Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


04 Квіт 2012

Валентина Брязгунова: «До людей журналісту треба завжди йти з відкритою душею»

Читайте більше в рубриці Людина
 

Коли я чую від цієї жвавої жінки, що вона «журналістка на пенсії», я не йму віри. Перша наставниця в журналістиці для багатьох українських юнкорів газети «Перемена» ніяк не може бути в статусі пенсіонерки. Не з її-то бойовим духом та людським ставленням до людей! Нещодавно НародUA побував у гостях у майстра слова й майстрині вишивки Валентини Брязгунової.

Від пера – до муліне

 

Із журналістською творчістю Валентини Брязгунової я знайома з 1994 року (скоро буде двадцять років!), та у неї вдома я – вперше. Переступаю поріг – і затамовую подих. Наче не квартира в центрі Києва. Музей – так... Усюди на стінах – вишиті картини, полиці, холодильник, стіни прикрашають барвисті рушники.

 

– Уже немає місця, де вішати, – усміхається Валентина Январівна й хутенько запрошує мене до столу, починає частувати.

 

– Учора отримала гостинчики від мами, із Рівненщини, тож пригощайся – ось сирники із справжнього сиру, а оце - домашнє згущене молоко, до речі, без краплі консервантів і пальмової олії...

 

І поки я смакую з насолодою, пані Валентина розказує мені про свій журналістський досвід, нинішнє життя-буття та захоплення вишивкою.

 

tea 2

...Її в редакції колись називали «в'язальною машиною», через те, що кожної вільної хвилини брала до рук спиці.

– У перебудову й пізніше, які ж то часи – голі й босі... От і в'язала светрики, штанці, спіднички, платтячка для себе, для дітей. Моя донька Олеся навіть в'язані чешки мала, їх же не дістати було! А вишивати?... Захопилася вже пізніше, власне, коли вчила робити перші хрестики на полотні доцю-ученицю.

 

Валентина Январівна поволі повертається у своє дитинство, пригадує, як прикрашала рідну домівку, особливо перед Різдвом, Великоднем:

 

– Народилася я і зростала у багатодітній сім'ї (нас шестеро у батьків) у хаті під солом'яною стріхою. Статків особливих не мали, та хата наша була як писанка: над іконами - вишиті рушники, на столах - серветки, на ліжках – подушки з візерунками, на стінах – доріжки з маками, трояндами... Спочатку цим займалася мама – і де у неї час був для рукоділля? Згодом старша сестра Леся купила п'яльці і муліне: вона вишивала, а мені випадало витягувати нитки канви. Нудно, зате відчувала власну причетність до вишитого рушника, доріжки. А там – і сама почала братися за голку. Моя вишивка, пригадую, навіть потрапила на шкільну виставку.

 

maky

koni

 

Згадала Валентина Январівна знову про муліне і голку аж у 2009 році, коли вийшла на заслужений відпочинок: треба ж було чимось заповнити вільний час. Ніяк не могла звикнути до того, що не треба поспішати в редакцію, на прес-конференцію, до людей, писати в номер.

 

– Вишиваючи, я відпочиваю, співаю – заспокоюю хворе серце... Якось героїня одного мого матеріалу зауважила: «Це ж ви маєте пропустити долю своїх героїв через серце». І справді – я ж не вміла працювати абияк, без співчуття, співпереживань. Герої моїх матеріалів ставали мені рідними, часто телефонували не тільки в редакцію, а й додому: щоб просто поспілкуватися, привітати зі святом. Дивуюся, як вони знаходили мої координати?..

 

koshenya

 

Довга стежка до мрії

 

Її шлях у журналістику розпочався в селі Бродівське (тоді – ще хутір Бродівський) Острозького району на Рівненщині. Саме там вона народилася, ходила до школи й випробовувала перо на міцність. У той час не те, що комп'ютерів, а й кулькових ручок не було.

 

– Я змалку мріяла бути журналісткою, - пригадує пані Валентина. – А почалося все так: до 50-річчя радянської влади районна газета «Зоря комунізму» оголосила конкурс. Мій класний керівник Ліда Семенівна порадила мені написати замітку. Я й написала, називалася вона патетично: «Слухай, земляче Павко». Народилася я на батьківщині Миколи Островського – Павки Корчагіна (автор знаменитої радянської повісті «Як загартовувалася сталь» - авт.).

 

Мине небагато часу, і маленьку Валю викличуть на нараду робсількорів у район. На серйозному зібранні окрім журналістів були ще й парторги колгоспів, підприємств, комсомольські активісти.

 

– Сиджу я, знітившись у кутку, й уважно слухаю виступи, - продовжує далі. – Наприкінці зустрічі зачитали мою замітку й викликають на сцену. Я ж була така тиха та сором'язлива, все ніяк не наважувалася вийти. Неподалік сидів мій вчитель з історії (він же – парторг нашого колгоспу, вредний такий чоловік), то він мене угледів і підбадьорював, мовляв, сміливіше, йди. Мені тоді подарували книжки, та найголовніше – кулькову ручку! Яке це було щастя! Відтоді мене у селі, у школі усі називали кореспондентом. І я навіть гонорар стала отримувати за свої замітки – карбованець з копійками, а інколи й трохи більше – до трьох.

 

mama2 2

На фото: Валя Хоменчук – юний сількор районної газети «Зоря комунізму» (1968)

Валентина Хоменчук (це її дівоче прізвище) писала про усе на світі, героями її публікацій ставали учні, мешканці села, сусіди – механізатори, колгоспники, доярки. Якось наважилася написати про дядька, який після війни покинув дружину з дітьми й пішов до іншої. Тож розгніваний «герой» перестрів її батька й лаявся: «Що це ваша там пише! Приструніть-но її».

 

Трохи пізніше юного кореспондента з хутора викликали на нараду робсількорів у Рівне. І хоч раніше ніколи так далеко сама не їздила, втрапила у будинок політпросвіти.

 

– Я ховалася за широкими спинами, та мене здалеку було видно: на голові ж – два великих бантики... То ж телеоператор саме на мене направив свою камеру. А я тоді не знала, що це таке, й злякалася. Уперше побачила камеру, - усміхається Валентина Январівна. – Жаль, не бачила себе по телевізору, бо його не було ще у нас.

 

Школу дівчина закінчила з кількома четвірками і зокрема - з української мови (!), яку поставили цілком незаслужено: перейшла дорогу учительці. Пізніше, навчаючись на факультеті журналістики в університеті імені Тараса Шевченка, дала собі слово довести їй, що знає рідну мову на «відмінно». Цікаво, що ця четвірка не зашкодила Валі на вступних іспитах. Завадило зовсім інше.

– Я вирішила вступати на журналістський факультет у Львові. Усі мене відмовляли, проте поїхала, – продовжує далі. – Яким же було моє розчарування, що у приймальній комісії університету не прийняли документи. На той час, щоб вступати на журналістський або юридичний факультети, необхідно було мати... два роки трудового стажу. При чому – будь-якого: хоч доярки, хоч робітниці. А який після школи я мала досвід роботи? На мій пухкий зошит із газетними замітками навіть не глянули!

Зі сльозами поверталася дівчина додому. Ніхто у селі не міг повірити, що Валя – успішна учениця приїхала ні з чим. Усі її однокласники пішли куди-небудь: хто – на кулінара, хто – на швачку – аби вступити. Дівчина ж затялася – тільки на журналістику й край.

 

– Мусіла йти заробляти стаж. І куди? На цукровий завод, що неподалік мого дому. Але там треба працювати у нічну зміну, що суперечить закону про працю неповнолітніх, – пригадує. – Зрештою, влаштувалася на будівництво відгодівельного комплексу для рогатої худоби, що якраз почалося у селі під лісом. Копала траншеї, розвантажувала мішки із цементом, місила розчин, носила цеглу. Мене усі тут жаліли, адже нагадувала не робітницю, а дитину: невеликого зросту, важила кілограмів 45. Через те, що була неповнолітня, мала право працювати на одну годину менше. То ж у бригаді мене прозвали «малоліткою». (Валею-малоліткою кликали й коли згодом стала студенткою). У вільну хвилину, в обідню перерву діставала з торбинки книжку...

 

Наступного року «малолітку» взяли коректором у районну газету. Відпрацювавши там рік, знову поїхала вступати на журналіста, та цього разу уже до Києва...

 

– Як зараз пам'ятаю понеділок 28 серпня 1972 року. Усі пішли на обід, а я сиджу у редакції. Коли приходить поштарка і вручає мені великий конверт. Моє серце так і бухнуло в п'яти – не вступила, а в конверті - мої документи. Та він підозріло легкий: «Що, не могли вкласти туди мого зошита?» Коли ж розкрила конверт, з нього випало два папірці: повідомлення декана Д. Прилюка, що я стала студенткою факультету журналістики, і привітання комітету комсомолу університету. Я була на сьомому небі від щастя...

 

На службі дитинству

 

Журналіст із «червоним» дипломом Шевченкового університету (з української мови вона таки мала заслужене «відмінно») Валентина Хоменчук поїхала за власним бажанням у Дніпропетровськ, у газету «Прапор юності, де до того двічі проходила журналістську практику. Її перша журналістська «п'ятирічка» пройшла у відділі сільської молоді. Майже щотижня їхала у відрядження у село: на ферми, у степ - до людей. Та довелося усе покинути, й вернутися до Києва, бо вийшла заміж за однокурсника, котрий, до речі, закохався у неї ще на вступних іспитах.

 

Mama1 1

На фото: Валентина Хоменчук – кореспондент газети «Прапор юності» на металургійному заводі ім. Петровського (1979).

У 1982 році стала кореспондентом Всеукраїнської дитячої газети, орану ЦК комсомолу України «Юний ленінець». Пізніше її перейменують у «Перемену».

 

– Тоді тираж нашої газети мав понад 1 мільйон 700 тисяч. Листи в редакцію приносили мішками... Ледь встигали відповідати, – згадує свою роботу кореспондента дитячої газети пані Валентина. – Це був чудовий колектив, наче сім'я. Часто приводила сюди дітей. Їх брала з собою на зустрічі зі своїми героями, бо ж ні на кого було лишати їх вдома. Пам'ятаю, як у народного артиста України Богдана Бенюка, який тоді ще й на ніч читав по телевізору діткам казки, мій малий син Тарас допитувався, де живе ж той казковий «Ох»?

 

kolektyv

На фото: колектив «Перемена» (1998), унизу – діти Тарас та Олеся (зліва). 

Дитячій журналістці вона чесно і праведно служила понад 20 років. У 2004 році українська влада не знайшла коштів для дитячої преси, і «Перемену», як і іншу Всеукраїнську дитячу газету  «Зірка», закрили, а правильніше – викинули просто на вулицю. Брутально й без пояснень. Із кабінетів «живцем» виривали й вантажили речі на машину, щоб потім усе купою звалити на складі у видавництві «Преса України». Редактор газети «Зірка» Людмила Яновська ледь встигла ухопити прапор газети і орден. Їх вона мріє передати Музею Києва, коли той нарешті відкриється...

На той час дитячій газеті виповнилося 84 роки. Є факти, що вона була найпершою дитячою газетою у Європі, але кого це обходило, коли вирішувалося питання офісу для посадовців мінфіну.

Про «Перемену» я особисто можу розказувати годинами, адже моя стежка у журналістику розпочалася саме в цій газеті. Моїм, як і тисячі іншим дописувачам, першим наставником, учителем стала саме Валентина Брязгунова.

peremena

 

Я ніколи не забуду той день, коли в «Перемене» вперше надрукували мою замітку. Тоді, у 1997 році, газета була ще російськомовною, і мою статтю про відпочинок у бабусі в селі переклали з моєї української. Я читала й не могла її пізнати, аж поки нижче не побачила свого прізвища. Це був нечуваний успіх після піврічного закидання редакцію своїми листами.

 

Півтора роки потому я отримала перший лист з редакції. У ньому йшлося про те, що мені доручають почесну місію представляти «Перемену» на Всеукраїнському дитячому фестивалі «Чорноморські ігри». Мені тоді було 14 років. Тримаючи листа, я дякувала Богу і ридала від страху, поки ввечері не приїхали батьки. Перший свій репортаж я робила з мамою, яка мене супроводжувала у всіх моїх журналістських справах. Я дізналася, що таке акредитація та бейдж, як пролазити крізь дірки за сценою та брати інтерв'ю у зірок. Мої акуратно списані клітинка в клітинку два подвійних аркушики із шкільного зошита Валентина Брязгунова переробила у матеріал, і його надрукували майже на цілій шпальті.

 

Валентина Январівна редагувала мої замітки аж до 11 класу. То була гарна школа журналістики. За її редакторською правкою я вивчала, що було не так, тим самим шліфуючи свій журналістський стиль. Лиш у випускному класі мої замітки йшли вже майже без редагування. Моя наставниця зуміла зробити з мене «людину».

 

До слова, ніхто з моїх тисячу й одного редакторів у мою журналістську душу більше, ніж Валентина Брязгунова, не вклав. Я впевнена, що під цим може підписатися не один десяток юнкорів...

 

Яскраві долі на сірому папері

 

Після неприємних перемін у «Перемене» Валентина Брязгунова прийшла у «Вечірній Київ».

 

– Я розуміла, що настає інший час, що треба приймати рішення. І я зробила, зрештою, рішучий крок, – веде мову далі моя наставниця. – У «Вечірці» з першого дня стала редактором відділу соціальних проблем. Почалася дуже цікава робота. Ось тут, на цій кухні, часто народжувалися ті матеріали, які треба було пропусти крізь своє серце.... Щось не виходило – я жмакала аркуш за аркушем і починала знову й знову... Діти нишком заходили на кухню, бо знали – мама пише. Комп'ютер опанувала вже пізніше - хоча думала, що ніколи не зможу писати матеріал з диктофона на монітор. То ж спершу розшифровувала все із диктофона на папір, писала статтю, а потім її набирала...

 

stattya

 

– Валентино Январівно, пригадую ваші листи. Вони були написані на сірому або жовтому папері. Для мене вони були особливі, - перебиваю я. Та вона тільки усміхається:

 

– Як не дивно, але я могла писати саме на такому сірому папері. Білий у редакції зазвичай берегли для офіційних документів. Коли стала працювати у «Вечірньому Києві», постійно просила нашого завгоспа дати мені саме такий папір! На іншому просто не писалося – і край!

 

І далі продовжує:

 

– На роботу я завжди йшла з радістю. Адже на мене чекали незабутні зустрічі, відкриття. До людей журналісту треба завжди йти з відкритою душею, щирим серцем. Я разом з ними тішилася, сумувала, переживала, надіялася. Багатьох героїв своїх публікацій досі пам'ятаю. Прикро, що зараз – інші пріоритети у журналістиці. Я щаслива, що працювала в час, коли у центрі матеріалу була людину.. Сьогодні б не змогла писати рекламні, проплачені, – сумно зітхає Валентина Брязгунова, журналіст із 40-річним стажем. – Я ніколи не жалкувала, що обрала таку цікаву професію, що йшла до своєї мрії довго і цілеспрямовано. Не заперечувала, коли мої діти пішли такою ж стежкою. Якось на традиційній зустрічі випускників у школі один мій товариш сказав: «Валю, ти єдина з нас усіх досягла своєї мрії...». Приємно. Для мене журналістика це – покликання душі.

 

Як і колись, юнкор «Перемени», ловлю кожне слово Валентини Январівни. Мені не хочеться вірити, що епоха журналістів, на матеріалах яких я виросла, не просто минає, а руйнується під тиском реклами й піару. Я не вірю, що журналісти йдуть у відставку. Їх просто виставляються як таких, які не «роблять» гроші.

 

– Свою пенсію я ділю на три частини: першу – на ліки, другу – на рамки, полотно, схеми та нитки, решту – на прожиття. Щоправда, навчившись користуватися Інтернетом, почала шукати цікаві схеми й роздруковувати їх, – хитро примруживши очі, душею усміхається до мене Валентина Брязгунова.

 

Я, помічаючи це, заспокоююся. Її епоха триває. Принаймні доти, доки є її вихованці-юнкори. До речі, диплом журналіста у Дніпропетровську незабаром отримає Настя Федченко, котра, як і я, називає Валентину Январівну своїм учителем у Журналістиці.

 

 

Матеріал підготовлено у співавторстві з Валентиною Брязгуновою.

Фото із сімейного архіву. 

Поділіться з друзями: