Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


03 Лип 2019

Анна Софіна: "У щастя босоніж ввійди"

Автор 
Читайте більше в рубриці Людина
 

"Щастя – це відчувати мить, чути, бачити, бігати, обійматися, зустрічати рідних і їхати, щоб потім обов`язково повернутися з новими емоціями та почуттями", – розповідає Анна Софіна – героїня Щастя на НародUA.

Мені тридцять, і я в пошуку!

66380140 348359606059984 8606151095724539904 n

Мене звати Анна Софіна і я з Миколаєва. Південь України, але часто гості міста відгукуються, що тут живуть «злюки-бобри». Не знаю, наскільки це достовірна інформація, але й зовсім заперечити її я не можу. Миколаїв дійсно не схожий на сонячно-курортну Одесу чи таємничо-загадковий Львів, старовинно-сучасний Київ чи заворожуюче-затишний Ужгород. Миколаїв, як розсипаний пазл, який тільки починає складатися в картинку свого призначення.

Те ж саме я можу сказати про себе. Мені тридцять років, і це прекрасний вік. Мене не хвилює зараз косий погляд сусідки, я не фарбуюся сорок хвилин, аби сходити по хліб, і так, я, до речі, не їм зараз хліб. І ще фастфуди і всіляке інше абищо. Я змирилася зі своїми недоліками і прийняла їх! Умови є – час шукати рішення!

Але з цим важче! В 17 я хотіла бути юристкою, у 20 – знайти ліки від раку, в 23 – зробити красивими усіх людей на планеті, а в 25 – народити здорову дитину!

З останнім пунктом я впоралася! Тепер підлогою тупцяє золотоволосе щастя і надихає мене стати кращою версією себе.

Мені тридцять, і я в пошуку!

Я пишу і читаю, бо то моє місце відпочинку і сили. Я люблю фантазувати і тому в мене немає проблем з вечірньою казкою перед сном. Хоча, слухачка мені трапилася дуже вимоглива: «Сьогодні нову казку!». І коли вчора я спробувала змухлювати і розповісти одну із раніше вигаданих, то почула докірливе:

– Ну, ма-ам, ти розповідала цю казку, коли мені було три годіків.

Не обдуриш! І то добре.

Коли я пишу, я щаслива

Я люблю піші прогулянки, кататися на велосипеді і дощ. Дощ змиває все і, навіть, людей! Що може бути кращим, аніж гуляти напівпорожніми вулицями?

Насолоджуєшся атмосферою міста і вигадуєш історії. А дощ натхненно дріботить по дощовику, як вірний слуга, записує все собі в нотатник пам`яті.

Люблю втягнути носом прохолодне повітря, розтягнутися в химерній позі нині популярного стретчінгу (звідки ця любов до запозичених слів? таким мамонтам, як я, часто-густо доводиться гуглити, що значить те чи інше слово), запостити в інстаграмі фото (і обов`язково текст приправлений дрібкою іронії та сарказму) та випити смачної кави. Переглянути літературні конкурси чи творчі марафони, знайти собі щось для душі. І писати. Для конкурсу, для марафону, для себе, для моєї сім`ї. Коли я пишу, я щаслива. А щаслива мама – запорука ситих, охайних, зацілованих і радісних інших членів сім`ї.

Я люблю українську мову, і в юності першим коханням вважала Тараса Шевченка. А до нього фанатіла від Карлсона. Мої побажання Всесвіт почув: маю україномовного чоловіка з пузцем, який полетів, але обіцяв повернутися.

Найкращим пасивним відпочинком для мене є перегляд «душевного» фільму про маніяків, психологічні трилери чи загадки з несподіваними розгадками. Тому не дивно, що в своїх творчих замітках в соцмережі часто несподіваний фінал. Дехто із друзів запропонував випустити збірку «Ах, етот удівітєльний конец». Ідея заманлива, але я ще не готова до такого сміливого експеременту. Обмежусь оплесками/лайками в Інстаграм – 100 прихильників, враховуючи родичів.

Пожартували і досить! Хоча. А чого б і ні? Я люблю жартувати і знаходити позитив в ситуації, а інакше, як жити? І такі ж якості ціную в людях. Оминаю скигликів, бо то заразно і передається повітряно-крапельним шляхом. Кажу це як колишня медсестра. Моїм словам можна вірити. Хоча і не всім! Про свою вагу точно збрешу, але ж всі ми неідеальні.

Що таке щастя?

66284933 345611159446813 4569791919579725824 n

Очі заплющені, але я вже не сплю. Чую теревені горобців за вікном – щебечуть, діляться останніми новинами; відчуваю прохолодний дотик вітерця, який ніжно колише прозору фіранку; помічаю грайливі сонячні зайчики на стінах і усміхаюся.  

Поруч сопе моє щастя, і я маю декілька хвилин для себе. Тягнуся за телефоном, відкриваю нотатник і пишу перше речення нового розділу: «Вітаю, відтепер в нашому місті працює лавка продажу дітей!». Пишу, аж пальці болять. Натискаю на літери, подумки обговорюю можливі варіанти «що буде далі», а на душі так приємно лоскоче від захоплення. Куди приведе мене цей політ фантазії, й чи впораються герої зі своєю місією?

Так хвилююче довіритися своїй уяві й нестися за нею, записувати, формувати в цілісну історію.

Пишу, пишу і не помічаю, як світ навколо ледь помітно змінився: тихе сопіння вже не чути, а натомість бешкетливі рученята тягнуться тишком мене полоскотати, а хитрющі оченята стріляють смішинками в мою сторону.

Мам, а твоє сонце вже встало, і, задоволена собою, хихоче в ліжку й кокетливо прикриває пухкенькою ручкою ротика-вишеньку.  

Вона й не здогадується наскільки вірно підмітила моє сонце...

Снідаємо, збираємося гуляти «це плаття не підходить під колір лаку» і йдемо в парк: катаємося на велосипедах і шукаємо тіньові прихистки, щоб уникнути гарячих сонячних обіймів. Пече, як в духовій шафі, здається ще трохи, і ми вкриємося золотистою хрусткою скоринкою а-ля кури гриль.

Але під старою липою підсмажитись не страшно: поважне гілля з розкритими обіймами зустрічає випадкових гостей. У тіні сховалася лавка, й ми сидимо, вдихаємо солодкий літній липовий аромат.

Я балакаю про важливість сонця, а вона баламкає ногами.

Мам, а в небі літак летить, слідкую за пальчиком з нафарбованим нігтиком і бачу білу лінію через все небо, яка розпливається в химерні силуети. Може, там наш тато повертається?  

Ще ні, сонечко. Але вже зовсім скоро...

Зняти взуття на два розміри менше й пройтися по росяній травиці


18165bbadebd48cba1409de9485b5961 

Щастя – це відчувати мить, чути, бачити, бігати, обійматися, зустрічати рідних і їхати, щоб потім обов`язково повернутися з новими емоціями та почуттями. Часом буває важко і сумно, хочеться плакати чи навіть смачно вилаятися вголос, кинути почате, опустити руки і жити сірим скигликом з країни Похмурляндії. Але все це лише підкреслює чарівність моменту, який настане «після» – це як зняти взуття на два розміри менше й пройтися по росяній травиці, відчуваючи, як травинки-лоскотинки пролазять крізь пальці, як прохолодні краплі освіжають ноги, як земна енергія поволі наповнює тебе й дарує сили. У щастя босоніж ввійди.

Головне – дочекатися...

І не просто сидіти, склавши руки на пухнастому пузику, а помічати те багатство, яке в тебе є. Хочеш похандрити? Маєш право! Але й бути щасливим маєш право!

Прислухатися до себе і відчути, що серце підказує. Можливо, прийшов час глянути хороший фільм чи бігти на стадіоні, допоки серце не почне обурено калатати всередині. Можливо, треба потішити себе подарунком чи зустрітися з близьким другом; побути наодинці чи пообіймаи доньку/сина/кота/песика; сходити на романтичну вечерю з коханим чи розбити з десяток тарілок – знайдіть свій вихід із печалі і вхід до щасливого Сьогодні.

 48858eb68dc14752a028a09c1179a72b

Мам, а які у нас плани на сьогодні? – блакитні, як небо, очі бачать мене наскрізь. Такі чисті і такі по-дорослому мудрі. Чекає і мимоволі теребить веселкову спідницю, що скаже мама – робота сьогодні чи заняття в дитячій школі?

Зовсім ніяких, напрочуд серйозно злизую морозиво, яке чудом не капнуло на білосніжну сорочку. Не в змозі втриматися, тихо хихочу. Її очі, повні захвату, сяють зараз ще яскравіше. Дістаю телефон і ловлю момент. Фотографія летить крізь кордони, моря і гори й мелодійним «дзелень» приземляється в татових руках. Він усміхається, а, може й, витер сльозу. Увімкнув аудіозапис і відправив листа.

«Дзелень!»

Яка ти вже доросла, Сонця! Люблю вас, мої дівчатка і страшенно скучаю!

Вона тішиться, а я читаю наступне повідомлення і підозрюю, що очі зараз блищать точнісінько, як нещодавно в неї:

Отримав квитки. Додому через три дні.

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему