Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


17 Квіт 2012

Юрій Андрухович зізнався, що в нього «синдром Мюнхаузена»

Читайте більше в рубриці Людина
 

«Патріарх» сучасної української літератури Юрій Андрухович сьогодні в Черкасах. І поки шанувальники його творчості готують книжки для автографів та чекають на зустріч із письменником у драматичному театрі, НародUA побував на прес-конференції і вже встиг почути силу-силенну цікавлющих думок. Тож ловіть, міркуйте і насолоджуйтеся разом із нами.


Про Черкаси, «інопланетян» із біл-бордів та річницю «БУ-БА-БУ»


 111

 

- А яке місто в Україні взагалі можна вважати серйозним культурним центром? На мій погляд, у нас насправді країна в якомусь майже летаргійному сні, і зокрема, в тих речах, які стосуються культури. Хоча й не тільки в них. Ось ми їдемо весь час, і занадто пізно прийшла ця ідея – назвати наш тур не «Лексикон-тур», а я «Ягуар-тур», тому що із автомобіля, який веде Святослав Померанцев (у білих рукавичках він сідає за кермо і веде цього «ягуара» дорогами України) видно більш-менш як ця країна живе і чим вона живе. Відносно культури все настільки ж погано, які і відносно економіки. Враження таке, що економіка повністю зупинилася, бо на біл-бордах видно тільки обличчя якихось людей, які вітають або з 8 березня або все ще з Різдвом. І цих біл-бордів не міняють, і взагалі ніхто вже нічого не виробляє. Виробляються тільки велетенські обличчя якихось людей, які хочуть, щоб їх на виборах  знову обрали. І ці інопланетяни на нас дивляться своїми великими обличчями зі своїх біл-бордів. Тому я б не ставився до Черкас, як до якогось прикрого випадку. Вибір був пов'язаний через особисту ініціативу присутнього тут Сергія Проскурні, з яким нас пов'язує дружба  і періодична творча співпраця уже десь приблизно стільки ж, скільки років «Бу-Ба-Бу». А сьогодні річниця – 17 квітня 1985 року ми з Віктором Небораком і Сашком Ірванцем заснували групу «Бу-Ба-Бу». І сталося так, що саме в Черкасах ця 27-а річниця виповнилася... Я дуже хаотично відповідаю на запитання, але намагаюся охопити цю складну дійсність у всіх її аспектах. Так от, Сергій запропонував дорогою через Кіровоград на Одесу завітати до Черкас. І я дуже зрадів, тому що, по-перше, завжди цікаво побувати в місті, де ще ніколи не виступав як письменник, а по-друге, в Черкасах я двічі в житті був, і обидва рази як студент, це у 1980 і 1981 роках. Минає 30 років, і хочеться потрапити і побачити, може щось вдасться навіть упізнати, з того, що побачив тоді.

 

Про виклик забуттю та «Лексикон інтимних міст»


14 copy

 

- В мене дуже довгий шлях від первинної ідеї до того моменту, коли я починаю цю ідею якось записувати, втілювати. Я думаю, що первинний імпульс до «Лексикону» з'явився десь восени 2005 року, а восени 2011 року побачила світ ця книжка. Була така ситуація, коли я вже кілька тижнів був у дорозі, я тоді жив рік у Німеччині, і щойно вийшов німецькою мовою мій роман «Дванадцять обручів», він мав великий успіх, і я мав багато запрошень на виступи з цією книжою. Я щодня відвідував якесь інше місто. І подумав, що власне кажучи, я не запам'ятовую ці міста, вони зникають кудись, я переїжджаю з одного до іншого, мене там зустрічають, везуть на виступ, я виступаю, везуть в готель, вранці я з вокзалу їду вже далі, і щось із цим треба робити, бо я наче бував там, і в той же час мене наче не було. А міста, які ми переживаємо в своєму житті, це ж мабуть, важливо, це стає якимось елементом нашої біографії, нашого життя. І я вирішив попрацювати трішки з власною пам'яттю, потренувати її, кинути виклик забуттю і спробувати згадати, скільки може бути міст на світі, де я бував. Я почав за першої ліпшої вільної хвилини складати цей список.

 

Про те, як Чікаго стало сусідом Чернівців


5 1


- Абетка диктує для цієї книжки послідовність текстів. І таким чином дозволяє перевернути і час, і простір. Бо міста, які сусідують у цій книжці, це не ті, які реально в просторі поруч одне з одним. Тому Чікаго – сусід Чернівців, а Дніпропетровськ – Детройту, а Гамбург – сусід Гайсина. І з цього вимальовуються дуже цікаві можливості, бо раптом виявляється, що вони всі якось між собою взаємодіють. Зрозуміло, що все це в першу чергу пов'язано з героєм, якого тут звати так само як і мене. Це не означає, що це стовідстково я, тому що жодної історії, яка зі мною трапилася реально, я вже не можу розповісти так, як вона насправді трапилася. Тобто, я обов'язково щось до неї вигадую. І з часом я зауважую, що мені надзвичайно складно провести лінію – що там вигадане, а що відбулося насправді. Це такий синдром барона Мюнхаузена, коли людина, яка щось розповідає, обов'язково щось при цьому вигадує. І я дійшов такого висновку, що для письменника це, можливо, єдине заняття, де брехати, вигадувати – це насправді означає говорити правду. Тому що є інша, художня правда. І ось оцю художню правду говорити – це, мабуть, вигадувати.

 

Про 111


7 1

 

- 111 – на мій погляд, найцікавіше, графічно дуже красиве, струнке число, яке має паліндромічну структуру. Тобто, його можна однаково успішно читати зліва направо і справа наліво. Тобто, знову ж таки ця книжка являє собою певне коло. Час у ній не лінійний, тому що останньою в цій книжці є Ялта, і це 1966 рік, це формально останнє місто. А формально перше місто – Аарау, бо воно з двома "а", і я мусив його спеціально відвідати, це був 2006 рік. Часові простори змішані, і з цього всього твориться якась наскрізна лінія. Я запрошую кожного читача будувати її на свій смак і розсуд. Тому цю книжку можна читати від першої до останньої сторінки, а можна також читати її у довільний спосіб, починаючи з будь-якої іншої сторінки.

 

Про інтим

 

9

 

- Інтимне – це значно ширше, ніж той сенс, який вкладається, наприклад, коли в оголошеннях про пошук роботи пишуть «інтім нє прєдлагать». Тут я якраз пропоную інтим, але в ширшому розумінні. Я таким чином натякаю на те, що насправді не варто ставитися до цього, як до якогось путівника. Я навряд чи задовільню потреби людей, які захочуть скористатися книгою, як туристичним путівником. Але якщо їх цікавлять якісь особистісно-ліричні і дуже суб'єктивні переживання певних місць, то це може бути їм цікаво.

 

Про письмо як метод психоаналізу

 

10

 

- Місто, з яким пов'язані неприємні спогади – Чернівці. Але я давно-давно це подолав у часі. У Чернівцях я найтяжчі півроку свого життя провів у військовій частині, коли мене призвали до війська. Тому я Чернівців не бачив, але я знав, що я в Чернівцях, і це для мене якесь таке було ненависне місце, де мене катують. Я зараз перебільшую, звичайно. Катують – я б поставив би смайлик після цього слова. У кожному разі, в цій книжці, безумовно, не зібрано винятково тільки міста, де мені було добре і приємно. У  тому й сенс, що наскільки б болісно ми щось не переживали, великий шанс літератури, письменника, художнього слова полягає в тому, що потім тобі хочеться там бути. Тобто, переживаючи це наново у своєму тексті, ти ніби знімаєш оцю болісність, і починаєш це любити...

 

Про 15 сторінок і три речення

 

1 3

 

- Я ніколи в попередні часи, коли писав свої попередні прозові книжки, не був настільки задоволений самим процесом писання, як у цій книжці. Я думаю, це легко пояснити. Немає тут ніякої містики чи магії. По-перше, я як письменник ставав дедалі досвідченішим, і якщо я замолоду міг сісти й написати 15 сторінок тексту не відриваючись від письмового столу, то тепер я вже дійшов до такої ситуації, коли після 10 годин перед комп'ютером у мене залишається три речення. І я ними більш-менш задоволений. Але мені це подобається. Мені подобається ця повільність писання, мені подобається, що я весь день витратив на те, щоб написати три речення. Можу вже дозволити собі таку розкіш. Autodalys internetu visoje Lietuvoje ir užsienyje Pigiausiosdalys.lt

 

Про кризу під час написання романів

 

- Будь-який роман – це забіг на довгу дистанцію, і в кожного марафонця, який біжить 10 тисяч метрів, настає в цьому забігу криза, так зване наближення до «мертвої точки», настає фізіологічна криза, і йому здається, що він зараз не витримає, що йому треба сходити з дистанції. Так переважно в мене буває з романами. І це досить болісний момент. Пора б уже про нього знати попередньо, і знати, що це має здантість минати. Просто втомлюєшся, перевалюєш за половину і втомлюєшся від цього світу, який ти тут створюєш, від цих людей, яких ти навигадував, і робиш зупинку, не знаєш, що далі з цим робити. Настає криза, коли треба це відмучити, поборотися з такою спокусою, що я хочу це знищити, спалити... А зараз уже навіть спалити не вийде, бо комп'ютери. Але в кожному разі, тут цього ніколи не було, бо це 111 окремих текстів. І я не встигав втомитися від цієї книжки, я щоразу писав із величезним задоволенням, тому що це знову нове місто, нові образи, новий матеріал. Деякі із них надзвичайно маленькі – два-три речення. Бо що я можу сказати, наприклад, про місто Єнакієве? Або про місто Цюрупинськ? Але тут є і багатосторінкові блокбастери – у Львові я багато часу прожив, у Москві, у Нью-Йорку я був тиждень, але прожив страшенно багато. Я сьогодні в Черкасах планую саме про Нью-Йорк читати, бо Нью-Йорк для мене – це та людина, це ваш земляк, мій товариш із Черкас, який мені показував Нью-Йорк... Таким чином, ця книжка мені писалася краще від усіх.

 

Про далекоглядність

 

15 copy

 

- Є жарт, що буде «Лексикон-2» і там буде 222 міста, «Лексикон-3»... потім буде «Лексикон-6», який завершить цикл. Там уже обов'язково Черкаси мусили б з'явитися, бо де ж я наберу аж стільки міст?! Це все жарти, але я думаю, що через певну енну кількість років у мене з'являться якісь заміни, я буду робити перевидання, де можливо половина міст уже будуть іншими, а половина залишаться. Це така лотерея – оце місто потрапило, а це – ні. Іноді це диктувалося просто необхідністю абетки. Тому що я поставив собі за мету, що кожна літера української абетки буде тут представлена. Крім м'якого знаку, бо жодне місто не починається із цієї літери. Але я мав проблеми з літерами И та Ї. А потім згадав, що мабуть же ця книжка буде перекладатися іноземними мовами, як і всі інші мої книги. І тому я повинен вже зараз думати, а як це буде латинськими літерами.

 

Про електронні книжки

 

- Є електронна версія «Лексикону», вона є в продажу, її можна купити за 11 гривень. Про це подбали партнери, вони блокують можливість безкоштовно її скачати. Мені від цього ні холодно, ні жарко. Прибутки від продажу електронних книжок наскільки несуттєві, що авторові все одно насправді, чи люди безкоштовно це отримують. Але я солідарний із видавцем, що все таки якесь грошове зусилля людина має зробити. Ціною є те, що вона отримує це в значно кращій якості, ніж там, де вона з піратських ресурсів скачує з якимись помилками, де недбало зісканово, перекручено і так далі. Але я також не особливо протестую, коли дізнаюся, що багато людей знаходять мої попередні книжки безкоштовно в Інтернеті і скачують їх. Можливо, з цим мали б боротися видавці, але мені як авторові це не заважає. Мені як авторові загалом, мабуть, найголовніше, щоб якомога більша кількість людей прочитала мої книжки. Я навіть не знав про те, що... у мене є такий роман-діалог «Таємниця», і я зовсім не знав, що вже кілька років існує аудіоверсія, начитана відомим актором. Тобто, мене навіть ніхто не спитав. Але добре, це в рамках якогось некомерційного проекту для незрячих...

 

Про Януковича і Брежнєва

 

2 3

 

- Я закінчував інститут у 1982 році, і такий був виплеск всього, що було пов'язане з пізнім Брежнєвим. Він у листопаді 1982 помер, а наш випуск був, відповідно, влітку. І як політичне усвідомлення в мені – це був хтось, хто взагалі все життя при владі. Тобто, я був зовсім малою дитиною, коли його поставили при владі, і тут уже я інститут закінчив, а він все ще при владі. Я працював у редакції обласної газети, і коли прийшла звістка, що він помер, мені здавалося – як це взагалі можливо, що ж тепер буде? То я просто веду до того, що нинішній керівник держави теж може здаватися нам якимось вічним. І навіть безнадійно вічним. Але мені не хотілося б, щоб це затяглося. Тому що дійсно, вибиратися з цього потім буде жахливо тяжко. Якщо взагалі можливо з цього вибратися.

 

Про «совок» та «деструктивну роль режиму»

 

- Не думаю, що тут справа у поколінні. Бо це була якась така хибна ідея. Ми з друзями постійно говорили про те, що не треба нікуди квапитися, країна у нас складна, багатошарова, насичена різними субкультурами, і вони ніяк не можуть дійти згоди, є різні уявлення про шляхи розвитку... Але не треба квапитися, бо все одно одні будуть згідно з законами природи відходити, а вже молоді – це будуть абсолютно інші люди, інші генерації... А мені здається, що воно погіршило навпаки. Тобто серед 18-річних зараз, можливо, більше «совків», ніж серед їхніх дідусів і бабусь. Тому що вони вже у тілесній своїй пам'яті не мають Радянського союзу, вони мають його винятково як позитивний міф. І їх неможливо переконувати. От Ірванець кілька днів тому розповідав, що він мав у Дніпропетровську якусь зустріч в технічному виші. І аудиторія була агресивно налаштована проти нього, коли він почав критикувати Радянський союз. Їх було багато, і всі вони були переконані, що цей дядько їм зараз бреше про Радянський союз, бо насправді Радянський союз був чудовий. І це велика проблема – чи ми насправді позбуваємося чи навпаки набуваємо... Я думаю, що і в цьому сенсі працює дуже серйозний територіальний поділ країни. Тобто, західні регіони повільно, але позбуваються, і це просто географічна близькість до Європи і можливість їздити, і це бачити. І навіть, як це прийнято казати, мити туалети італійцям, але в той же час по-іншому дивитися на це все. І зовсім інше ставлення на сході країни. Тобто, тут теж оце розшарування відбувається, і ця прірва насправді, на мій погляд, не зростається, а глибшає. Але не було б цього нічого, якби не деструктивна роль сьогоднішнього режиму. Тому що він кожною своєю дією, кожним своїм жестом посилює це і поглиблює.

 

Про те, чим Ліна Костенко відрізняється від Драча, Павличка і Яворівського


6 1

 

- Бути письменником – це не означає бути автоматично моральним авторитетом. У нас є письменник, як нещодавно з'ясувалося, із найвищим гонораром, і я не вважаю його моральним авторитетом. Але я думаю, що кожен мусить це на особистому рівні для себе вирішити.

 

І найголовніше непорозуміння - у нашому суспільному сприйнятті того, що таке "бути в політиці". Тобто, насправді будь-який публічний виступ письменника, будь-яка колонка чи книжка – це все також і політична діяльність. Ось елементарний приклад в умовах нашої країни. Це вже політичний жест, скажімо, текст про Єнакієво. Але в нас розуміють так, що бути в політиці – це бути депутатом чи балотуватися, чи бути членом партії, чи фракції. Це дуже вузьке розуміння. Я проти того, щоб письменники займалися політикою в цьому вузькому розумінні. Тому що це означає – бути членом певної команди, перестати говорити те, що ти вважаєш за потрібне і почати говорити те, що каже тобі голова фракції, виконувати командну гру. Цінність письменника не в  тому, що він один зі штиків якоїсь команди, а в тому, що він незалежна особистість, яка дозволяє собі говорити те, що думає. Прикладний політик, який займається політикою у вузькому сенсі, ніколи не говорить того, що думає. Це закон, це жанр цієї професії. Він говорить те, що від нього вимагає поточна ситуація і партійна дисципліна. Тому наші письменники, які на зламі 80-90-х років пішли в цю вузьку політику – Павличко, Драч, Яворівський і так далі – вони весь цей капітал спалили. Так, вони були членами певних команд, які іноді також обманювали людей, як політики. Вони говорили потрібні своїй команді гасла. Тому сьогодні їм не треба ображатися, коли до них таке ставлення. Уявити собі, наприклад, що Ліна Костенко була депутатом всі ці роки і виступала від імені якоїсь фракції – це якийсь кошмарний сон. Що б тоді залишилося від її авторитету? Тому я вважаю, що письменник насправді дуже активна фігура в політичних процесах, але тільки будучи незалежним, будучи індивідуальною, автономною системою, яка працює у згоді зі своїми власними переконаннями і намагається ці переконання зробити загальними. Я намагаюся так діяти. Мені не вдається. Вдається лише на кілька відсотків зі ста донести щось те, що я насправді думаю, а потім почути цю саму думку вже в чиємусь виконанні, коли вона вже стала нормальною.

 

Про самотність і соціальні мережі

 

11

 

- Мене там немає не тому, що я якось принципово проти соціальних мереж. Просто цього було б забагато. Я страшенно багато маю контактів, і листуюся електронною поштою. Бувають такі дні, коли я за день відповідаю на 40-50 листів трьома-чотирма мовами і в дуже різних справах. То якщо ще мені уявити, що я полізу в якусь соціальну мережу і ще там комунікую з людьми, то тоді вже нічого не залишиться. Тобто, я сказав би так, що призначення цих мереж – це спілкування. Коли людині бракує цього спілкування, то її тягне в мережі. А я б сказав, що в мене його аж забагато. І я не почуваюся настільки самотнім, щоб створювати собі якийсь аватар і лізти в соціальні мережі, щоб там домовлятися із підлітками про зустрічі.

 

Про путівники замість романів


- Із певного моменту в мене з'явилися такі недоліки професії як відстороненість від романів. Мені цікавіше оповідання читати, бо це, принаймні, якось швидше долається. А романи мені трапляються щоразу усе кращі і кращі. Усі пишуть гарні романи – і в Україні, і за кордоном. Професія досягла якогось такого рівня, що всі пишуть майстерно. Це такий великий досвід читацтва, тексти стають людям усе доступнішими, і об'єктивно зростає професійний рівень. І я десь на 15-20 сторінці розумію, що це абсолютно чудово, безмежно гарно і правильно написаний роман, тож перестаю його читати. Тому що отруєний професією, і мене не затягує. Я сприймаю його через те «а як автор поведе цю лінію» і так далі. Тобто, можливо це максималістське ставлення, можливо таки треба дочитувати до кінця. Але я повернувся швидше до того, що називається «нон-фікшн», тобто література документальна, есеїстика, подорожі. Особливо люблю архаїчні путівники. Подарували мені путівник польського географа В'ячеслава Орловича, який видав його на початку 1914 року. Тобто, скоро буде 100 років цій книжці. Путівник розрахований на тодішній туризм у Європі. Тобто, через кілька місяців почнеться Перша світова війна, і буде не до туризму. Читаючи цей путівник, ти входиш у той світ, який застиг на межі першої великої катастрофи. Тобто, ще в усіх все добре. Ще піддані Російської імперії заїжджають на територію Австро-Угорської імперії без віз, натомість громадяни Австро-Угорщини в Росію мусять отримати візу. Так дізнаєшся такі речі, які зрозумілі і близькі нам і сьогодні. Автор путівника пише, що російське залізничне сполучення відзначається надзвичайною зручністю – ви можете там спати у вагонах, там великі просторі ресторани... Але потяги курсують з величезними запізненнями, попереджує він. І всякі такі речі. Раптом стає дуже інтимно це все. І ось ці речі мене затягують. Тобто, путівник насправді це ж не така література, яку читаєш, як роман. А от мені читається.

 

Про  волю


8


- Я вважаю себе вільною людиною і вільним письменником. Є такі формальні ознаки цього, що я не маю підлеглих, і я не є підлеглим ні в кого. Це формальні ознаки вільної людини. Можу писати все, що захочу, і поки що я можу публікувати все, що захочу. Це ще не минулося.

 

 

Фото Анни Тарасової, НародUA

Поділіться з друзями: