже: «Катерино, мене у Баку будуть править. Проїдь зі мною кілометрів зо два». Проїхала Катерина не два, а мать, п'ять. Як завезли мене! Верталася тоді. А там дома порозвалювані, бо німці бомбили. І написано: «Заборонена зона! Не ходить». А мені одна попадя показала дорогу. Каже – йди туди, буде навпростець. То я й пішла. Та пройду, стану та й дивлюся – чого воно таке скрізь понаписувано. А воно оказалося мінне поле. Мене звідти потім воєнні вивели ще й накричали. Добре, хоч жива зосталася. Дійшла до Кременчука, переночувала там у людей, та на другий день двинула в Кожарки. А Івана мого люди спасли, як його поранили. На носилках в лікарню відвезли, а потім аж у Баку забрали. Після війни він на милицях із Баку приїхав.

 

То він до мене все життя казав: «Чого ти ото пішла в той Кременчук? Хронт іде, самольоти літають, а ти пішла. Я б ото не пішов, якби це ти там була. Полічили б, та й вернулася». Або ріжу сало, а  він сміється – остав, каже, та візьмеш, як ітимеш у Кременчук.

 

 

P.S. На жаль нам не дозволили сфотографувати бабцю Катерину, тож  у  матеріалі використані фотографії з її особистого архіву

 

Також фото з uainfo.censor.net.ua, forum.sosnitsa.com.ua

Поділіться з друзями: