Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


06 Лют 2018

Єва Райська: "Моя відважність полягає у постійному пошуку себе"

Автор 
Читайте більше в рубриці Людина
 

"Мене надихають ті, хто безперервно шукає себе. Це і є щастя. Безперервний пошук перш за все самих себе, світу у собі, себе у світі", – розповідає Єва Райська.

 27718421 1782802928404584 785915837 n

 

Єва Райська (справжнє ім’я Маріанна Максимова), м. Дрогобич. Співзасновниця радіо Котермак, журналістка, авторка книги «Півтора Неба» (серія Есе про все).

 

Люблю

Люблю спостерігати за птахами і добрих людей.  Коли мене хтось смішить – це теж безцінно. Не люблю нудних графіків та планів. Ще люблю  вибирати і купувати сама собі квіти на ринку.

Що таке щастя?

Пошук світу у собі, себе у світі. Щастя – це безперервний пошук. Мене дивують люди, котрі  припинять шукати самих себе.

Мене надихають ті, хто безперервно шукає себе. Це і є щастя. Безперервний пошук перш за все самих себе, світу у собі, себе у світі.

Я дійсно не розумію, як люди можуть працювати десять чи двадцять років на одній і тій же роботі, щодня  ходити однаковими дорогами, і як клубки шерстяних ниток бути обв‘язаними своїми безпотрібними щоденними  графіками, жодного разу не спробувавши, змінити маршрут до самих себе. Вони самі себе ув’язнюють. Стають нещасливими.

Якщо ви жодного разу навіть не спробували намалювати, наприклад, картину справжніми олійними фарбами, тоді не  нарікайте на те, що ви нещасні.  І навіть якщо ваша картина далека від геніальності ніким добряче не похвалена, нічого страшного. Це спроба  подивитись собі чесно в очі. Це рефлексія відчувати себе трохи іншими, аніж зазвичай ми звикли себе знати чи відчувати.  Я, до речі, намалювала одну.

27721411 1781917885159755 1427325476 n

Красоти далеких земель

Якось мені доводилось провести  однин з найщасливіших  місяців у Франції. Там я займалась абсолютно іншою діяльністю. Я працювала на величезній благородній сирній фермі у розкішній провінції в регіоні Бургундія. Здебільшого я займалась сирами, яких там і навчилась робити, відкривши для себе унікальні технології їх приготування та споживання. Часом ми їздили на виноградники. А ще інколи я готувала найвишуканіші десерти у тутешньому café, усі страви якого готувались лише із продуктів цієї ж ферми. А  всією структурою  керувала молода тридцяти шестилітня фрацуженка на ім’я Лора. Точніше це все належало її батькам, але вона була відповідальною за все. Якось  під час мого робочого дня вона прийшла і запитала, чи є у мене теплі джинси, светр і зручне взуття.  Я відповіла, що так.

"Тоді одягайся ми їдемо в Альпи", – рішуче сказала мені Лора.    

Їхати до  Альп було десь приблизно так само як зі Львова до Карпат.

Така пропозиція мене трохи збила з пантелику. В усіх роботи по вуха, а я  - в швейцарські Альпи. Поки я переодягалась, Лора запакувала у своє біле Peugeot  кілька пляшок вина «Vin jaune de Jura», ящик свіжих les baguettes françaises, і ми поїхали. Дорогою ми багато розмовляли. І от ми удвох  вона – тридцяти шестилітня красива, білява, худорлява француженка, власниця потужної агроструктури і я – двадцяти п’ятилітня журналістка з Україна. Нам справді було про що порозмовляти. В Альпах у Лори був розкішний дерев’яний будинок із просторою терасою, кількома гамаками  та плетеними кріслами–гойдалками. Коли я відкрила для себе безмежні і несамовиті краєвиди Швейцарії, розуміла, що щастя це якраз і був оцей шлях, на якому я зустріла таку благородну людину, як Лора, котра показала мені усі красоти своїх далеких земель.

21105757 1623846477633564 8433833925535699998 n

«Крем брюле» і обпечені пальці

Або наприклад   crème brûlée. Це теж було у Франції.  Кухня ресторану була облаштована за усіма вподобаннями та смаками Лори, і у ній все було ідеально. Лора ж приходила туди щоденно, щоб готувати страви для відвідувачів. Зрештою, вона нікого не підпускала до процесу  куховаріння, але  мене вона запросила, щоб я допомагала їй.  Навіть готувати  легендарний «крем брюле.» Взагалі Лора мене чомусь дуже любила. Я підозрюю, що це було завдяки моїй французькій мові, якою я добре володіла. Для неї це була велика честь. Так от,  мій перший «крем брюле» був майже досконалий. Я помістила його у гарний білий керамічний горщик. Залишився останній крок -  нагріти цукор до стану, поки він не придбає коричневого кольору. Для  цього на кухні був спеціальний пристрій  - так званий «вогняний факел для крем брюле». 

Я  зробила все так, як належить. Лише на останній секунді не дуже впоралась з вогнем, і він добряче обпік пальці моїх рук. Коли Лора побачила мої пальці, то одразу викликала швидку, дуже занепокоїлась і принесла мені гору всіляких медикаментів. Хоча це була така дрібниця. Ну, подумаєш трохи обпеклась. Думаю, що працівники ambulance  теж неабияк здивувались, навіщо їх викликати о десятій вечора лише для того, щоб надати першу допомогу  пальцям. Проте вони  дуже старанно обмотали мої руки бинтами, приписали якусь там мазь  і сказали, два дні їх не намочувати. То ж Лора  повідомила, що два дні я матиму вихідних.  Але з самого ранку я все одно приперлась на Лорині плантанції, де вона у солом’яному капелюсі збирала свої улюблені помідори чері. Я сказала, що ніяких вихідних я не хочу. Тож вона зняла зі своєї світловолосої голови капелюх і дала мені, мовляв,  моє темне волосся більш схильне до сонячного удару. Хоча  за кілька годин її обличчя стало солідно червоне від пекучого серпневого сонця.  

Коли ми сьогодні у нашій кореспонденції з Лорою досі переписуємось і щиро та взаємно обмінюємось свіжими  знімками свого життя – вона з Франції, а я з – України, то  Лора донині тривожно запитує мене: «Як твої пальці? Чи загоїлись рани?». Рани і справді загоїлись, хоча я була впевнена, що якийсь рубець точно залишиться.  Дорогою назад додому, я думала про те, як мені круто пощастило познайомитись з Лорою. І увесь цей процес мандрівки робив мене щасливою.

Спогади, до яких хочеться повертатись

25289571 1731173890234155 6594298231417883864 n

Мені часто кажуть, що я відважна. Але я так не вважаю. Хіба що, моя відважність полягає у постійному пошуку самої себе.  І я не знаю чому люди в якийсь момент зупиняються, перестаючи шукати себе.

Щасливими нас роблять спогади, до яких хочеться повертатись, а не навпаки - втікати. І знаєте,  мені б зараз дико кортіло ще раз повернутись на схід Франції, вкотре приготувати crème brûlée., нехай навіть обпеченими пальцями рук, і ще бодай один раз глянути на тепле золото ранкового сонця, що прокидається на вершинах Альп.

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему