Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


01 Черв 2013

Галина Дудар познайомилась з чоловіком доволі "містично"

Читайте більше в рубриці Людина
 

Галина Дудар - учитель математики. Живе в Тернополі. Учителює уже близько 30 років. Крім того, пані Галина - майстер з виготовлення ляльок-мотанок. Вона любить робити витинанки, подорожувати, читати і збирати фольклор. Жінка зізнається, що її чоловік варить просто неймовірну каву, і вони вже просто не уявляють свого життя без спілкування за філіжанкою кави. А якщо додати до цього ще чорний шоколад з горіхами й гарну музику, то виходить справжнє блаженство. Вона - щаслива. Має трьох дітей, про яких завжди мріяла. Серед своїх речей жінка з особливим теплом виокремлює коралове намисто прапрабабусі, якому вже більше ста років. Коли сумно, Галина Дудар слухає Квітку Цісик, а також читає Лесю Українку.

Дитинство

Це було так давно... Але іноді ці спогади ні з того, ні з сього самі виринають якимись уривками, фрагментами, і в більшості випадків одні й ті ж самі... Моє дитинство (раннє, мається на увазі) пройшло у мальовничому містечку Бережани, що на Тернопільщині. Пам'ятаю друзів із нашого двору, з якими росли; різнобарвні безсмертники, котрі висіювала мама і сусідки на прямокутних городцях на горбочку (я завжди дивувалась, як це вони такі кольорові і ціле літо їхні пелюсточки тверді мов лусочки); млинці, котрі моя мама заносила сусідці тітці Наталі (на жаль, вона відійшла вже давно від нас), а потім та кликала мене, щоб пригостити (я дуже не хотіла їсти малою). І тоді здавалось, що смачніших ласощів за млинці тьоті Наталі у світі не буває! Це вже, ставши дорослою, я дізналась про мамині хитрощі.

Потім був Ніжин. Батька запросили викладати у Ніжинський педінститут імені М. Гоголя. Назавжди врізались в пам'ять товстезні ланцюги навколо пам'ятника письменнику, бо на них можна було гойдатись, як на гойдалці. Великий універмаг, де я вперше сама купувала на свої накопичені, зекономлені на шкільних сніданках (улюблених слойоних язичках) гроші (о, це був великий капітал – три карбованці!) рожеву сипучу пудру в чорній кругленькій коробочці з намальованою Попелюшкою, котра загубила черевичок на східцях палацу і написом «Золушка». І радісне передчуття маминого щастя від мого подарунка!

А ще – село, де жили мої бабця і дідусь, жар в печі, коли перед святами пекли хліб... Ой, це, напевно, вистачить на цілу монографію «Казки мого дитинства», де моїми героями будуть найрідніші люди...

Найулюбленішою іграшкою була німецька лялька Соня. Тато привіз мені її в подарунок у 1965 році з Києва (може, з Москви). Така вона була неймовірно гарна – з пишним рудим волоссям, у шовковій блакитній сукенці, білесеньких шкарпетках і мештиках! І не пластмасова, а з чогось м'якого. І все було як у дорослої (щось на зразок Барбі, тільки велика). Це було щось неймовірне на той час! Їй я шила обновки довгий час. Це, мабуть, єдина з моїх іграшок, яка дожила до сьогодні. Нею гралась і дочка.

 

getImage 4

IMG 0577-1

 

Щастя

Я – щаслива. Ще, слава Богу, живуть мої Мама і Тато. Доля подарувала мені коханого чоловіка, з яким ми вже більше тридцяти років разом, а також трьох чудових дітей – дочку Юлю і синів-близнят Михайла й Миколу. До слова, я завжди мріяла мати трьох дітей і близнят. Навіть не знаю, чим я заслужила таку ласку від Бога. І маю онучка Артемчика (Юлин синочок). Це – надзвичайно сонячна дитина, наша радість.

 

IMG 1105-1

 

Я просто тішусь з того, що маємо. Тільки прошу Бога здоров'я для батьків, дітей, онучка і наших рідних. Мені здається, що це – головне. Тоді нічого не буде на заваді.

 

Задоволення

Отримую задоволення від:

- Спілкування за чашкою кави з чоловіком (без цього ми не уявляємо життя, крім цього, мій чоловік варить неймовірну каву), з подругами, а якщо ще до цього додати чорний (85%) шоколад із горіхами й гарну музику, то буде повне блаженство!

- Подорожей, не має значення, куди (крім супермаркетів, ринків і пляжів – це мене виснажує і пригноблює); це гори (тричі була на Говерлі, а ще на карпатських вершинах Синяк, Хом'як, Петрос – відчуття незабутні), замки (у нас на Тернопільщині та Львівщині їх дуже багато, ще не всі «дослідила»), незнайомі міста (дуже хотіла побувати в Черкасах – здійснилось, але далеко не все ще побачила, так що хочу ще!), ліс, море;

- Спілкування з онуком (йому у травні минуло 7), кожний раз переконуюсь, що я ще багато чого в цьому житті не знаю і не вмію;

- Читання книг (чекаю відпустки, щоб зануритись, а то все уривками – не вистачає часу), це Ліна Костенко і Леся Українка, Е.-М. Ремарк, Ф. Ванденберг і Ж. Месадьє...;

- Збирання фольклору, вивчення діалектів та говірок моєї Тернопільщини (я – наполовину лемкиня, наполовину – галичанка, так що мені цікаво все, що з цим пов'язано).

Іноді від того, що я – на самоті, цього часом не вистачає.

Від улюбленої вчительської роботи із всіма її позитивними і часом не дуже моментами.

 

IMG 2305-1

IMG 8445

 

Речі

Тут я задумалась. Може здаватись дивним, але особливо улюблених речей у мене нема. Ну, хіба що улюблена чашка, з якої я п'ю каву. Навіть не знаю, чому. З нею і спогадів особливих нема. Просто вона мені відразу сподобалась і все. А, напевно, ще коралове намисто, яке передалось мені від моєї бабусі, а їй від її бабусі. Тобто йому вже понад сто років. Не знаю, чому, але коли мене просять позичити його, я роблю це не дуже охоче. Ні, не від жадності. Я не дуже вірю у якусь там магію, але якось відчуваю, що не можу позичити будь-кому, тому були випадки, що відмовляла. Боюсь його втратити. Може, це і є мій фетиш?

 

 

Знакова подія - знайомство з чоловіком

У моєму житті була історія, яку я вважаю знаковою. Можливо, якоюсь містичною, дивною, але її наслідком став мій 30-річний шлюб з моїм чоловіком.

Це було у 1978 році. Я закінчувала школу. Особливо не переобтяжувала себе думкою, куди вступати. бо це було вирішено ще в далекому дитинстві: "буду вчителькою". Батько – педагог, у Тернополі – педінститут. То що ж там думати? Аж тут подруга намовила мене: "Давай спробуємо в Москву гайнути, в МДУ ім. Ломоносова!" Я зразу вагалась. Думала, як я маю сказати батькам? Хто мене саму туди відпустить? Але так хотілось, що наважилась. На моє щире здивування, тато взагалі не заперечив, тільки спитав, на який факультет. Ну, звісно, на механіко-математичний (він сам свого часу навчався у Чернівецькому університеті на математичному). Тож я з подругою у супроводі її батька рушила до столиці. Вступні іспити на той час у МДУ були в липні, а у всіх вузах Союзу – у серпні, так що ми нічого не втрачали. Подруга успішно провалила перший екзамен з хімії і повернулась додому, а я витримала усі іспити. Мою долю вирішили якісь півбала – я не пройшла за конкурсом. Прилетіла за мною літаком мама, я попрощалась із новими подругами, ми стояли на залізничному вокзалі і ревли від горя. І потяг повіз мене додому. За кілька днів я стала студенткою нашого педінституту, склавши єдиний екзамен на відмінно. І почалось студентське життя. Із дівчатами, з якими я познайомилась в "абітурі" у Москві, ми листувались. А згодом до мене зателефонували. Приємний юнацький голос повідомив, що хоче зі мною зустрітись і передати з Москви подарунок на мій День народження від дівчат.

Це була моя друга зустріч з моїм майбутнім чоловіком. Як згодом виявилось, перша була там - в Москві. Ми, виявляється, в одній групі здавали екзамен з математики.

А на другому курсі він перевівся з Москви до нашого інституту, і ми познайомились втретє, коли він опинився в нашій групі. Через три місяці закрутився студентський роман. І продовжується вже багато років. Тож, напевно, так мало бути, що я не вступила до МДУ і зустріла свою долю тут, у рідному місті.

 

IMG 8527

IMG 8592

 

Думки

Найчастіше думаю про батьків і про дітей. Батьки вже поважного віку, хворіють. Мене мучить думка про те, що я не можу належно їм допомогти, що часто вони мені допомагають. Не завжди маю можливість зайти, тож телефоную щодня. Мене лякають ранкові або дуже пізні телефонні дзвінки.

Думаю про дітей. Хочеться, щоб все у них в житті влаштувалось.

Стараюсь не думати про швидкоплинність часу - все одно ми над ним не маємо влади.

 

IMG 8879-1

 

Мрії

Від життя хочу душевного спокою.

Мрію дочекатись правнуків.

Мрію, щоб повернувся брат в Україну, щоб зібралась, нарешті, наша родина, як колись - за одним столом. Щоб були усі здорові й щасливі.

 

Відпочинок

Намагаємось відпочивати активно і пізнавально!

 

Хобі

Захоплення – різні: лялька. витинанка, подорожі, книги, музика.

Чекаю суботи! Чекаю шкільних канікул! Чекаю відпустки! І тоді відриваюсь по повній!

 

Коли сумно...

Слухаю Квітку Цісик, читаю Лесю Українку

 

Останні сльози і сміх

Плакала, коли на останньому ефірі "Голосу країни" співав грузинський хлопець Ото Немсадзе нашу українську пісню і коли плакав Вакарчук. Я дуже розчулилась.

А коли сміялась – не пам'ятаю. Ну, це, звісно. не означає, що у мене таке життя невеселе. Просто чогось такого дуже веселого останнім часом не пригадую. Так, якісь моменти є – на роботі, дома. Недавно вдома переглядали відео, на якому наш Артемчик ще маленький зовсім був – це було, звичайно, дуже весело.

 

Як з'явилася в житті мотанка

dudar1

Моє знайомство з мотанкою відбулось десь зо три роки тому. В інтернеті. Як саме, я вже й не дуже пам'ятаю, бо зараз здається, що цим займаюсь дуже давно. Тоді ж я і спробувала зробити першу свою мотанку. Це була гуцулка Ксеня. ЇЇ я згодом подарувала донечці моєї подруги по форуму «Спілкування за вишивкою».

За нею була друга, третя. Але були, так би мовити, спроби пера. А згодом я дізналась про І Всеукраїнський конкурс ляльки-мотанки у Києві. Зробила дві ляльки тоді на конкурс і відіслала. Обидві лялечки після конкурсу залишились у Києві, одна з них – у музеї Гончара.

На другий рік ще одна лялька взяла участь у конкурсі і залишилась у музеї іграшки у Києві. І з того часу я захворіла ляльками. Це вже надовго і серйозно. Звісно, тепер вони уже відрізняються від перших. Одна з ляльок тепер є і в Черкасах. Наречена з «Галицького весілля» - то моя.

Загалом мотанок у мене вже понад 60. Я не рахую маленьких мотанок-маляток. Залишилось дома на даний час близько двадцяти. Всі решта – подаровані друзям, знайомим.

Одна лялечка - «Гуцулка Мирослава» - була продана на благодійній виставці «Чужих дітей не буває» у Львові восени 2012 року. Я дуже тішилась з цього. Тому що я не продаю своїх ляльок, а ці кошти збирались для дітей з дитячих будинків Львова.

Я роблю ляльку традиційну, оберегову, не сувенірну. Я просто не можу її продавати. Для мене кожна лялька - це як народжена дитина. Іноді мене знайомі запитують, чи можна у мене замовити. Як? Дитину замовити? Ні, давай я так тобі зроблю. Коли матиму настрій, коли мені захочеться зробити. Коли я хочу саме цій людині зробити і саме для неї. Може, я якась неправильна?

 

IMG 0570-1

 

Мотанка: технологія, експромт чи емоції?

Мотанка для мене переважно три в одному: експромт+емоції+настрій. Чому? Народжується вона в більшості випадків експромтом. Я зазвичай не планую, що я хочу якусь мотанку зробити. Лялька народжується в певному емоційному стані, і роблю я її у доброму настрої, з хорошими думками.

Остання моя лялька - Романія - народилась саме завдяки цим трьом факторам. На мене найшли спогади про мамину сестру (саме їй я завдячую тим, що навчилась займатись рукоділлям і полюбила його), я переглядала старі фотоальбоми і натрапила на свою чорно-білу світлину з якогось дитячого свята, де я була вбрана в український стрій, який колись мені вишила моя тітка Романія. І так мені захотілось зробити ляльку у такому ж строї, з кісками, у віночку. Так вона і народилась, Романія, - на одному диханні.

Так само рік тому народились Нерозлучники для Яни – весільний подарунок для доньки моєї давньої інститутської подруги.

 

IMG 9044-1

 

Питання без відповідей

Чому зараз у світі так багато жорстокості і зла? Як вберегти дітей від нього?

 

Асоціації з твариною

По-різному буває. Іноді уявляю себе метеликом, іноді – кішкою, котра гуляє сама по собі.

 

Слова до цього світу

Усміхайтесь, добрі люди.

Тоді і й світ добрішим буде!

Даруйте радість повсякчас,

То й щастя не омине вас!

 

 

 

 

 

 

 

 

Фото надані героїнею, НародUA