Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


21 Лют 2018

Анна Багряна: "Бути щасливою – це вміти радіти"

Автор 
Читайте більше в рубриці Людина
 

"Мистецтво бути щасливим полягає в умінні навіть у хвилини найбільшого розпачу відкопувати із глибин власної душі оту первісну радість-любов, яку ми втрачаємо з дорослішанням", – розповідає Анна Багряна.

 27939402 10154908377967723 675472958 n

Анна Багряна  -  поет, прозаїк, драматург, перекладач. Автор семи поетичних збірок, трьох романів, збірки оповідань «Македонські оповідки», п’яти книжок прози для дітей і близько десятка драматичних творів, які ставилися на сценах театрів України, США та Македонії.

У бабусі Галі в Борові було цікавіше, ніж у столиці

Я народилася 24 березня 1981 року у місті Фастові на Київщині. До восьми років мешкала у селищі Борова, звідки був родом мій дід Микола Кирсенко, мамин батько. Потім наша родина переїхала до Києва, але кожне літо ми з сестрою проводили у бабусі Галі в Борові. Там було значно веселіше й цікавіше, ніж у столиці, ми грали з друзями в різні цікаві ігри, ходили до лісу, в гай, на ставок, каталися на велосипедах. У першій частині мого роману «Дивна така любов» - там, де я розповідаю про дитячі роки головної героїні Надійки – насправді є чимало автобіографічного, списаного із власного дитинства. Баба Галя була родом із Київського Полісся, вона пережила голод 1932-33 років і війну, дещо з її розповідей я використала у своїх творах.

Черга до хлібного магазину

Моє дитинство припало на кінець 80-х – початок 90-х років ХХ ст., то був важкий перехідний період. Пам’ятаю, що таке дефіцит найнеобхідніших товарів, коли в наше селище лише один раз на день завозили хліб із Фастова, на руки давали по одній чи по дві хлібини, і, щоби встигнути взяти свою «пайку», потрібно було заздалегідь займати чергу до єдиного на все селище хлібного магазину. По хліб найчастіше ходили діти, бо дорослі не мали часу вистоювати годинами під магазином. А нам було весело. Ми з сестрою поверталися додому, кожен зі своєю, іще теплою буханкою, відрізали по окрайцю, щедро мастили його бабиним варенням із аличі або яблук і виходили надвір. Так робили всі сусідські дітлахи. Це тоді для нас було найсмачнішими ласощами. Такий був час. Але ми почувалися щасливими. Бо ж насправді ласощі для дітей не є настільки важливими, як ігри із однолітками у дворі чи на вулиці.

Вчителькою я так і не стала

Мій тато працював у Києві на студії наукових фільмів, потім студію закрили і він якийсь час підробляв фотографом, допоки не заснував власну телекомпанію, а мама і досі працює в школі вчителькою англійської мови. У дитинстві мене запитували, ким я хочу стати, коли виросту, і я без вагань відповідала: вчителькою української мови та літератури. Російськомовна бабуся Шура, татова мама, яка була родом із Донеччини, на це лише вигукувала: «Боже упасі!». Але потім вона щиро пишалася мною, і, коли на Національному радіо вперше лунали мої вірші – українською мовою, бабуся Шура сиділа біля радіоприймача і плакала від розчулення.

У школі я дуже любила писати твори, особливо – на вільні теми, в шість років написала свій перший вірш. Читати теж дуже любила, у нас вдома завжди було багато книжок. Іще в п’ятому класі я чітко для себе визначилася, що маю вступити на філологічний факультет Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка. Вступила, щоправда, із труднощами і на заочне відділення, бо не мала блату. Закінчила університет із червоним дипломом. Вчителькою так і не стала, одразу після школи пішла працювати на телебачення, в батькову телекомпанію, тоді й зрозуміла, що бути журналістом, редактором і ведучою програм – це набагато цікавіше, ніж вчителювати.

Письменник – це не професія, а покликання

Після шести років роботи в Телекомпанії «ЮАНА» працювала репортером політичних новин на Всесвітній Службі «Радіо Україна», референтом з питань українознавства в Конгресі Українських Націоналістів, очолювала Всеукраїнську Лігу українських жінок, потім три роки була секретарем Національної Спілки письменників України з роботи з молодими авторами. Але у 2008 році поїхала на поетичний фестиваль «Струзькі вечори поезії» в Македонію і там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, болгарським поетом Димитром Христовим. Невдовзі сказала йому «так» і ми переїхали жити в Македонію, де Димитр шість років працював на дипломатичній посаді. Підсумком прожитих у Македонії років стала моя книжка оповідань «Македонські оповідки». У Скоп’є в нас народилася донечка Оксана. Зараз ми мешкаємо в столиці Болгарії, але кожне літо я проводжу зі донькою в Україні. Намагаюся якомога раціональніше використовувати цей час – не просто мандрувати Україною, а й зустрічатися зі своїми читачами – з дорослими і маленькими українцями, яким цікава моя творчість. Виступаю скрізь, куди мене запрошують – у школах, бібліотеках, дитячих таборах, в Національному Музеї літератури, в містах і селах, також по можливості беру участь у різних фестивалях. Вважаю, що письменник – це не професія, а покликання, як не банально це звучить, іншими словами кажучи – робота для душі, хоча – і для задоволення власного «его» теж.

Робота зі словом. «Не боятися зазирати у словник»

Перша моя поетична збірка вийшла, коли я не мала і двадцяти років. То були напівдитячі вірші про кохання. Пізніше я зрозуміла: для того, аби досягнути успіхів у літературі, треба дуже багато працювати над собою, насамперед – читати побільше якісних текстів, а ще, як писав М.Рильський, «не боятися зазирати у словник», тож почала чимало грошей зі своєї зарплати витрачати на книжки й словники. По-справжньому відчула себе письменницею лише у 2008 році, коли вийшов мій перший роман «Етимологія крові», тоді я отримала три солідні премії і гонорар від видавництва. Це додало мені впевненості в своїх силах. А гроші витратила на вишиванки й подорожі.

Зараз я працюю перекладачем, перекладаю прозу, поезію, драматургію з болгарської та македонської, іноді – і з польської та російської мов, також вряди-годи редагую тексти своїх колег-письменників. Для мене є цікавою будь-яка робота зі словом, особливо ж – творча.

Що таке щастя?

28052912 10154908378352723 1698834698 n

Нещодавно добра подруга нашої родини, українка із Софії, подарувала моїй чотирирічній доні цілу торбу м’яких іграшок, а на додачу – спеціальний сувенір –  «Мішечок щастя зі Львова». Увечері граємося вдома новими іграшками. Оксанка (в ролі ведмедика) хвалиться левові, що має мішечок щастя. Запитую (замість лева): «А що таке щастя?». Не довго думаючи, «ведмедик» відповідає: «Щастя – це радість». Як просто і правдиво. Бути щасливим означає вміти радіти. Просто радіти. Щиро, по-дитячому. Радіти шматку теплого хліба з бабиним варенням. Радіти новому дню, новій книжці, новій іграшці чи новому намисту. Радіти зустрічі з добрим другом чи просто – з доброю людиною. Радіти кожній здійсненій мрії, кожному успіху, кожній перемозі. Радіти гарній музиці, гарній природі – взимку, навесні, влітку, восени. Завжди. Просто радіти і любити все те, чому радієш. Іншими словами кажучи – помічати довкола себе лише хороше. А відтак – і випромінювати лише позитив. Іноді це вкрай важко, особливо, коли ти – дорослий, і коли щодня на тебе виливається так багато негативної інформації… Але, мабуть, мистецтво бути щасливим полягає в умінні навіть у хвилини найбільшого розпачу відкопувати із глибин власної душі оту первісну радість-любов, яку ми втрачаємо з дорослішанням. Оту просту радість, яку чотирирічна дитина називає щастям. Кажуть, що діти вчать нас бути щасливими. Насправді вони просто нагадують нам, дорослим, що таке щастя. Тому варто частіше спілкуватися з дітьми.

Щастя ніколи не ототожнювалося у мене з чимось конкретним, а тим паче – з чимось матеріальним. Я ніколи не мріяла про дорогі речі, бо не відчувала у них потреби. Мене не цікавлять ні діаманти, ні сукні від найвідоміших кутюр’є світу, ні якісь круті телефони чи автомобілі. Не хочу цього навіть задарма. Цінність матеріальних речей для мене визначається лише важливістю спогадів про людей чи події, з якими вони пов’язані. Це може бути навіть якась поламана лялька з твого дитинства. Чи плюшевий ведмедик, подарований коханим чоловіком. Чи полотняна сорочка, вишита сто років тому твоєю прабабою. Такі речі живі, бо в них є душа, вони мають свою історію, і саме в цьому їхня цінність.

Коли я почуваюся найщасливішою? Коли займаюся творчістю і поринаю у творчий процес із головою. Коли маю можливість побути наодинці з природою й відчути себе її маленькою часточкою. Коли черпаю сили з рідної землі. Коли проводжу час із рідними – з чоловіком, донечкою, батьками. Коли зустрічаюся з друзями, однодумцями, зі своїми читачами, з цікавими для мене людьми. Коли мандрую. Коли відчуваю свою потрібність цьому світу. Коли згадую приємні моменти зі свого минулого. Коли насолоджуюся теперішнім – тим, що маю тут і зараз. Коли слухаю музику, яка звучить у моєму серці. КОЛИ ЛЮБЛЮ.

Я вірю в Бога, але уявляю Його поза всіма релігіями – як Абсолютну Любов, що дає сенс всьому живому. Найкращий храм для мене – це ліс, особливо – той, у якому я виросла. Люблю обіймати столітні дуби, це дає потужний заряд енергії. Вважаю, що людина повинна жити в гармонії з природою і поважати її закони. З вісімнадцяти років я – свідома вегетаріанка, це дає моєму тілу і моїй душі відчуття легкості. Обожнюю ходити пішки на великі відстані й кататися на велосипеді. Поняття «рух» і «щастя» для мене є взаємопов’язаними. Причому, рух не лише фізичний, а й духовний. Не лише вперед, а і вгору. Бо коли підіймаєшся над буденністю й дріб’язковістю, над різними образами, ревнощами, заздрощами й інтригами, починаєш дихати вільніше, відчуваєш безмежну свободу духу. А свобода – це ж, по-суті, і є синонім щастя. Це той стан, коли тобі хочеться літати. Коли в тебе виростають крила.

 

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему