Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


06 Вер 2012

Юрко Прокопчук любить дитиніти

Читайте більше в рубриці Людина
 

Актор, співець, режисер, провокатор, революціонер, чоловік співачки Наталки Мамалиги і тато своєї доні Данусі Юрко Прокопчук днями святкує день народження. Причому святкує неабияк, а бенефісом у Черкаському академічному музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка. Напередодні дійства НародUA розпитував Юрка про те, як він прийшов у театр замість того, щоб бігати за м’ячем по футбольному полі, чому його називають «хіпі» та про багато інших цікавлющих речей.


Перший спогад про коней і «Черевички»

 

Мій дід був лісником, і в нього були коні. Він привчав мене любити тварин, а найбільше – коней. Чому він любив коней, бо він був кавалеристом у армії Пілсудського. Мав шаблю, сідло… І я пам’ятаю, що ще до школи ми сідали в сідло і їздили по лісу. Це такий яскравий спомин. Також у мене дуже яскравий спогад про заснування ансамблю «Черевички». У першому класі знайшли вісім хлопчиків, які дуже голосно кричали. І вчитель співів питає: «Так, ти співати вмієш?». А я звідки знаю, вмію чи не вмію. Гаму заспівав. Таким чином вчитель вибрав вісім голосних хлопчиків. І з першого по сьомий клас, до того періоду, коли настає мутація голосу, ми вчилися співати.

 

375140 146890452104572_1002287114_n

 

М’яч замість театру

 

Хоча головна ціль у мене була далеко не співи. Я мріяв бути футболістом, і з другого класу пішов у спортивну школу. Дні і ночі проводив на стадіонах, у спортивних школах, але потім знаходив час для інших гуртків. Відвідував драматичний гурток, а ще - географічно-скаутський, де ми вчилися ставити намети, долати перешкоди, лазити по деревах, запалювати вогонь у дощ... Футбол відійшов на другий план, коли мені було 16-17 років. Я отримав травму - зламав ногу на одному із турнірів. І я тоді відчув боязнь, що я не зможу вже так сміливо атакувати, захищатися. З’явився страх. А коли у спортсмена з’являється страх за своє здоров’я, за те, що він знову може щось зламати, тоді якщо це не перебороти, спортивна кар’єра не вийде.

 

Тисяча листів за три роки

 

Я закохався у 14 років. Тоді почав робити акцент на поезії, на віршах, навчився грати на гітарі, відвідував драматичний гурток. Це кохання в мене розкрило лірико-поетичні здібності. Ми їздили в Ялту на турнір, і там я познайомився із дівчиною Світланою. Вона була з міста Пушкін, Ленінградської області. Зустрічалися переважно вночі, а потім у мене були проблеми, я не висипався, гірше став грати, хтось заклав мене, і тренери сказали, що якщо я не припиню, то мене відправлять на лаву запасних. А це найбільша трагедія для спортсмена – сидіти на лаві запасних. Потім турнір закінчився, ми повернулися до Ковеля. Листувалися зі Світланою три роки. Писали дуже часто. Десь біля тисячі листів було. Я тоді почав писати перші вірші і пісні. Присвячував їй. Писав і українською і російською мовами, хоча російську погано знав. Але вона розуміла українську, у неї прізвище було Андрющенко, вони родом з Дніпропетровщини. Її тато, коли ми познайомилися, був полковником, а потім став генералом медичної служби. Мама теж українка.

 

У пошуках об’єкту закоханості

 

419835 130190717107879_1267029861_n

 

Я дуже часто закохувався.  Серцю не накажеш, це на рівні підсвідомості. Був такий період часу, коли мені ніби чогось не вистачало. І я зрозумів, що мені не вистачає саме закоханості. Тому я собі свідомо шукав об’єкт закоханості. Для того, щоб відродити повноцінний творчий потенціал. Бо стан закоханості стимулює творчий потенціал в усіх аспектах – у написанні пісень, віршів тощо. Особливо, коли лишаєшся сам. Тобто, неодружений. Але в мене були періоди життя, коли я був одружений і теж був сам. Краще пишеться і твориться, коли нещасна любов. Коли немає взаємності, шукаєш у собі причини. А потім розумієш, що причина неважлива, і тут не в причині справа і навіть не в тобі чи в об’єкті закоханості, тут щось інше керує цими речами. Або воно є, або його нема. І якось насадити це чисто технічно, не зазираючи в серце, не питаючи в серця… У першу чергу треба запитати в серця – чи є комфорт. А комфорт – це коли гепає, коли хвилює. Стан хвилювання я свого часу зафіксував, я знаю, що це таке. Це дрижання колін, тремтіння рук, заїкання, погляди… У стані закоханості робляться дурні вчинки, які не піддаються ніяким логічним виправданням. Але все одно це потім згадується із приємністю, тому що саме це наповнює життя, воно стає цікавішим і більш багатим.

 

Не зробитися дядьком

 

536377 164279017032382_631253452_n

 

Мене досі мої однокласники-прагматики, називають ліриком. Кажуть: «Ну лірик у 17 років, ну до 30 років. Але коли лірик у 40-50, значить там уже щось не так, є ненормальність якась». А я лишився ліриком, я це відчуваю. Особливо мені Дануся допомагає не подорослішати, не зробитися дядьком. Тому мені дуже подобається дитиніти, і при змозі я це роблю. Дякуючи Данусі, це моє дитиніння досягає свого результату. Якщо «нормальність» - це поводити себе як усі, тоді я ненормальний. Я не хочу, мені нецікаво так поводитися, жити по тих принципах, які собі людство надумало. Тому у мене є ірреальні вчинки, ірреальні думки і алогічні дії. Згадайте себе дитиною – дитина слухається тільки свого серця. Коли вже дорослішає, то починає «обростати» якимись незрозумілими речами-заборонами: це не роби, туди не крокуй, про це не думай, це не дивись, це не читай. Потім уже собі знаходиш якийсь фільтр, і все фільтрується.

 

Гоп-стопом не займався, бо не хотів бути президентом

 

Я сформований вулицею, обставинами і любов’ю. Стояв на обліку в комісії по справах неповнолітніх, бо був борцем за справедливість, захищав свою гідність і честь, захищав друзів. Я не був хуліганом, не знімав шапки, гоп-стопом я не займався - президентом не хотів бути, не ставив перед собою такої мети. Хуліганство в мені вживалося поруч з ліричністю. Не знаю, звідки у мене з’являлося це бажання, ця життєва необхідність входити у світ мистецтва. Я самостійно у 16-18 років міг поїхати в будь-який музей. Сам об’їздив усю Прибалтику – Рига, Вільнюс, Таллінн… Я все це бачив ще підлітком. Усі музеї обходив. Безумовно, найяскравіші спогади підліткового періоду пов’язані з Ленінградом. Я заходив у Ермітаж вранці, коли він тільки відкривався, і о 18 годині виходив звідти. Їздив сам у Павловськ, у Пушкін...

 

Відсидів на гауптвахті 97 діб

 

561785 149701965156754_549335943_n

 

Армія для мене – це дуже страшна річ, це як тюрма. Я служив у Дніпропетровську. Шоста танкова армія. Не любив слухатися, підкорятися. Це не для мене. У мене там були великі неприємності. Відсидів на гауптвахті 97 діб. Коли перевіряли тумбочки, то знайшли мої вірші. А там були заборонені речі. Це 1980 рік.

 

…Тільки російська, скрізь російська

Хмельницький Богдан даремно

Вступав у столицю з військом.

Рідну мову занапастили,

Позабули Шевченківське слово,

Рідну націю зганьбили,

Хоч роби революцію знову.

 

Мізинець на правій нозі

 

Після армії пішов у студію при театрі оперети в Києві. Там у мене був викладач Горюшко Георгій Георгійович. Він мене дуже багато навчив - не тільки вокалу, а й акторському життю, бо студія існувала при самому театрі, я бачив усю закулісну гру, почав виходити на сцену ще студентом. Був страх перед виступами. І коліна тремтіли, і хвилювання, і заїкання... Але я мав одну цікаву пораду від Горюшка – треба було відчути мізинець на правій нозі… І коли ти це зробиш, почнеш себе контролювати. Тобто, важливо відновити контроль над собою, і тоді ти вже зможеш оговтатися і зрозуміти, що ти знаходишся на сцені, і чому ти сюди з’явився.

 

535598 149688391824778_812135858_n

 

Українізація Одеси

 

У мене курс був російськомовним, я вчився російською мовою, і мені складно було приходити потім в український театр. А це було в Одесі. Режисер мені каже: «Твоє прізвище Прокопчук чи Прокопчуков? То на тобі книжку, зачиняйся і вголос читай. От коли відчуєш, що думаєш українською, тоді можеш іти до нас в театр». Пригадую, Олеся Гончара «Собор» він мені дав. І я дійсно відчув перебудову думки. Це важливо, бо багато акторів сьогодні цього не розуміють, тому фальші багато. В Одеському театрі працював майже два роки. Змушений був піти через конфлікт з КДБ. Я в Одесі почав займатися організацією Спілки незалежної української молоді. Їздив до Львова, познайомився із Вітовичем, Корчинським, взяв у них літератури багато, привозив до Одеси, хотів місто українізувати. Зрозумів, що найцікавіший метод – це не тільки слово, а й пісня. І створив в театрі квартет з акторів, де ми співали українські пісні. Одна з перший пісень – це була пісня Едуарда Драча «Із полону, з-під Ізмаїлу». Ми були першими виконавцями, які на Дерибасівській співали українською мовою.

 

«Червона Рута-1989»

 

У Одесі проходив відбірковий тур. Приїздили Сергій Архипчук і Кирило Стеценко – вони відбирали. І вони мені порадили, щоб я сам щось заспівав, бо не могли взяти колектив із чотирьох людей на авторську пісню і співану поезію. Я не готувався спеціально. Але в мене постійно якийсь репертуар є, і якісь три пісні заспівав. Вони сказали, що я їм підходжу. Не ставився до цього якось дуже серйозно. Але дуже серйозна в мене була зустріч із якимось агентом кагебешним, який до мене підійшов там же і сказав: «Ви в цьому місті не жилєц», і корочку мені показав. А я там заспівав пісню «Відродимо мову». Приїхав з «Червоної рути» і зрозумів, що вже я в Одесі не буду.

 

Луцьк і гастролі за кордон

 

Вирішив їхати на Західну Україну. Пройшов прослуховування у трьох львівських театрах. Але після цього поїхав додому, розповів мамі, а вона каже: «Нащо тобі ці галичани?!». Вона ж волиняка, а волиняки з галичанами не дуже так. Мама порадила йти в Луцький театр. І я пішов. У Луцьку працював майже 6 років. Тоді були активні передвиборчі кампанії. Пригадую площу Ринок - людей багато збиралося, зараз людей стільки не збереш. Я не міг втриматися, брав гітару і теж закликав:

 

Ви не примушуйте нас жити під ковпаком,

І на життя дивитися крізь призму

Молитися на обком

І вірити в майбутнє комунізму.

 

Почали запрошувати в Польщу на гастролі. Там я дозволив собі відчути дух вольності.  Навіть допомагав українцям Польщі балотуватися у сейм. Проводив концерти, їздив по селах. Одна поїздка по коштах – це річна зарплата в театрі, я міг за тиждень її заробити. 

 

Черкаси

 

154716 151995064927444_518068793_n

 

З Луцька поїхав у Черкаси. Тут жив мій брат Сашко. Ми двійнята. Звичайно, між нами є зв’язок, але в нас різні кола інтересів і різні кола друзів, різний світогляд, різні цінності. Єдине – в нас одна група крові, у нас одна мама, один тато, ми виросли разом, і в нас багато чого спільного. Але робимо все життя вигляд, що ми різні. Хоча одягаємося однаково. Але різні стежки в нас були… Дануся питає, чому я не допомагаю їй з математикою. Тому що стежка, по якій я мав іти в математику, заросла бур’яном. Так і тут. Брат - прагматик, а я – лірик.

 

В театр прийшов у 1998 році. Все активно почалося. У перші роки зіграв кілька головних ролей. Були непорозуміння із головним режисером. Тут і я багато в чому винен. Колись мені один із режисерів у Луцьку сказав, що актор має бути покірним, як ягнятко. Мені це не сподобалося. У моєму розумінні взагалі митець, а актор зокрема, має бути в опозиції до всього, в пошуку, бо опозиція – то і є пошук. Хоча потім, коли я сам став режисером, зрозумів, що людина, яка створює виставу, бачить глибше ніж ти, хоча акторові і здається, що він усе бачить, усе знає, що все має бути саме так, а не інакше. Тоді я зрозумів, що дуже велика різниця між акторською і режисерською професією. І зараз намагаюся вислухати режисера, щоб зрозуміти його концепцію, його бачення, погляди, трактування не лише ролі, а й вистави загалом.

 

У полоні карих очей Наталки Мамалиги

 

536064 423874900959124_1080236838_n

 

Є в мене пісня така – «Попав в полон я до твоїх очей…». Побачив ці очі і зупинився на них. Такі темні, карі, відкритий погляд. У мене десь світлинка є. Це тоді я тільки прийшов у театр. Був ювілей одного з наших акторів. А потім я почув, як вона співає, і все. Серденько йокнуло, попав в полон. І досі в полоні. З віком розумієш, що навіть те, що ти відчував у юності, воно лишається, але переходить в іншу іпостась. Тут важливе терпіння, я це з часом зрозумів, бо любов теж вимагає самопожертви. Там де є любов, і де є егоїзм, вона може існувати, але коли немає самопожертви, терпіння, прощення, вона скоро може самозруйнуватися, щезнути, і все здасться ілюзією. У нас спільні інтереси, ми обоє займаємося мистецтвом, у нас чудове дитя, яке нас постійно мирить, коли ми сваримося. Стає між нами і каже: «Ти проси прощення у мами, а ти - у тата, цьом-цьом, все».

 

IMGP3905

 

Тато-хіпі

 

Мені трапилися якісь статті про характерників. Там ішлося, що в довгому волоссі щось зберігається, що воно силу надає. Я не дуже вірю в ті всі речі, але щоб оправдовувати свій імідж, можу і це сказати. Не можу відповісти, чому в мене саме такий імідж. Мріяв бути рок-музикантом, був такий період, коли я кілька разів кидав театр, коли була можливість піти в шоу-бізнес. Зрештою, не пішов, бо побачив там багато бруду. Але все одно мріяв організувати рок-групу. Ніколи не мав довгого волосся, а потім була вистава «Циганський барон». І така зачіска мала непоганий вигляд. Зараз однокласники Данусі називають мене «хіпі» або «рокером». Коли забираю її зі школи, то кажуть: «О, твій тато хіпі прийшов».

 

Щастя у спокої та в неспокої

 

149343 165180253608925_1478924605_n

 

Я постійно кажу, що я щаслива людина, бо я дуже багато побачив у житті. Взагалі щастя в дієвості, в діяльності. У правильній стежці. Якщо ти відчув, що ти правильно вибрав життєву стезю, тоді ти йдеш у правильному напрямку і займаєшся тією справою, яку ти найкраще вмієш робити. Щастя складається із деталей. Дуже важлива деталь – це коло твоїх друзів. Якщо це коло складається тільки з людей, які тобі співають дифірамби, улещують, все в позитиві… Я люблю слово «позитив», але знаю, що так не буває. Це все нещирий і обманний шлях. А коли це коло складається із різних людей, навіть із ворогів… На сьогоднішній день є декілька людей, яких я відверто називаю ворогами. Той же Табачник і Президент – це мої вороги.  Це життя, і коли б не було таких негативних речей, то все було б несправжнє, бо щастя у справжності. Коли немає брехні. Щастя у спокої і в неспокої. Мені більше подобається неспокій. Спокій душевний повинен бути, а неспокій – творчий. Тоді буде гармонія, яка близька до щастя. Ніколи ні про що не шкодую. Шкодування - це внутрішній неспокій, біль, песимізм… Хоча я не вважаю песимізм негативною рисою характеру. Песимізм – це розмова з самим собою, вміння проаналізувати. Мені подобаються люди, які вміють бути наодинці з собою, і вміють розмовляти наодинці з собою. Бо тоді є можливість проаналізувати багато речей.

 

Бенефіс

 

«Бенефі́с (від фр. bénéfice — «зиск, користь») — театральна вистава або концерт, дохід з якого повністю (повний бенефіс) або частково (напівбенефіс) призначався для одного або кількох акторів-«бенефіціантів» (за винятком витрат на виставу). Перший бенефіс відбувся 1735 у Франції, а невдовзі поширився повсюди. Спочатку бенефіс був одним із видів одноразової матеріальної допомоги актору, а згодом став неофіційною надбавкою до платні»

 

424329 219157294877887_824468111_n

 

Я хотів би показати себе в різних іпостасях.  Бенефіс мало не вперше буде проводитися по великому рахунку, бо сольного такого бенефісу, коли бенефіціант сам на сцені півтори чи дві години, такого ще не було. А я знаю, що сам можу витягнути. В мене були творчі зустрічі в інших містах, і я міг сам. Але це було з інструментом, з гітарою, а так, щоб додати класичні якісь речі… Тому я відмовився від уривків з вистав, щоб не задіювати нікого. Натомість, прозвучать пісні з вистави «Успіх» «Я крокую в театр» і «Театральна жінка». Спочатку класика прозвучить, потім театральний блок, потім блок патріотичний, потім родинно-патріотичний, так як у нас є родинне тріо, потім ліричний – авторська пісня, співана поезія. І на завершення попурі із класичних речей, які я виконував впродовж певного періоду часу. Відмовився від російських пісень і залишив тільки українські та італійські деякі речі, які недавно повивчав.

 

 

Фото зі сторінки Юрка Прокопчука в соціальній мережі "Фейсбук"

Поділіться з друзями: