Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


10 Квіт 2013

Іван Лавріненко завоював право бути митцем

Читайте більше в рубриці Людина
 

«Митцем треба народитися»... Вкотре переконуюсь у цьому. Скільки не бери в руки олівець і аркуш паперу, фарби і ватман, кусок металу і кувалду, якщо не маєш хисту, то не отримаєш того результату, до якого прагнеш. І справді, мабуть, митцем треба народитися. Народитися, а потім зуміти все життя ним бути.

Іван Йосипович належить саме до цієї категорії творців. Це та людина, яка з'явилася на світ, щоб творити, і вже понад 67 років несе свій хрест митця з гордістю і мужністю.  Чому з гордістю? Чому з мужністю? Тому, що все життя намагався не втратити ту золоту середину, де митець – людина, а людина – митець. Тому, що з дитинства виборював право на існування свого таланту. І тому, що до сьогодні не покидає справи свого життя.

 

Били, забороняли, а він малював

Потяг до малювання у Івана Йосиповича з'явився ще з дитинства.

«У школі мені до вподоби були гуманітарні науки: література, мова, а також малювання і креслення. Тоді хотілось намалювати гвинтик таким, щоб можна його було ніби взяти, помацати, відчути. З точними ж – завжди були проблеми. От так і виходило, що навчався посередньо», - говорить митець.

«Пригадую, як мене «били» за те, що я малюю. При чому - всі, а особливо – мати. Але я не покидав цього, «безглуздого», на їхній погляд, заняття», – відверто додає він.

Коли чуєш такі речі, то на думку відразу спадає історія Катерини Білокур, якій також заборонили малювати. Проте це лише змусило чотирнадцятирічну дівчину ховати свою творчість від знайомих та рідних.

Малий же Іванко не дуже й ховався. Ба, малювання навіть виручало його у школі. Художник пригадує, як вчитель фізики на перерві тицьнув йому під носа підручник і сказав: «Намалюй це на дошці».

«Мені простіше було намалювати, ніж говорити про ті закони Ома, ампери чи джоулі. І я малював. А потім вчитель казав: «Ну, намалював гарно. Можна ставити тобі четвірку. (Замислювався на секунду). Але четвірка тобі не потрібна. Поставлю три», – говорить Іван Йосипович і посміхається.

«Одного разу Меланка Степанівна, застукавши за малюванням, набила мене. А я знав, що йтиме додому, то обов'язково зайде до батьків, а тоді від матері перепаде ще більше, проте ці дитячі страхи ніяк не впливали на моє прагнення малювати», – пригадує Іван Йосипович.

Сьогодні цей сивий дідусь з козацькими вусами згадує про своє дитинство з такою легкістю, ніби це було кілька років тому. Його очі виблискують, як два озерця, в яких ще чимало прихованих почуттів та емоцій. Час від часу він, після чергового спогаду про рідних людей, рідне село, занурюється на кілька секунд у свій, нікому невідомий таємничий світ спогадів.

 

Батько

Малював скрізь, на всьому і що завгодно. Батько щось-таки розгледів у малюнках третьокласника. Тоді він приніс йому олівці та щось на кшталт сучасного альбому-розмальовки «Ленин в Кремле». Це була неабияка радість і, можливо, визнання батьком молодого таланту. Перші ж фарби були пізніше. «Одного дня батько фарбував вікна синьою та зеленою фарбами. Я дивився-дивився, і мені захотілось щось намалювати. Я взяв ті фарби і почав щось квацяти. Побачив це батько, та й каже: «Взавтра куплю тобі акварель». От так я «напросився» на нові та, зрештою, мої перші фарби», – пригадує митець.

Іван Йосипович з сумом і водночас гордістю згадує свого батька: «Татко був мудрим, я й мізинця його не вартую. Він був щирим, любив і поважав людей». З такою ж повагою, як і про батьків, згадує художник і свою вчительку Меланію Степанівну, яка «була першою, хто навчав його пізнавати світ». Та траплялося так, що за малювання перепадало йому і від неї.

 

Мистецтво і цегельний завод

Саме рідні люди, вчителі стали його першими наставниками, а шкільні роки – ґрунтовними уроками життя. А потім була армія. І тут молодий талант не припинив малювати, а брав активну участь у підготовці стінгазети. «Після армії я повернувся додому. Закохався, планував одружуватися, але потім вирішив, що ще зарано. Наступною метою стало училище декоративно-прикладного мистецтва у Львові», – пригадує художник.

Вступні іспити до училища теж стали своєрідним випробуванням для Івана Лавріненка. «Я не знав елементарних речей: що таке натюрморт, техніка малювання, композиція. Пригадую, коли ми мали малювати отой, тоді ще невідомий мені, натюрморт, до мене підійшов хлопець, який вступав уже вчетверте. Ми розговорились, він допоміг мені розібратися із завданням та необхідними інструментами. У результаті, коли я побачив його роботу, то не міг відірвати погляду. Вона мені здалася такою довершеною, досконалою. Так і хотілось взяти той горщик у руки. Він був ніби справжній. Тоді я розумів, що шансів у мене небагато». Результати були середніми: чотири, чотири з плюсом. Але чомусь це не вселяло надію.

Наступним здивуванням для Івана стала оцінка роботи хлопця, який вступав учетверте. Він отримав трійку з плюсом. «Це мене шокувало. Я не розумів, що це за така система оцінювання. Я просто усвідомлював, що коли вчетверте із такими здібностями отримують трійки, то моя четвірка – це ні що інше, як помилка. З середніми балами я вже й не претендував на місце. Тому зібрав речі і поїхав додому», – розповідає художник.

Ким тільки Івана Йосиповича «не бачили» рідні, коли він повернувся в село: мати – міліціонером, батько – вантажником. Врешті-решт, близько місяця художник працював замість батька на цегельному заводі. «А що тоді мені було робити. От я й пішов трішки заробити. Не сидіти ж вдома було. А найцікавіше, що минув місяць і тут я отримав виклик. Мене зарахували до училища. І це тоді, коли я вже давно забув про нього і не згадував», – пригадує він, сміючись.

 

lavrin3

 

Навчання і голі натурниці

Зібравши речі, молодий хлопець поїхав на навчання. Стипендія тоді була 35 карбованців. Загалом на життя вистачало. Так трапилося, що на другому курсі та вступна «четвірка» різко перетворилась на «двійку». За таке мали б просто відрахувати. Але  Іван розумів, що потрібно рятувати ситуацію. На щастя, вдалося домовитися з деканом і хлопець продовжив навчання, але стипендії таки лишився. «Батько таких грошей, щоб мені висилати, не мав, родина була далеко не з багатих. Але нічого, тоді стипендію я отримував домашніми кроликами і маминими пиріжками», – тепер, вже жартуючи, пригадує художник.

Звісно, що після цього семестру та життя за рахунок рідних, батько попрохав хлопця продемонструвати свої роботи, показати, чого він там навчається.

Додому Іван Йосипович привіз кілька малюнків, на одному з яких була зображена гола натурщиця. «Коли батько побачив, то ох як почав лаятися: «Я думав, він там вчиться, а він голих баб малює...» – і понеслось.

А я йому й кажу: «Тату, Ви ж розумієте, це наука». Але, очевидно, він ще не зрозумів до кінця, що то за така наука, бо скрутив малюнок і закинув на піч», – пригадує ті часи пан Іван. Проте, що б не говорив батько, а от його товаришам робота сина припала до душі. «Буде головою колгоспу або сільської ради», –  в один голос мовили чоловіки. «Пригадую, заходжу я одного разу до хати, а купка таткових приятелів розглядають мою роботу. Мовляв, «ти ба, який син Йосипа талановитий», а татко стоять із гордістю й собі посміхаються. Та коли він помічає мене на дверях кімнати, то демонстративно скручує малюнок і знову закидає на піч. От такий він був гордий, але мудрий», – пригадує Іван.

 

Коли все перевернулося

Минуло кілька років. «Після училища мій викладач Богдан Степанович Романець дав адресу свого друга – скульптора у Донецьку. Я й поїхав. Знайшов майстерню Донецького художнього фонду. Пам'ятаю, коли я сказав, що я від Богдана Степановича, то робота в майстернях на кілька днів припинилась. Я сидів у цьому патріотичному колі митців і розумів, що я втратив. Мені було соромно: коли мене запитали, хто такий Симоненко, я не зміг відповісти, бо не знав. Я взагалі наших не знав. У ці кілька днів отут (показує на груди) все перевернулося вверх дном», – емоційно розповідає художник.

Вони співали українських пісень, говорили про українських письменників. Саме тоді Іван Йосипович зрозумів, що його оточення в період навчання було проросійським і не могло прищепити любов до рідного, українського. Саме в ті кілька днів патріотичні клубівці вирішили, що йому час їхати з Донецька, адже комусь потрібно «піднімати» Черкаси. Так Іван Йосипович почав працювати в Черкаському художньому фонді, читати українських поетів, співати українських пісень і у кільканадцять разів сильніше поважати та берегти все рідне.

 

Дружина порвала всі малюнки

Піднятись на ноги та реалізуватися Івану Йосиповичу вдалося саме у Черкасах. «Приїхавши сюди, я почав працювати, закохався до нестями і одружився. Дружина у мене була гарна, розумна, – пригадує художник. – Та чому була! І є. Але мала вона одну біду. Заманулося їй піти навчатись в університет. А я й говорю: "Навіщо та освіта, коли ти в торгівлі працюєш?". Так ні ж. Уперлась. Вирішила – і все, піду навчатись. А мені хотілось родини, дітей». Його кохана тоді твердо заявила: «Поки не закінчу університет, ніяких дітей». Це й обурило молодого художника. Почалися сварки, образи, непорозуміння...

Одного разу, під час чергового скандалу, вона навіть порвала його малюнки. «Я не міг більше цього витримувати. Просто взяв і пішов, отак просто, без нічого», – глибоко зазираючи в очі, ніби шукаючи підтримки і розуміння, говорить Іван Йосипович.

Протягом року жив у майстерні, спав, на чому було, їв, що мав, адже там ні приготувати, ні випрати не було де.

І лише через рік, коли він «став на ноги», тоді «ще дружина» прийшла в майстерню зі словами: «Я все зрозуміла. Ходімо, будемо жити, як раніше. Або збирайся, або післязавтра я виходжу заміж!» – обурено пригадує художник.

«А я як лежав, так і не встав. (Замислюється, примружує очі на кілька секунд) Вона сильна! Але і я сильний», – гнівно додає.

Потім було розлучення, квіти, ресторан – без істерик і скандалів.

«Це, мабуть, був той переломний момент у моєму житті, коли я за лічені дні посивів. Тяжкий був рік!» – митець згадує з сумом і розчаруванням у голосі та очах.

Це той випадок, коли вона виявилася не тією музою.

 

У пошуках музи

Знайти ту музу і той дім письменнику допоміг його приятель. «Якось зібрався я піти відпочити у ресторан. Мій приятель був теж не проти. До того ж, він «прихопив» з собою двох дівчат. Там ми співали, веселились від душі й от під кінець вечора Надя, яка мала піти з моїм другом, чомусь захотіла піти зі мною», – пригадує Іван Йосипович. «Провів і забув», – миттєво додає.

 

lavrin2

 

Надія працювала у ляльковому театрі. Наступного дня дівчина помітила його серед натовпу на площі. «А в мене тоді було довге волосся, я взагалі такий колоритний був, підкачаний спортсмен... Вона підійшла до мене, привіталася. Я спочатку не впізнав її, адже тоді було тьмяно. Я особливо й не розгледів, не запам'ятав», – пригадує художник.

Того ж дня вона мала повертатися додому в Бердянськ. Були проводи, її сльози, поцілунок, адреса. Але, як і минулого разу, Іван Йосипович не надав цьому ніякого значення. Все, як у перший вечір знайомства – «провів і забув». Та вона вкотре нагадала про себе. Одного разу, дорогою з відрядження, його майбутня муза заїхала в Черкаси і знайшла його майстерню, що ще й досі дивує пана Івана. Потім була ромова, знову проводи. Вона поїхала.

«Минув час. Я подумав, що мені вже 34, пора щось робити. Всі мої друзі вже мають сім'ї, дітей... От я й вирішив:  зібрався і поїхав до неї. Її мама була шокована. Вона поглядала на мене скоса і, мабуть, запитувала доньку, де вона відкопала цього «дядька», – жартуючи говорить митець. – Я відразу заявив, що забираю вашу дочку. Кажу: «У тебе 24 години на збори». І ніхто не був проти. От така історія!»

Так доля звела творця з його натхненницею, музою, яка протягом десятків років не рве його шедеври у вирі емоцій, а намагається надихати та підтримувати. До того ж, Надія також малює, працює у сфері ландшафтного дизайну.

 

Творчі загули і творча філософія

«Митець мусить втікати з життя для того, щоб його пізнати. Мусить втікати з життя, дріб'язкового побуту, тому що він розносить митця на частки...» – писав Михайло Осадчий. Іноді й Іван Йосипович, як типово-нетиповий митець втікає від того «дріб'язкового побуту». «Ви ж розумієте, художники – люди непередбачені. Буває, що потрапляю у компанію таких, як я, і йдемо всі у «творчий загул». Найцікавіше, що коли я повертаюсь додому, то просто мовчу. Ну немає чого сказати! Соромно і все. Дружина ж моя мудра, завжди розуміє, пробачає, а головне – сприймає таким, який я вже є», – говорить пан Іван.

 

«Іван мислить словом, Іван мислить простором, Іван мислить матеріалом», – говорив Микола Теліженко. Так він характеризує не лише творчість, а й життєві позиції художника. І справді, Іван Йосипович – людина унікальна. Він з дитинства був і до сьогодні залишається сильним. Черпав і продовжує черпати життєву мудрість і філософію звідусіль. У кожну роботу вкладав і вкладає душу. У кожне слово і кожний твір вливає своє світовідчуття і світорозуміння, а у кожний погляд чи жест – щирість і любов. Бо ж «талановиті люди – талановиті в усьому». А таким справді потрібно народитися...

 

 

 

 

 

 

 

 

Фото надані автором, НародUA

Поділіться з друзями: