Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


05 Лип 2012

Ганна Гриценко 40 років живе на Орбіті

Читайте більше в рубриці Людина
 

Вона зберігає хліб у морозилці, бо до найближчого магазину треба йти аж у сусіднє село, тож накуповує відразу кілька буханок. Довго думає і не може відповісти, коли запитують, скільки їй років. Любить бавитися із малечею на дитячому майданчику біля будинку, і сумує, що досі не має власних онуків. НародUA спілкувався про життя-буття із пенсіонеркою Ганною Гриценко, яка 40 років тому розбудовувала селище Орбіту, що на Чигиринщині, а зараз тільки із ностальгією згадує ті часи, коли навколо було гамірно, бо нині селище стоїть пусткою.

9


Я родом із Вінницької області. Дурна була і переїхала від рідних. Усі вони вже повмирали, а я хворіла дуже, але досі живу. І Бог його знає, скільки ще буду жить. Я з 1955 году. Це нада мені сісти, взяти папірчик і порахувати, скільки мені років. Здається, ніби ума добавилося, але пізно. Сюди приїхала у 1973 році з Ладижина. Усі будинки тут побудувала. Працювала муляром-штукатуром, а потім вивчилася на машиніста баштового крану, але тільки трошки поробила, бо потім будівництво закінчилося. Багато по відрядженнях їздила – на Хмельницькій АЕС була, на Нетішинській була, Запорізькій, Одеській, Чорнобильську будувала. А тут отримала маленьку квартиру і живу. Син поїхав в Одесу, бо що тут робить молодьожі? Клуб був, але розвалили його, а ми один одного няньчимо та й усе.

 

Пороз'їжджалися люди, бо тут роботи немає. А ми – пенсіонери-інваліди, тут віку доживаємо. Молоді трошки є, але небагато. Вони їздять на заробітки – в Росію, в Москву, в Київ. А в нас тут городи маленькі, то й живемо. Оце як встану зранку, то треба подивитися, чи всі сусіди живі.

 

2 copy


Стоять два дев'ятиповерхові гуртожитки. Їх розкурочили, але коробка стоїть. Кажуть, у військових немає житла. А тут така хороша природа, майже курортна. Море близько, ліс. Чому військове відомство не викупить оті два гуртожитки? І чому там військовим не дати квартири? Гуртожитки – стіни є, дах є, штукатурка робилася міцна, там по 18 і 12 квадратів кімнатки, можна зробити перепланування. І скільки б військових заселили! І нам було б добре. Скільки чую по телевізору, що немає житла. А тут стоїть. Це просто така безгосподарність! Хтось їх викупив, але нічого не робиться.

 

Громада протестувала проти атомної. Мовляв, таке курортне місце і сюди атом. Уже й так тим атомом усю Україну запилили, куди ж ще й біля водойми! І воно зупинилося. Потім хотіли залізницю тягти, та кажуть, десь її протягнуть, а люди з возами прийдуть та розберуть на погреби, а вони знову щось кинуть... Я проти атомної. Краще там, де вже є атомні, позбільшувати блоки та слідкувати за екологією.  Тут ліси такі гарні, а які тут були мисливські угіддя, озерця... По лісі кулички бігали, ідеш, а вони бігають. А в озерці каченятка плавають - і маленькі, і більшенькі...

 

3


Був у нас магазинчик, але закрили. То я ходжу у Вітове та там скупляюся. Набрала хліба і поклала у морозилку. Ріжу - не можу врізать, але потім відходить, і як свіжий.

 

Газ сюди протягли. А я газу боюся. Син каже, що вкладати в цю квартиру гроші немає сенсу, не хоче тут жити, бо роботи немає. Поїхав у Одесу. То я його не змушувала, зробила собі електричний конвектор і нічого, не мерзну.

 

Шкодую, що лишилася на Орбіті. Була в Москві на олімпіаді, штукатурила олімпійський об'єкт, і мені там пропонували лишитися як спеціалісту, але в мене помер батько, а син був у матері, і вона сказала, що не зможе за ним дивитися. І я залишила Москву і приїхала сюди в гуртожитку кімнату отримувати. А треба було брати сина за руку і їхати в Москву. Там дали б житло. А так, що я для сина хорошого зробила? Абсолютно нічого.

 

4


Коли я сюди приїхала, тут ліси вирубували, а там де була підстанція, стояла маленька хижка, вона і зараз є. Нас на підстанції тримали, роботи не було, то ми ті стовпчики штукатурили і до річки бігали купатися. Тоді почали гуртожитки будувати. Як клали цеглу, то слідкували, щоб розчин не застигав, водичку додавали, щоб усе міцне було. Та що там казати – кладка була на віка!  У мене ще навіть є фотографія, як я на даху будинку сфотографована з хлопцями.

 

5


У їдальні, яка зараз стоїть розвалена, бувало завжди усі свята відзначали. Дівчата собі на будівництві працювали, у робах ходили, а як якесь свято, то як поодягаються – справжні королеви.  Так і молодість пролетіла...

 

Жалко, аж плакати хочеться. Робила мулярем. Це ж одною рукою береш п'ятикілограмову цеглину, а іншою рукою – розчин, поклала і наступну цеглину... І все, що я робила – воно ж нікому не треба. Та якби був закон, що якщо нічого корисного не зробив, то пенсію не платити, то я була б без пенсії. А так отримую 800 гривень, хоч і пахала, як той мерин. Бо сказали, що всі відрядження мені не зараховуються, а я ж їздила весь час, навіть коли син був маленький, і не мали права мене у відрядження відправляти.

 

6


Ходимо в ліс по гриби, тут місця такі грибні. Буває такий рік, що білими грибами як засипе, то всі з відрами ходять. Якщо посушливий рік, то менше. Я не продаю. Назбираю, відварю та якій бабці принесу каструлю та кажу – нате, воно вже приготовлено. А ще стоять у банках білі гриби. Буду викидати, бо не приїжджав син, не брав, а воно вже третій рік стоїть. А ще привчилася маслята сушить. Почищу, поріжу, кладу на скло – до вечора підсохне, поперевертаю.

 

Приїздять туристи на море відпочити. А бувають люди у дорожньому спорядженні з рюкзаками. А ще тут дітей багато росло, то вони ходять і розказують: «А ми жили он у тій кімнаті, а ми в тій». Приїздять подивитися. Приїздять на ці руїни, бо тут же було півмира - робили, надіялися. Я вже їх всіх і не пам'ятаю, бо вони повиростали, змінилися – хіба що хтось на матір чи на батька схожий, то можна здогадатись, чий.

 

Тут був раніше справжній мурашник. Їдальня робила, магазин робив, ще й з Вітового до нас підкупляться приходили. Непогані були умови. А тепер навпаки. Тоді ми на вітівців бурчали, а тепер туди горнемося. У магазин коли не прийдеш – дівчата прибирають, вікна миють – до блиску драють. А зараз подивишся-подивишся та й думаєш – чи воно було справді, чи то тільки таке сниться?

 

7


Як мені із бабами про щось говорити, то я краще впіймаю машинку дитячу і вперед. А я ж товстенька, воно смішно збоку на це дивитися. Нехай сміються, а мені з дітьми добре гратися. Вони такі хороші. Якщо своє, то треба весь час, а з чужим так – погрався-погрався, посміявся та й пішов. Нема в мене внука чи внучки, бо син нежонатий. І чи буде – Бог його зна. Якби ж трошки життя налагодилося, а то так подумаю – живу-живу, і в мене хоч один син, а в нього нікого. А в його друзів, які пізніше одружилися, дітки.  Він же з них приклад не бере і все.

 

8


Я по телевізору тільки новини дивлюся. На пульті батарейки погоріли, треба поїхати купити нові. То я через розетку включила, подивилася новини і на тому все закінчилося. Ще кіно люблю. А як виходжу на вулицю, то як не концерт влаштовую, то кіно показую – хай сміються. А що ж – плакати весь час чи що?

 

10 copy

 

Селище із космічною назвою Орбіта з'явилося на території Чигиринського району Черкаської області на початку 70-х років минулого століття.  Спочатку там  хотіли побудувати державну районну електростанцію (ДРЕС). Уже й будівництво розпочали, побудували гуртожиток для людей. Але потім передумали і кілька разів перепрофільовували об'єкт, врешті вирішивши, що краще зводити атомну електростанцію. І тут якраз настав 1986 рік. Чигиринці почали протестувати і вимагати не будувати «другого Чорнобиля». Навіть розвішували на стовпах величезні плакати із закликами припинити будівництво. Зрештою, восени 1989 року атомну електростанцію «законсервували». І хоча час від часу хтось із місцевих політиків і говорив, що було б добре відновити будівництво, проте далі балачок справа не йшла. Нині тут живуть близько 50 сімей.

 

Фото НародUA

Більше фото тут

Поділіться з друзями: