Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


18 Лист 2012

Анна Куриленко мріє взяти дитину з дитбудинку

Читайте більше в рубриці Людина
 

Анна Куриленко - актриса Черкаського академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка. Вона любить дітей, "справжню каву", а також рано прокидатися і бути вдома сама. Мріє, що колись, можливо, наважиться взяти дитину з дитячого будинку. Продовжує писати справжні, "паперові" листи і надсилати листівки традиційною поштою.

 Дитячі спогади

 

Пам'ятаю, як мама приїхала з Москви і привезла велику сумку солодощів. Тут таких ще не було і, як для кожної дитини, - це була справжня подія...

Перша моя роль була в дитячому садочку, коли нас повели на Митниці в Парк "Казка". Там була якась вистава, і її ставили самі дітки. Вихователька підійшла до мене і сказала, що дівчинка з того театрального колективу захворіла і треба тобі замість неї… Я пам'ятаю як перелякалась. Але все в мене вийшло. Тоді мені дали за це якийсь такий кльоцик – дуже несмачний млинець. Я його раз відкусила і думала, де ж його діти.

А перший конкурс у мене був десь в п'ять чи шість рочків. Це був музичний конкурс. Я співала пісню "Йде коза, стоїть лоза", і мені дали маленького пупсика. Я дуже розчарувалася, що мені таку маленьку нагороду дали. Хотілося, може, ляльку. Тому що в мене вдома було дуже багато ляльок, яких я любила. Я збирала колекцію...

 

182398 542788253932 4843

 

Любов до дітей

 

У мене є племінниця – дочка брата. Їй сім років і звати її Саша. Вона любить театр, гарно співає... Ми багато часу проводимо разом літом. Цього літа мені пощастило, тому що я деякий час взагалі була тільки з нею. І не було нікого, крім неї.

 

З дітьми в моєму житті якось так складалося… Раніше ми жили біля 24-ї школи в гуртожитку – поблизу дитячого будинку "Малятко". Коли ми збиралися з друзями, то час від часу створювали КВН-програми. Збиралися в дворі і влаштовували шоу. Люди з вікон на це все дивилися. Я по сей день це пам’ятаю і дивуюся – звідки було скільки енергії і фантазії? Ми самі писали сценарії, розробляли конкурси. В нас було дві команди.

А потім в нас з’явилася інша тема – діти. Наші вікна виходили на цей будинок "Малятко". І я ще з кількома дівчатами приходили літом до них в якусь групу і просилися поняньчитися з цими дітками. Нас пускали. Ми допомагали, приглядали за дітьми.

А тоді почалася хвиля, коли з України забирали діток в Америку чи Німеччину – всиновлювали. Ми прийшли в якусь групу, а там цієї дівчинки, яку, здається, звали Віка, вже немає. Ми тоді так плакали.

Пізніше всі свої іграшки я віддала в цей дитячий будинок. Там було цікаво: заходжу в якусь групу, а там стоїть моя дитяча плитка чи мої ляльки.

Збирали якісь копійки, купували шоколад чи цукерки для дітей. Дуже жалко нам було цих діток.

А пізніше вже, в музичному училищі, я створила невеличку студентську групу. До Нового року ми підготували невеликий концерт і поїхали до дітей вже старших – в дитячий будинок в Соснівці.

Мені взагалі дуже боляче після таких зустрічей. Тому що всі діти палкими очима дивляться на тебе і кричать "Мама".

 

Якщо, дай Бог, все буде нормально в моєму житті, то, мені здається, що я зможу відважитися і взяти дитину з дитячого будинку. Не знаю коли, але таким яскравим бажанням вже давно живу.

 

Я розумію, що всіх ти не зможеш забрати…

Чому ще в мене любов до дітей? Я думаю, що це ще через власний досвід в школі. На жаль, не всі вчителі розуміють, що вони займаються з пластиліном.

Діти настільки все тонко сприймають, що дуже короткий час ти може скільки в них вкласти або не вкласти… Я пам’ятаю, як училася в 24 школі, і просто змушена була перейти спочатку в інший клас, а потім – в іншу школу. Я перейшла в 20 школу, де більш мистецький напрямок, тому що нас в 24-й школі в 1-му класі вчителька била дітей, які щось неправильно зробили. Чи написали, чи не встигли, чи ще щось таке. Тоді вона давала нам підзатильник.

Пам’ятаю, що мама була вдома. Я дуже чітко пам’ятаю цю картину, коли я складала свій портфель, взяла книжку, потім – світлокоричневий зошит, потім впала на коліна і кажу мамі: "Мама, я сьогодні не піду в школу, тому що вона сьогодні нас теж буде бити". Я розплакалася. Мене вдома взагалі не били. Я до цього не розказувала нічого мамі.

Спочатку з нашого класу перевівся хлопчик через те, що його били. Я була друга чи третя, хто перевівся з класу.

Я пам’ятаю цей зажатий стан дітей – і не тільки в мене. Діти просто боялися.

І абсолютно іншою дитина стає, коли попадає в інше оточення, де нормальна атмосфера.

 

Тому я говорю про те, що треба сіяти добро і бути світлішим, ніж ми є насправді. Треба прагнути до світла. Це дуже складно. 

 

53405994n38715

 

Життєві приємності

 

Люблю рано прокидатися і бути сама вдома.

Люблю справжню каву. Люблю проводити час з дітьми, особливо зі своєю племінницею. Люблю відвідувати театр у тому місті в який приїжджаю.

Люблю зелений чай з лимоном та рахат-лукум.

 

Не любить

 

Фальш, заздрість, нетактовність.

 

Щастя

 

Щаслива, не хочу скаржитися, що чогось не вистачає. У мене є те, про що інші можуть лише мріяти і я вдячна Богу за це.

 

Гроші

 

Продовжую витрачати гроші на поїздки, книги, подарунки. Найдорожча остання покупка – мабуть, французький парфум (люблю справжні парфуми).

 

Головні події в житті

 

Навчання в мистецьких вузах, знайомство з моїми рідними, дорогими викладачами, період життя і навчання в Одесі, навчання в театральній студії «Тур де Форс», видання поетичної збірки «Аромат сповіді», прихід в Черкаський театр…

 

 

П'ять "М", які найкраще "малюють" портрет

 

Мрійлива, інколи Меланхолійна, М’яка буваю... Мужня, Музикальна.

 

Їжа

 

Люблю смачну їжу, сама люблю готувати, але часу не маю на цю розкіш.

Дуже люблю капусняк, борщ з селерою, гарно приготовану рибу.

Люблю каву, зелений чай, трав’яний чай...

 

310275 5

408548 33548184 5579159 5

 

Черкаський театр

 

Буквально рік, як я працюю в Черкаському театрі. Тому говорити про якісь там кількості ролей ще не час. Зараз у мене такий період, що ролі з’являються не одного напрямку, не одного жанру. А всі вони – абсолютно різнотипні. І мені як людині, яка починає свій шлях в театрі і в якої немає театрального багажу в 10-15 років, складно тримати все в собі.

Є поняття класичного підходу і класичного сприйняття. А є сучасна драматургія, де не може бути нічого, окрім того, що є зараз. Позиція "нуль". Як у  нашій п’єсі "Дощ у Нойкьольні". П’єса починається якраз з позиції "нуль". У самій п’єсі є відлік сцен і написано: "Нуль. Тут і зараз". Щоб вийти на цей "нуль" треба все від себе відкинути, не награвати. Це речі, які, можливо, приходять не відразу. Документальний театр – дуже цікавий. Це – нова хвиля в нашому театрі.

 Ми живемо в сучасному світі. Я зловила себе на думці, що сучасний світ – дуже закручений. І ти постійно знаходишся в якомусь такому хаотичному русі.

Я вдячна Богу, що в мене була можливість повчитися в різних містах. Це був і власний пошук. Зміна і світогляду, і знайомство з новими людьми. Є ситуації, коли люди не виходять все життя за рамки якого вузького світу, світу своїх друзів і знайомих, світу свого міста. Це нормально. В кожної людини - своя життєва дорога.

Один вибирає три дороги, а потім їх звужує, хтось – десять, а хтось ніяк не знайде цієї дороги, і постійно розпорошений.

Думаю, немає значення, в якому місті ти живеш і чим ти займаєшся. Єдине, що важливе – це рівень людяності. Інколи проблема вийти на цей рівень. Це те, що заважає нам. Звідси – і проблеми в державі. Тому що все взаємопов'язано  Європейські країни, які свого часу об’єдналися, мали якісь проблеми, але об’єдналися заради спільної ідеї. Люди об’єдналися.

Мені здається, у нас не всі навіть в колективах вміють об’єднуватися заради спільної ідеї. Один одному допомагати і так далі.

Можливо, я існую в якомусь іншому, паралельному світі. Мені подобається, як Надя Корбут, з якою ми в одній гримерці, якось на моє питання "Як так може бути?" сказала: "Аня, мені здається, що я живу десь в іншому світі". А я відповіла: "Напевно, в тому світі і я з тобою живу".

 

431465330657694

 68351 5_copy

 

Одеса

 

Я в Одесі навчалася не так довго, але за той час встигла познайомитися з режисером Наталею Князєвою. У неї театр "Тур де Форс" – молодіжний театр.

Це людина, з якою я по сей день спілкуюся. Надзвичайного світогляду. Надзвичайного бачення і розуміння. Мені дуже не вистачає такого спілкування. Тому що в неї все побудоване на дуже тонких відчуттях: сприйняття світу, відношення до акторів. Ніколи не забуду її очі, її погляд і те, як вона мене обійняла і сказала, що "ніколи не думай, що ти не зможеш чогось". Навіть коли дуже складно – ти знай, що в тебе має вийти. Тому що є якісь речі в тобі, яких нема в людях, які навіть не розуміють, чого вони займаються мистецтвом.

Для мене дуже велике значення мають знайомства з такими людьми. Це люди, які вклали в мене якесь розуміння мистецьке. Це люди, до яких я час від часу і за порадами звертаюсь.

 

Мені дуже подобається Одеса. Я себе по-іншому відчула там. Тобто я зрозуміла, що можу те, чого не очікувала. Розширився діапазон.

Було багато моментів, коли мені спершу було складно і так далі. Далеко від дому. Ніхто не приїде, не допоможе. Додому приїжджала дуже рідко.

Тоді в консерваторії я познайомилася з вокалістом, який займався театральною студією. І він мене запросив в театральні студію. Тому що ми з ним ходили разом в театр, проводили вільний час разом.

Тоді ми прийшли до Наталії Сергіївни Князєвої. Вона – особлива людина. Вона може міцне слово сказати. В неї дуже сильна воля, як для жінки.

І вона мене досить різко запитала: "Ну а ти чого прийшла?" Я їй відповіла, що хочу робити щось живе.

Тоді вона зробила паузу і сказала: "Приходь". Сказала почитати те і те. В цих віршах я побачила свій психологічний характер.

 

Я принесла Тушнову. Вона дуже здивувалася. Тушнову взагалі мало знають… Я сама на той час писала і планувала видати збірку. Але Наталії Сергіївні я про це не сказала. Мені було якось ніяково. Але Наталія Сергіївна була однією з перших, хто прочитав її. І коли я телефонувала їй, то нервувала, бо не знала як вона відреагує. Тому що вона відверто може сказати, що їй не подобається. І вона мені сказала, що це – дуже відверто, натурально і чисто, так, як є... Для мене це була велика похвала.

Мені здається, що писати поезію і розуміти її – це надрівень. Тому що все – коди. Все приховано. І не обов’язково якісь мінорні речі стосуються автора. Можливо, він просто сприймає світ глибше, ніж інша людина.

 

Про світло

 

Дуже хочу, щоб більшість з нас розуміли, що не все так погано, як нам здається. Щоб були ближчими одне до одного , переймалися, піклувалися, вірили та мріяли разом.

Зараз якось важко навіть бути відвертим - це як дурний тон, а так не повинно бути. Люди на те й люди, щоб розкривати себе, свої почуття.

Хочеться, щоб ми вчилися бути добрішими, підказували, наставляли, об’єднувалися заради спільної ідеї, заради спільного життя в цій країні, розумієте? Не можуть бути проблеми лише того чи іншого, вони мають бути спільними.

І щоб всі ми сіяли більше радості, щастя, любові, прощення. Це - світло, все інше – пекуча темрява…

 

 

Фото - з персональної сторінки Анни Куриленко в facebook.

Поділіться з друзями: