Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


12 Груд 2014

Галина Поліщук: «Не дай вам Бог такого пережити!»

Читайте більше в рубриці Людина
 

Галина Поліщук розповіла про страшні голодні та воєнні роки в Україні. На той час маленькій Галинці було лише шість років. Дівчинка разом зі своєю сім'єю мешкала у селі Чубівка Черкаського району. Родина була невелика: батько, мати, Галина та її молодша сестричка.

Того дня мама Галини Поліщук повернулася з колгоспу з пустими руками. Ні хліба, ні молока, ані бодай якогось колосочка нікому не дали. «Мабуть, того дня і розпочався Голодомор у нашому краї», - робить припущення вже старенька Галина Поліщук. Минуло декілька днів і до будинку Галі прийшло кілька комсомольців, які повністю «обчистили» будинок, не лишивши жодної крихти.

 

Їжею для родини стало листя. Його засушували, перетирали в дрібне борошно та пекли оладки. А коли цвіла акація, то саме вона ставала улюбленим дитячим смаколиком та замінювала солодощі. Магазини були замкнуті, бо продавати було нічого. Пощастило селянам, які мали корову. Проте і коровам жилося не солодко. Взимку, коли трави не було, а худобу потрібно було чимось годувати, їх власники розбирали стріхи. Стріхи були солом'яні і чоловіки потроху відрубували від неї шматки і запарювали гарячою водою. Молока, звісно ж, від такого «пайка» було мало, але й тому була рада змучена голодом родина.

Вже весною у лубенському лісі почала рости леверда. На вигляд вона схожа на часник, а листя - на подорожник. Ті, кому вистачало сил дійти до лісу, брали мішки та йшли збирати цю рослину. Коли Галинка та її сусідська подружка удвох гралися за двором, то побачили чоловіка, який ніс повний лантух леверди. Він зупинився біля силосної ями, яка з'явилася тут зовсім недавно, і впав на коліна, аби відпочити. Наївшись леверди, чоловік похилився і помер. А поряд бігав хлопчик і, граючись, заскочив до тієї ями. Всередині стрибали жаби і те, що в наступну мить побачили дівчатка, не на жарт налякало їх. Хлопчина почав живцем запихати жаб до рота. Жаб'яча кров стікала по його щоках, проте здичавіла від голоду дитина не розуміла, що робить. Інстинкт самозбереження взяв гору над здоровим глуздом. Налякані подруги побігли геть, тремтячи від страху.

 

Родина пережила Голодомор, та тут їх застала нова біда – німецька окупація.

Коли село було в облозі, то, попри усі негаразди, жити стало краще, адже в родині з'явився хліб. Тоді вже батько пішов в партизани, а мати з двома дочками лишилася вдома. Одного ранку мати напекла хліба і вирішила віднести чоловікові. Пішла до лісу зі своїми дівчатами, а там їх чекали партизани. Дітей завернули додому, а мати лишилася. Галинка взяла у матері лантух з хлібом, стиснула руку сестри і почала йти, куди наказували. Їх вивели аж за село і лише там, зупинивши, дозволили відпочити. Матері й досі не було і сестрам зводило зуби від крижаної руки страху, яка давила їхнє горло.

Коли солдати відпочили, то почали гнати селян далі. Дібравшись до Плескачівки, їх почали заводити до стайні, де вони і мали ночувати. Дівчаткам пощастило, що саме в цьому селі жила їх бабуся та дядько. Дядько почав розпитували Галю, куди поділася мати, і дівчинка розповіла все, як воно було. Потім чоловік витяг дівчат з колони і наказав йти ночувати до бабусі.

 

Зранку вся сім'я збіглася в лісі і лишилася ночувати з батьком в землянці. Вночі прийшли партизани і почали просити хліба, якого дати їм родина не могла. Мати ходила по ближніх селах і там їй не доводилось навіть просить про щось, адже коли вона стояла на порозі і плакала, то люди мовчки ділилися з нею усім, що мали. Так і виживала родина Галинки.

Ще на місяць лишилась родина у лісі. А згодом пролунало оголошення. Ті, хто мали дітей, сідали на підводи, а ті, кому вистачало сил, ставали у колону і, йдучи по всій дорозі, кричали «УРА!». Галинка з батьком стали в колону, а мати лишилася у лісі. За партизанським планом голосні крики мали б відлякати німців, проте вони лише обійшли гори та почали стріляти з кулеметів по густій колоні. Партизани забігли за гори і вбили велику кількість фашистів, що полегшило подальшу подорож наляканих, голодних і змучених селян. Перейшовши переправу, партизани направили колону направо.

 

Люди почали тонути, а засідка німецьких солдатів відкрила вогонь. Дівчинка, за наказом батька, впала додолу і закрила голову руками. До чоловіка, який обіймав свою маленьку донечку, підійшов партизан і сказав йому тримати коня. Тварину згодом вбили. Усе це - на очах у маленької Галі. Згодом невелика групка людей, в тому числі й Галинка з батьком, відбилися від основної групи і пішла наліво.

Коли люди дійшли до Чорнявки, то партизани уже чекали їх з ящиками масла. Галинці та її батьку вручили по шматку і вони пішли. У Чорнявці не було де ночувати, тому батька з дочкою партизани лишили у своєму штабі. Це був невеликий будиночок, і коли дівчинка зайшла до найпершої кімнати, то на її обличчі засяяла щаслива усмішка, адже там вона знову зустріла маму та меншу сестричку Віру.

Під час своєї довгої розповіді старенька жінка кілька разів повторила «Не дай вам Бог такого пережити!».

 

Ми повинні цінувати те, що маємо, і з повагою ставитися до людей, які пережили ті страшні часи. Потрібно згадувати про них не лише у роковини Голодомору чи війни.

 

 Фото надане автором

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему