Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


17 Вер 2013

Яна Дубинянська не уявляє себе без моря і довгого волосся

Читайте більше в рубриці Людина
 

Яна Дубинянська - відома письменниця. Виховує трьох дітей і вважає, що це в нинішній час - не «відвага», а величезне задоволення. Яна видала вже десять романів і декілька збірок малої прози, отримавши кілька літературних премій. Свій мистецький шлях розпочинала як художниця. Втім, сьогодні таємничо називає це «неактуальним» і не хоче розповідати про своє «живописне життя».

Яна Дубинянська зізнається, що не уявляє себе без моря, дітей, любові, Криму і ... довгого волосся. Письменниця таки повернулася до рідного Криму, купивши будиночок між Феодосією і Орджо, який робить її щасливою. Яна вже посадила квіти й «урочисто» пообіцяла наступного року зайнятися садом і виноградом.

Яна Дубинянська стверджує, що вже давно не відпочиває - навіть на морі. Натомість поділилася своїми рецептами задоволення. Так, вона любить з чоловіком («ацццким байкером») в дощ і вітер їздити на байку або ж ласувати «коктейлем» з морозива, згущенки, кави, кориці, молока, книжки, моря та інших незвичних інгредієнтів.

Одним словом, це - Яна Дубинянська.

 

Довідка


Яна Дубинянська - письменниця, журналістка. Народилася у Феодосії. Живе в Києві. Пише фантастику і не тільки. Magnum opus – «H2O» і «Глобальное потепление». Видається в Україні і Росії. Виховує трьох дітей. Чи не найбільш обговорюваним став її роман «Глобальное потепление», виданий у 2009 році, де події відбуваються в передчутті війни між «Тою країною» (можливо, Росією) і «Нашою країною» (можливо, Україною). Війни між свободою чи «анархічною» утопією і тоталітарним благополуччям. Війни за щастя.



Дитинство

– В дитинстві, як, втім, і дотепер, в мене було літо, себто справжнє життя – і все решта, неважливе і не надто цікаве: осінь, зима, дитсадок... А влітку я була на морі, у Феодосії, де жили бабуся і дідусь. Мій дід був військовий моряк, підводник, капітан другого рангу у відставці, в нього був кітель з орденами, капітанський кашкет, кортик, і з усім цим мені можна було бавитися, кортик я навіть розкручувала і потім збирала докупи. А пізніше, коли я вчилася у школі, дід просто у себе в квартирі заснував музей – підводного човна Л-19, де він служив і який був потоплений невдовзі після того, як діда перевели на інший. В музеї були фотографії загиблих підводників, інформація про них, туди водили піонерів на екскурсії... А я, коли приїжджала до Феодосії, спала в тій кімнаті. Засинала серед облич тих моряків...

Ну і, власне, море було. Завжди. Про море розповідати неможливо. Це або розумієш – або ти з іншої породи людей, з якими ще треба шукати спільну мову.

 

mm3

 

Щастя - це...

– Море. Діти. Любов. Закінчення твору. Подорожі. Гарна погода, коли все добре. Дощ, коли все добре. Море... А ще мене тепер щодня робить щасливою наш будиночок в Криму, між Феодосією і Орджо, недалеко від моря, на марсіанських пагорбах з куполами обсерваторії. Я його знайшла минулої осені, і якісь розсипані пазли в житті встали на місце. Бо я насправді, реально, фізично не можу без моря. А доводилось приїздити сюди тимчасово, у випадкове житло, як чужій...

 

geo1

 

Міста

– Спочатку була Феодосія, місто, де я народилася. І оце зараз повернулася, в цьому є щось дуже гармонійне і правильне, навіть літературне, адже існують два головні сюжети: про війну і про повернення.

Сімферополь – це була моя провінція, місто, з якого хотілося вирватися; до речі, думаю, я до нього несправедлива, але в моєму житті він зайняв саме цю нішу. Київ і Львів – це моя війна: Київ був стратегічною ціллю (до речі, випадковою: якби не розпад Союзу, це швидше за все були б Москва або Пітер), а Львів – тактичним відступленням на чужі позиції. Зі Львовом, де я провчилася півтора роки, ми так і не зрозуміли одне одного, хоча тепер я дуже люблю туди приїжджати. А живу я, власне, у завойованому місті, втім, я у Києві далеко не одна така. Але все ж таки відвойований собі простір і дім – далеко не одне і те саме.

 

mm1

 

Насолода

– Наприклад: береш біле морозиво в стаканчику, пломбір, і банку вареної згущенки. Їси чайною ложечкою, півложечки згущенки і пів – морозива. Запиваєш кавою з корицею і молоком, бажано топленим. Сідаєш при цьому так, щоб перед очима було море чи принаймні пагорби. І читаєш гарну книжку. Півпогляду в книжку і пів – на море... І можна ще кішку на коліна.

А можна так: в дощ і вітер їхати на байку, байдуже, що пасажиром ("аццкий" байкер у мене чоловік) – все одно від холоду вже не відчуваєш ні рук, ні ніг, ледве тримаєшся за поручні, і скло шолома запріває зсередини. А тоді зупинитися десь у придорожній кафешці, покласти сушитися дощовик і з'їсти гарячого борщу. І м'яса!

І я знаю ще багато різних способів!..

 

selo7

 

Улюблені речі, фетиш

– Колись в юності я бавилася тим, що давала улюбленим речам імена: наприклад, в мене була фіолетова шубка Фіоль (на честь першодрукаря) і сумочка «драконячої шкіри» Грендель (на честь чудовиська з давньонімецького епосу). І де тепер ті Грендель і Фіоль? Хоча взагалі-то речі в мене живуть довго, іноді дивишся і згадуєш: ага, цей светр в мене вже одинадцятий рік... але це нічого не значить. Імідж люблю змінювати: сьогодні в червоному і короткому, завтра - в чорному й до землі, післязавтра - в джинсах. Не знаю, якою має бути річ, щоб стати аж фетишем.

Не уявляю себе, мабуть, без довгого волосся. Воно далеко не таке довге, як мені хотілося б. Завжди мріяла мати до колін, але ж не росте. А коли бачу, що хтось із насправді гарним волоссям йде і стрижеться, стає так прикро – ніби мене це особисто обходить.

 

7budapest

 

Діти - величезне задоволення

– Діти. Троє дітей... Як відважилась в "епоху фемінізму" й гедонізму? Чим зараз живуть твої дітлахи і ти разом з ними?

– Припустімо, я не феміністка (хоча нічого проти них не маю – просто мій світ складається з людей, а не з чоловіків і жінок), але гедоністка вже точно! А діти – це величезне задоволення передусім. І це не настільки важко, як у нас чомусь вважають. Це, до речі, дуже стійкий соціальний міф: нині, коли людська цивілізація винайшла пральну машину, памперси та віддалену роботу, на дітей досі треба «відважуватися». Коли в мене ще в інституті народився старший син, я довго не могла зрозуміти, де ж підступ, коли розпочнуться величезні труднощі? Щоправда, тоді мені допомагали то мама, то свекруха (чоловік – само собою), бо я була молода і налякана стереотипами, але зараз розумію, що залишитися на тиждень-другий самій з ОДНІЄЮ дитиною – то взагалі санаторій. І з трьома цілком можна жити, і вже точно весело.

Вони в мене дуже класні. Олекса (12) – винахідник і дисидент, у шкільних творах пише те, що думає, не поважає старших (за винятком розумних, але це йому ще треба довести), збирає діючі моделі всього на світі (за механічним тестом Беннета в нього було 78 відсотків – вищий результат, ніж в усіх моїх дорослих френдів), читає Лема і Стругацьких.

Мілена (9) – красуня, блондинка, довга коса, малює, танцює, вчиться на відмінно, пише рукописні книжки з власними ілюстраціями і підкорює всіх хлопців у радіусі її погляду.

Еліна (3) – сонечко і чудо, співає, вигадує казки, знає напам'ять купу віршів, вивчила весь алфавіт і наполягає, щоб я її вчила читати – сама б я точно залишила десь на потім, до третьої дитини вже розумієш, що всі батьківські амбіції когось там наздогнати і перегнати ні до чого.

І ще, коли дітей багато, зникає ілюзія, що їх можна виховувати. Вони всі троє абсолютно різні. Дитина в принципі – не твій витвір, а окрема людина, інша особистість. І треба знаходити спільну мову з тими дітьми, які в тебе є, а не намагатися виліпити з них щось інше.

 

leto03

 

Нобелівська премія

– Чого хочеш від життя?

– Та власне, всього, що в мене вже є – тільки побільше, побільше! Ну, і Нобелівську премію.

 

Відпочинок

– Я давно вже не відпочиваю взагалі. Оце мені дзвонять, дізнаються, що я на морі, і кожен бажає гарно відпочити. А я не відпочиваю, я тут живу. В мене завжди при собі робота, я навіть у кав'ярні почуваюся напружено, коли треба чекати замовлення, а нетбука на столику нема. Краще, щоб був – тоді все так, як треба.

Хоча ні, брешу. Минулого першого січня я кілька годин валялася в ліжку з олів'є і новим Акуніним, до речі, вбивцю одразу вирахувала. А потім думаю: чого це я? Другого січня вже не валялася.

 

feo11

 

Захоплення

– В мене тепер є сад і виноград, і я урочисто обіцяю з наступного року захопитися садівництвом і виноградарством, а також вирощувати квіти. Я вже спробувала, мені сусідка викопала розсаду, я посадила, поливаю – ростуть, квітнуть! Це абсолютне диво і дитяча мрія. Правда, в дитинстві я була прагматичнішою, хотіла ще город з овочами. Але тоді в мене не було землі, на жаль.

 

selo

 

Фантастика, мейнстрім, еліта...

– Ти вже увійшла в мейнстрім української та російської фантастики? Чимось потрібно пожертвувати, щоб потрапити в "еліту"? Це як шоу-бізнес?

– Ось бачиш, ти кажеш «мейнстрім фантастики», а в наших «шоубізнесових» колах вважають, що літературний мейнстрім і фантастика – протилежні речі, які треба протиставляти. Це не до того, що запитання неправильно сформульоване, а навпаки – доказ того, наскільки наші внутрішньотусовочні розборки далекі від народу. І чи потрапила я до еліти, і яка вона, ця еліта, точніше, скільки їх, еліт, і чим вони визначаються – накладами, преміями, схваленням критиків? Все це теж теми для вузького кола, і розкрити якийсь інсайд сторонній людині неможливо – треба в тому жити. Але чи варто? Коли я пишу книжку, це інтимна і дуже чесна перед собою справа, яка не має жодного стосунку до будь-якого «шоу-бізнесу». І тут не можна жертвувати нічим.

 

Дружба між письменниками

– Твоїм Magnum opus наша рідна вікіпедія називає "H2O" і "Глобальне потепління". "Глобальне потепління" достатньо критикували у Росії, де він вийшов. Згадували і Бикова, який свого часу позитивно відгукнувся про "H2O"... Ти з ним говорила про цей роман? Узагалі з якими письменниками товаришуєш?

– З Биковим я, на жаль, давно вже не товаришую. "На жаль" тому, що спілкуватися й листуватися з ним було цікаво і весело. Про «Н2О» він колись надіслав мені довгого листа з дороги – прочитав книжку у поїзді – я там далеко не з усім погодилася, але головне в романі він зрозумів дуже точно. Багато хто впізнав Бикова у головному героєві «Глобального потепління», і він сам себе упізнав – хоча я тримала глуху оборону і жодним чином не визнавала будь-якої тотожності й навіть подібності.

Чесно кажучи, Биков справді доклався до появи цього роману: якось довго жартома вмовляв мене написати «про любовь русского и украинки» – мені це не здавалося цікавим, поки не додалося власне глобальне потепління. Ясна річ, я не писала Ліванова «з Бикова», так, щоб усі його впізнали: у тексті взагалі немає жодного опису зовнішності героя! Але, здається, Бикова там щось зачепило за живе, і він таки образився на мене вже тоді, хоча й героїчно намагався це приховати. Складні в нас, письменників, стосунки! (сміється)

Я дружу з українською письменницею Мариною Соколян, дуже цікавою особистістю і в літературі, і в житті. Товаришую, хоча бачимося не так часто, з Ларисою Денисенко, жінкою фантастичної творчої енергії. З інституту підтримую стосунки з Володимиром Арєнєвим-Пузієм. Приятелюємо сім'ями з багатодітним письменницьким подружжям Захарченків... І багато з ким із колег знайома завдяки ЖЖ і фейсбуку. Це справді феномен: часто справжнє, рідкісне в житті дружнє взаєморозуміння з'являється у спілкуванні з людиною, яку ти взагалі жодного разу не бачив у реалі.

 

 

 

 

 

 

 

Фото - http://yusta-ya.livejournal.com/

Поділіться з друзями: