Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


02 Лист 2013

Ірена Карпа: «Відкиньте все і починайте з мрії»

Читайте більше в рубриці Людина
 

Ірена Карпа закликала не розбазарювати енергію у соціальних мережах, зізналася, як знімає стрес, і порадила, куди слід посилати внутрішніх цензорів. За словами Ірени, дуже важливо – не зраджувати своїй дитячій мрії. Про це письменниця розповіла слухачам Осінньої літературної школи.

Хочете розчарувати батьків, а до гомосексуалізму душа не лежить?..

Якщо ви скажете «я хочу бути письменником» на якомусь етапі, коли всі дітки вирішують куди йти – в економісти чи в юристи, то про вас подумають, що ви несповна розуму. Або якщо вас батьки люблять і хочуть вам добра й щастя (а таке буває), то вони можуть сказати: «Ага, хочеш писати – пиши звіти у податкову інспекцію». А ще десь був демотиватор «Хочете розчарувати батьків, а до гомосексуалізму душа не лежить? То займіться мистецтвом!». Мені цікаво, є серед вас хтось, кому батьки казали: «Пиши-пиши, пишець тебе шліфує»? Бо мені тато в свій час казав, коли я вступала в ін-яз, але страшенно хотіла вступити на журналістику: «Якщо чесно, пишеш ти так собі». У результаті він зробив мені послугу, бо я на шару вивчила декілька іноземних мов, а журналістом стала все одно, бо дуже хотіла це робити. Так чи інакше, життя батьків – це життя батьків, а ваша мрія – це ваша мрія. Це різні речі.

Якби я хотіла, щоб мої батьки були раді з того, хто я є, я б зараз мусила працювати або в міській раді, або в податковій інспекції. Тоді б жизнь удалась.

 

«Я вступив у Спілку письменників, щоб їсти по талонах у кафе «Еней»

Пригадую, в дитинстві мені дуже хотілося вступити в Спілку письменників, бо якщо ти в Спілці, то автоматично стаєш письменником. І потім були ми навіть на якихось зустрічах цих молодих письменників, які казали: «Я вступив у Спілку письменників, щоб їсти по талонах у кафе «Еней». Але, принаймні, чесність – це вже достойна риса для митця.

 

25

 

«Відкиньте все і починайте з мрії»

Мені дуже допомогло те, що на першому курсі на якійсь лекції з культурології я почула гасло французьких студентів під час культурної революції: «Відкиньте все і починайте з мрії». Де б ви зараз не були, навіть якщо у вас є якісь переклади іноземними мовами, відкиньте все і починайте з мрії.

 

Ваша дитяча мрія – це та чарівна кнопочка, яка допомагає робити «релоад».

 

Кожен може себе згадати, коли ви почали писати. Якщо я згадаю себе, то це була така товста дівчинка, яка мало з ким дружила, бо не лазила по деревах і сісьок не було великих. Я сиділа і писала в грубому зошиті. І мені казали дядьки, які мене відсовували і грали в доміно: «Що це ти пишеш?». А я відповідала: «Я пишу книжку і буду письменником». І зараз, коли пройшли роки, ця дитяча мрія допомагає мені позбутися всього – якихось комплексів, якихось угризєній совісті від того, що ти не потрапив у якийсь рейтинг, чи що якийсь критик на тебе накакав... Ти просто згадуєш ту дитину, яка з грубим зошитом щось писала, і думаєш: «Слухай, чувіха, а я ж тебе не зрадила! Я зробила все так, як ти хотіла тоді, я стала письменником!».

Це дуже важливо – законектитися. Мало того, що ти з самим собою конектишся, ти ще конектишся зі своєю внутрішньою психологічною дитиною.

 

«Лучше синій диплом і красна рожа, чим наоборот»

Коли я закінчила університет, усі пішли в офіси на роботу, а в мене було в кишені 600 доларів, які мені батьки подарували на закінчення універу, і я поїхала в Індонезію. Ніколи не знаєш, коли не вернешся.

Треба робити те, що хочеш. Я кілька тижнів тому була на межі життя і смерті, і після того дуже на багато речей дивлюся по-іншому. Хочу, щоб з вами такого не ставалося, і щоб розуміння приходило через щось серйозне. Треба пам'ятати, що радіти життю можна повсякчас, а творчість – це одна зі складових радості життя. Встигати треба робити те, що ти дійсно любиш. Навіть мені бабця казала «лучше синій диплом і красна рожа, чим наоборот».

 

dsc8594

 

Мою найпершу книжку видав за свої кошти хлопець

Найперше моє оповідання видав журнал «Четвер». Це для мене було якесь таке одкровення, яке, напевно, Нобелівська премія не принесла б. Сам Іздрик зацінив і видав! Йому переслав мій текст Мох, продюсер «Перкалаби». Тобто по протекції. Українці – це такі люди, що можна з вулиці потрапити, через конкурси, але краще все ж таки якщо знаєте якогось письменника, до якого дослухаються. Краще дайте їм.

А найпершу мою книжку видав один хлопець, який мені не зізнався, що він її видав за свої приватно зароблені гроші. Це було дуже зворушливо. Відчуття просто нереальне, коли ти бачиш перші пачки своїх книжок. Це як перша любов. Я потім ходила на Петрівку і сама власноручно носила свої книжки. І брали. Усі ці кола я пройшла сама. Якось добре все пішло, критики її помітили, були схвальні рецензії, і наступну книжку «Фоліо» видавало з подачі Андрія Бондаря. Тобто з вулиці я ніколи не приходила. Варто знати якісь лазєйки, крім того, що ти талановитий.

 

Чим відрізняються письменники від поп-зірок

Письменники від поп-зірок дуже вигідно відрізняються, бо нам не страшний вік. Він нам тільки на користь. Чим старшим ти стаєш, теоретично (звичайно, деколи приходять «только годы») приходить якийсь досвід, розвиток, мудрість. Ви бачили більше, ви рефлексували більше, у вас це все переварилося. У вас немає якоїсь залежності від зовнішності й краси. Як казав Бернард Шоу, «я став письменником тому, що мені не треба добре виглядати і ходити на зустрічі з моїми клієнтами. Можна дійсно сидіти вдома в костюмі фрілансера - в тапочках, в халаті, з розпатланою головою - і писати геніальні речі. Головне – щоб це все не було через силу, і щоб вас самих перло від того, що ви пишете. Тобто, можна прорахувати кон'юнктуру ринку і подумати, що зараз «піде отаке і отаке». Еміль Золя, бідняшка, це і робив – настругав стільки томів, поки попав у ті очікування. Я чесно кажучи, не люблю прозу Еміля Золя, хоча він і є в аналах світової літератури. Важливо, навіть якщо ви пишете «заказуху», щоб вона вас перла. Із власного досвіду кажу: коли я намагаюся написати те, в чому не розуміюся, наприклад, про знедолене життя дівчини, яка займається тим, що вона робить манікюр багатим женщінам, то нічого не виходить. Тому не пишіть те, в чому ви не розбираєтеся. У будь-якому разі, вас повинно перти від того, що ви пишете, від того, що відбувається із вами і з вашим героєм. Тоді ваш твір знайде читача, який заразиться цим вашим внутрішнім тремом.

 

Ми звикли себе втоптувати в грязюку

Варто знайти кількох людей, котрі на самому початку скажуть, що ви геніальні. У моєму житті це завжди був Олег Артим - гітарист у моєму гурті. Він фактично відкрив для мене світ, починаючи від психоаналізу, до музики та літератури. Важливо, щоб ці люди на самому початку бачили, що те, що ви пишете, має якусь цінність. Репресивне виховання привчає нас до самокритики, до того, що «не висовуйся», «та там усі такі умні, як ти і ще умніші, та куди ти прешся, та що за самомнєніє». Ми звикли себе втоптувати в грязюку, або якийсь дурний комплекс відмінника, що я досягну висот, і всім сподобаюся, всім докажу... Треба розуміти, що ця штука важлива, і насправді мені все одно, з якого боку тюбитейка в тих, кому це не подобається. Пишіть для тих, кому це подобається. Комусь не подобається – до побачення, є багато іншої літератури.

 

dsc8796 1

 

Катерина Білокур – найбільша ледацюга в українській культурі

У мене була родичка одна, про яку всі казали: «О, Господі, вдень не працює, а ноччю ото свої стіхи пише і пише». І це був такий урод в сім'ї, що страшне. Але, як каже одна моя знайома психоаналітик, найбільшою ледацюгою в українській культурі є Катерина Білокур, якій казали: «Що ж ти квіточки свої малюєш і на город не йдеш?».

Це нормально, якщо ви працюєте вночі. Якщо ви студенти, то можна пари проспати, що я успішно свого часу й робила – раніше третьої не з'являлася. Можна писати зранку. Кажуть, що мозок функціонує з якоюсь там інтенсивністю. Мій мозок може й функціонує, але він про це не підозрює, бо він спить. Хтось може писати на коліні в кав'ярні, хтось – між нападами рутини своєї основної роботи, поки всі сидять і працюють, пише свою нетлєнку. Хтось бере цілу відпустку. Наприклад, так зробила Оксана Форостина, яка написала свій роман «Duty Free». Вона так довго до цього йшла, звільнилася з основної роботи, взяла кілька місяців відпустки, і сиділа, концентровано працювала над своїм романом. Універсальних рецептів нема. Вам треба самим зрозуміти, за яких умов вас пре найбільше.

 

Писала на дитячій парті, зігнута в три погибелі

Варто завести якусь річ, яка буде асоціюватися із вашою творчістю. Наприклад, настільна лампа чи чашка.

У мене була якась така дитяча парта, коли я жила на Оболоні, і я там сиділа зігнута в три погибелі і щось писала. Це, напевно, була якась моя правильна йогівська асана, щоб так писати.

І не пишіть у стіл. Навіть якщо вам дуже страшно показувати свої твори знайомим, виставляйте їх у мережу. І будьте готові до того, що коменти будуть екстремальні, але серед них може бути певна кількість конструктиву у ваш город. Взагалі класно щось почитати вголос. Я наприклад, давно садовлю своїх найкращих друзів і читаю їм. Або навіть по телефону читаю. Це дуже допомагає, бо коли ти комусь читаєш, людина може помітити якісь речі, і ти сам помічаєш, що щось звучить недобре. Як на мене, текст, який читається нормально вголос, він і написаний нормально.

 

Він плюнув собі на руку і пригладив волосся

Сьогодні бачила дядечка, який стояв і дивився у вітрину. А потім плюнув собі на руку і пригладив волосся. Я думала, що таке буває лише у фільмах. Але в нього справді був потяг до краси, він хотів зробити собі зачіску. При цьому прогадав, бо якщо він ішов до жінки, то вона відчує запах слини на волоссі. Він же не ластівка, щоб гніздо собі вити на голові.

 

Розумні самі розберуться, а от ідіотам треба допомогти

Ми любимо нарікати в Україні на цю ситуацію: мало платять, як за ці гроші вижити, але ця ситуація нормальна, як не дивно, і для Заходу. Митець – це такий супергерой. Він вдень – офісний задрот, а вночі – суперкрутий письменник. Тому, якщо ви відчули в собі потенціал, що можете цим зайнятися серйозно і професійно, все одно не варто кидати стару роботу, якщо вона допомагає вам оплачувати рахунки. Звісно, письмо – це для душі, а робота на дядю – неприємна, і ми б хотіли від неї позбавитися, стати фрілансером і жити в Таїланді на десять баксів у день.

Це кроки, на які треба наважитися. Я наважуюся, бо впевнена в тому, що якщо ми робимо щось, що нам дуже треба, то боженька таких уродів не кидає. Розумні самі розберуться, а от ідіотам треба допомогти.

 

Предтеча Януковича ледь не знищила тексти

Ви не повірите, але я теж була офіс-менеджером. У мене тоді не було вдома комп'ютера, зате був на роботі. Це була фірма, яка організовувала дітям поїздки за кордон. До речі, персонажів дуже класно брати з офісів. Там була Зінаїда Андрєєвна з таким величе-е-е-езним начосом. І от вона побачила, що я щось пишу, і наказала секретарці знищити всі ці тексти. Слава Богу, що секретарка була недостатньо розумною, щоб із кошика це видалити. Там знайшлося навіть щось, що допомогло мені конкурс «Гранослов» виграти. І ці тексти були потім надруковані в моїй першій книжці. Але одним пальцем із червоним манікюром усе це могло бути знищене. Зінаїда Андрєєвна казала: «Что ж ето такоє – прійдут сєрйозниє клієнти, а здєсь у вас какіє-то «витеклі очі». Така собі предтеча Януковича. Якби ще Яник носив начос...

Насправді, це були дуже цікаві часи, коли ти думав, що собі купити – плавлений сирочок чи сирочок з ізюмом, як шикануть? І це дуже добре, що був такий досвід. Бо якби я була мажоркою, сир у маслі катався, тоді – про що писати?

 

Творчість Оксани Забужко серйозно впливає на Сергія Жадана?

Я раніше, коли була зовсім маленька, дуже чітко бачила, в кого я «деру». Почитала Іздрика – пишу як Іздрик. Почитала Забужко – речення на вісім кілометрів. Але це не тільки в початківців. Жадан, коли вийшов «Музей покинутих секретів», сказав, що він відклав книжку, тому що його почала дивувати довжина його речень.

Зараз, коли я пишу якусь колонку, відкриваю і читаю Бойченка, Іздрика чи Малярчук. Це класно. Особливо, якщо перед тим ви прочитали щось російськомовне і треба в собі активізувати українську мову.

 

«Досі не можу не ржати, чуючи свій голос у записі»

У соціальних мережах не розбазарюйте свою енергію в емоційних коментарях, не ведіть дискусій, не полемізуйте з тим, що вам нічого не дасть. Ну хіба шо всі кричать «убий котєнка», треба написати «нє, не вбивай котєнка, давай я краще тебе уб'ю». Особливо, оцей хохлосрач, який починається на теми «українська-російська мова», гомофобія... Не ведіться. Бо людям за це платять зарплату. А вам ніхто не платить.

Краще заведіть собі блокнот, куди будете записувати всі речі, котрі вас надихають. Якщо вам не подобається блокнот, можете користуватися диктофоном.

Я, наприклад, не можу. Бо досі не можу не ржати, чуючи свій голос у записі. Наприклад, коли я в Гімалаях писала, у мене був такий нещасний зошит, на обкладинці якого був один долар. Я купила його біля якоїсь сільської школи. Туди дуже гарно все записувалося. І все воно якесь рідне.

 

Свої романи віддавала до друку без редагування

Боялася перечитувати свої романи. Каюся, але віддавала в друк без редагування. Бо мені було страшно – а раптом там усе не так кльово, як мені здалося. Насправді, якщо ви відчуваєте відповідальність перед своїм потенційним читачем, і не хочете, щоб вам потім було стидно, краще перечитати.

 

Я не плутаю Коцюбинського з Котляревським!

Намагайтеся не писати про те, у чому ви не розбираєтеся. Не лізьте з освітою бухгалтера у медицину. А якщо вже полізли, сходіть у бібліотеку Вернадського чи погугліть. Якщо чогось не знаєте, краще проконсультуватися зі спеціалістом, щоб не потрапити впросак. Недавно написала у ФБ: «А ще в Полтаві була чудова садиба Коцюбинського». І це не тому, що я Котляревського плутаю з Коцюбинським, а тому, що садиба Коцюбинського теж у дуже красивому місці. І тільки одна якась людина запитала «А хіба не Котляревського?». Усі інші схавали. Я себе навіть лохом не змогла до кінця відчути.

 

img 0467

 

Як економити на психоаналітикові

Письмо – це терапія. Навіть якщо ти не накатав десять сторінок за день, а лише написав пару речень, вони все таки вселяють надію, що день прожитий недаремно. Фейсбук для людей, які займаються літературою, є таким собі симулякром творчості. Бо замість того, щоб писати туди і рахувати лайки, скільки ти насмішив людей («ой, я написала, а всі ржуть – ай-не-не!»), добре займатися тим, що матиме більшу вагу. Треба себе дисциплінувати. Бо ми зараз живемо в епоху швидковмирущих текстів, і це «розволочує», бо не треба багато думати, написав, виговорився, люди прочитали...

Моя вам порада – треба поберегти це для чогось більшого. Причому, усі мої поради стосуються, як вас, так і мене. Я є таким чесним лікарем із серії «поки не вилікувався сам, інших не лікую».

Писанина – це втеча, яка має терапевтичний ефект. Ви можете економити на психоаналітикові. Сідаєте і виписуєте те, що хотіли. І якщо будете писати регулярно, на свої щоденні проблеми подивитесь по-іншому. Писанина допоможе вам вирішити особисті конфлікти.

 

Ми нікому нічого не винні

Треба викроювати якийсь час на себе. Якщо це питання дітей, то треба пам'ятати, що ми нікому нічого не винні. Я погана мама. Я це розумію. І дуже раджу книжку Памели Дракерман «Французьке виховання». Коли жінка не займається собою, виглядає як свиня і не ходить на роботу, у Франції це не комільфо, це негарно. А в нас чомусь, якщо ти мама, то треба вдягати все на три розміри більше, і ходити так до кінця днів своїх, бо діти – це все. Так не можна.

 

Шіллеру під стіл запихали гнилі яблука

Орхан Памук – відомий турецький письменник, щоранку казав жінці «до побачення», типу йшов на роботу. Робив пару кіл навколо свого кварталу і повертався додому так, ніби він прийшов в офіс, щоб працювати. Йому треба було уявляти, що дім – це офіс.

До речі, Ерленд Лу та інші норвезькі письменники винаймають собі офіс і йдуть туди писати як на роботу. У Лу навіть діти не знали, що він письменник, і одного разу прийшли зі школи: «Тату, нам вчителька сказала, що ти письменник!».

Шиллер писав свою поезію тільки, коли йому під стіл запихали гнилі яблука. Це нагадувало йому юність, як він гуляв у яблучних садах. Тому що нюх дуже активно бере участь у творчості. Запахи – це те, що пам'ять найдовше зберігає. Тому, якщо щось було красивим, але погано пахло, воно у нас не відкладеться у пам'яті.

У Трумена Капоте був свій ритуал. Він міг щось писати, тільки лежачи на ліжку з цигаркою і кавою.

Гюго догола розбирався, віддавав весь свій одяг слузі, будучи в готелі, і забороняв йому повертати цей одяг, поки він не допише певний обсяг роботи. І не тільки він один. Чомусь людей пре в костюмі немовляти творити.

Потрібно щось, що зірве чеку з нашого потенціалу. Можете собі вигадати свій ритуал. Я от у житті не палю, але деколи, коли пишу, можу палити свої індонезійські цигарки зі спеціями.

 

Цензора треба посилати подалі

Стакан доброго вина навіть всередині дня знімає стрес, забирає цю рутину, ти стаєш розслаблений і тобі стає легше. Це затикає твого внутрішнього цензора. Йому треба казати: «Дядьку, йди на х...». Навіть якщо ви в житті не матюкаєтеся, це допомагає.

 

 

 

Фото із сайту irenakarpa.com 

Поділіться з друзями: