Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


28 Груд 2014

Харитина Нестеренко пережила Голодомор і війну

Читайте більше в рубриці Людина
 

Народилася Харитина Пилипівна Нестеренко у 1923 році в селі Худяки Черкаського району. Пережила жінка все те найстрашніше, що спіткало долю українців у 20 столітті. Жінка витримала Голодомор та війну, і вдячна Богу за те, що лишилася жива.

У 1932 році померла рідна мати Харитини, а вже наступного розпочався Голодомор. Дівчинці було лише 10 рочків і вона навіть не припускала думки про початок Великого Голоду. Старші, звісно, здогадувалися про настання лихої години, та діти лишалися без будь-якого уявлення про те, що відбувається у їхньому селі.

1933 рік у селі Худяки розпочався добре. Роботящі селяни обробляли поля та раділи гарному врожаю. Та ідилія селянського життя тривала недовго. Немалий урожай худячан жорстоко відбирали і вивозили. «Годувати Москву!», - лунало в усіх куточках України. Згодом десятирічна дівчинка почала помічати щось лихе, проте нічого вдіяти не могла.

Батька Харитинки – Пилипа Даниловича Василину, погрожуючи розстрілом, змусили оббирати людські оселі у жорстокий спосіб. Він був доброю людиною і не хотів прирікати на смерть ні в чому не винних людей на смерть, відбираючи їжу, та власне життя, врешті-решт, виявилося ціннішим. Єдине, чого попросив чоловік – направити його в інше, незнайоме село. Здавалося, що виконувати такий наказ легше у місцевості, де тебе ніхто не знає, та, як виявилося, це далеко не так. Люди у Мошнах, куди його відправили, були ні кращими, ні гіршими, ніж у рідному селі чоловіка. Сава Павлович Ляшко, Яків Корнійович Краснощік... так званих «червоних колег» свого батька дівчинка пам'ятала ще довго.

У намаганнях вижити люди ховали зерно в горщики і ставили у печі, проте його забирали - все до зернинки. Згодом налякані й голодні селяни почали закопувати їжу, та прискіпливі червоні партизани відбирали все для Москви...

Сім'я Нестеренків була порівняно невеликою: батько, мати і четверо діток. Дві дівчинки (1919 р. та 1923 р.) та два хлопчики (1926 р. та 1929 р.). Рідна мати дітлахів померла у 1932 році, і батько одружився вдруге, проте дітей в сім'ї більше не народжувалося. Мачуха добре ставилася до дітей, та все ж рідною стати так і не змогла.

Був у сім'ї і свій млин-вітряк. На той час він, звісно ж, перейшов у колгосп, та Пилип Данилович все ще лишався мірошником. Вітряків було багато (більше десяти) і стояли вони на горі. Харитину завжди вражала їх краса під час великого вітру. А у брата діда Данила був кращий млин, який навіть біле борошно виробляв. Пилип Данилович молов людям пшеницю, яку приносили переважно діти. Саме млин і врятував сім'ю та її односельчан від голодної смерті.

Влітку люди їли усе, що саме наростало і чого відібрати не могли: бур'ян, листя з дерев... Коли зацвітала акація, то ні цвіту, ані листя на деревах не було. Нестеренки жили під горою, неподалік від гаю. Росли в гаю і липа, і кінський щавель, та зникало таке добро миттєво. Саджали й картоплю, от тільки й те вимокало, адже поруч був Дніпро. А коли колгосп намолотив перший намолот, то худячанам видали по торбинці борошна. Хоча й торбинкою ту скупу порцію не назвеш. До того ж, кому торбинка діставалася, а кому й півторбинки... Як є вітер, то мелеться, а як немає – ні.

Проте, незважаючи на всі труднощі, в селі життя було не таким жахливим, як у містах. У містах було набагато важче, адже заради їжі люди віддавали останню свиту, усе що мали, аби вижити. Та сім'я Нестеренків Голодомор пережила без втрат і всі вони дякували Богу за це.

Ще й не встигли люди оговтатись після одного, так прийшла інша біда. 1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна. А вже у 1942 році із сіл почали забирати людей працювати на Німеччину. Поліцаями ставали свої ж худяцькі люди. Були люди, а були й нелюди, траплялося по-різному, та Харитині Пилипівні запам'яталося не те.

Була зима, і дівчині на той час було вже 19. До самої старості закарбувалися в її пам'яті кілометри, які вона пройшла пішки з Вінницької області аж додому - в Худяки.

Відбувався збір «рабів» для Німеччини наступним чином. У селі збирали більше 50 людей, відібраних за кількома критеріями. Людина повинна бути неодружена, без дітей, не хвора, старше 17 і молодша 30 років, і здатна до важкої фізичної праці. В'язнів тримали у сільській раді до того часу, поки не назбирають потрібну кількість. А тоді конвой поліцаїв пішки перегонив їх до Черкас. На підводі були невеликі торбинки кожного працівника. 4 дні усі спали в черкаській тюрмі.

Саме там каторжники чекали, допоки їм назбирають компанію із усіх ближніх сіл. іІ лише тоді починали підгонити вагони. А їли ув'язнені те, що з дому взяли. Коли дев'ятнадцятирічна Харитина була ще у черкаській тюрмі, то батько двічі приносив доньці їжу, та коли повезли у Київ (через брак людей на ешелон), то, звісно, тоді у чоловіка не було такої можливості.

Арештантів годували, аби робоча сила не померла, та їжа та була непридатною для споживання. У вариві для в'язнів нерідко можна було знайти ґудзики чи каміння. А якщо ти був у числі останніх, кому насипали їжу, то розраховувати ти можеш лише на пісок і кору від дерев. У таких умовах у Києві Харитина зі своїми друзями по нещастю сиділа тиждень. От так в'язні подорожували з Черкас до Києва, а потім їх усіх переселили у грузові вагони. Раніше тут подорожували коні, а тепер вони, українські люди.

У кожному вагоні була невеличка буржуйка та відро вугілля на ніч. Увесь час пасажири танцювали, щоб ніхто не почув, як вони займають чергу біля відкритих дверей, аби тікати. У вагоні з Харитиною була дівчина, яку вже третє посадили у подібний вагон, і втретє вона наважувалася тікати. Як справжня досвідчена втікачка вона була добре підготована і мала чарівний крючечок. Він відкривав люк і дозволяв тікати арештантам.

Поїзд їхав повільно. За правилами, у кожному вагоні були один німець і один поліцай. Та іноді все оберталося настільки добре, що поліцай поліцай виявлявся партизаном і не зупиняв утікачів. Коли уміла дівчина відтягла люк, починалися стрибки. Наважувалися, ясна річ, не всі, та Харитина твердо вирішила стрибати. Три дівчини, одна за одною, по черзі стрибнули вниз. Можливо, їхні життя врятував м'який сніг, а, можливо, й партизани, які уповільнювали рух потягу.

Перед посадкою на потяг усіх лякали кулеметом, який стояв на останньому вагоні. Поліцаї погрожували стріляти, якщо в'язні надумають тікати. Та ніхто так і не стріляв, адже були переважно свої.

Скочили дівчата у сніг і почали розгублено згукуватися. Зимова ніч була нестерпно темною. Дівчата не знали, куди їм йти, як... Постояли трохи на місці. Світ почав розвиднятися, і втікачки побачили, що з гори видніється посадка. Пішли до неї. Цілісіньку ніч дівчата бродили, а ніде ні півень не заспіває, ні собака не загавкає, ніяких ознак життя. Коли вже світати почало, дійшли, нарешті, до села. Там попросилися переночувати, з чим не виникло ніяких проблем. Люди приймали їх, годували і потім підказували, куди йти далі.

І от впустили дівчат в одну хату на ніч. Господиня годувала картоплею із неймовірно смачною капустою. Повечерявши, жінка сказала, щоб лягали спати на печі. Адже там тепліше. Чоловіка приємної хазяйки дівчата так і не побачили, лягли спати. Він не був поліцаєм, та був в нього кінь, і він возив їх. Харитина з подругами тремтіли вже не від холоду, а від страху, та жінка лагідно промовила: «Не бійтеся, не скривдить він вас, добрий він у мене!». Дівчата лягли спати на піч, а з іншого боку була кухня. Дружина похвалилася чоловікові своїми гостями, він зайшов у кімнату до дівчат і мовив: «Ну давайте, дівчата, збирайтеся, будемо їхати. Ви що це, повтікали?». Дівчата кинулися тікати, але господиня знову лагідно усміхнулася і сказала: «Не бійтеся, то він жартує так!»

Вранці, коли всі прокинулися, Харитина помітила, що жінка пряла і розповіла подругам. Вони пішли дивитися на роботу і почули прохання хазяйки дочекатися чоловіка. Він мав приїхати і перевезти дівчат через ліс та степ. Поснідавши, подруги, нарешті, дочекалися власника гарного коня. Він повернувся і повіз дівчат санами.

Словом, на дорозі стрічалися лише гарні люди. От так і дісталися дівчата аж з Віннницької області в Худяки.

Вдруге взяли Харитину на третій день після Великодня. Та цього разу вона скоротила собі кількість кілометрів і скочила з потягу на станції Цвіткове. Прийшла в Хутори дівчина за один день. Там переспала і вже наступного дня була вдома, з родиною. Після того вже не брали дівчину.

А деякі подруги Харитини, які тоді побоялися стрибати з потягу на швидкості, одружилися з поляками і додому вже не повернулися. Коли змогла знайти контакт зі своїми подругами, то дізналася, що вони працювали в німецьких селах і говорили, що їм пощастило. Це не дивно, адже ті, хто були у хазяїнів, жили непогано, а тим, хто на фабрику чи завод потрапив, було важко, адже вони голодували.

Після усього пережитого Харитина Пилипівна все ж змогла стати щасливою. Під час нашої розмови старенька жінка не раз плакала і дякувала Богу за те, що він дав їй сил пережити усі ті страхіття. Вона постає у моїх очах прикладом сильної духом жінки, справжньої українки, якою потрібно гордитися та брати з неї приклад. Після спілкування з такими людьми завжди можна зробити для себе якісь нові висновки та переоцінити свої цінності.

 

 

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему