Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


30 Жовт 2013

Андрій Кокотюха хоче оголосити конкурс на «дублера» в «еротичних сценах»

Читайте більше в рубриці Людина
 

Його називають «корифеєм українського детективу» і «найбільш писучим» сучасним письменником. Андрій Кокотюха прочитав слухачам Осінньої літературної школи лекцію про «героїв нашого часу». З-поміж іншого зізнався у цілковитій неспроможності писати еротичні сцени, а також порадив усім початківцям навчитися «розповідати історії». Наостанок «корифей» скрушно визнав, що «українська література говорить жіночим голосом», а «білий гетеросексуальний чоловік втрачає свої позиції».

Ліричний герой, якого немає

Коли я ходив у школу, мені казали, що є ліричний герой. Я не знаю, що це таке, бо ніколи в житті не писав вірші. Можливо, це мій недогляд. Напевно, що так, тому що я «не заточений на стіхи», і навіть коли мені треба для книжки створити вірш, у мене є кум Жадан, який за невеличку плату мені вже десять років створює вірші.

 

Конкурс на дублера в "еротичних сценах"

Що я ще не вмію робити – це писати еротичні сцени. Тому що я сподіваюся бути учасником процесу, а не описувати. Але я серйозно хотів оголосити, можливо, через соціальні мережі, невеличкий конкурс на дублера. Так як мені пише вірші Жадан, так мені треба писати еротичні сцени для книги. Просто ця книга зараз не на часі. Видавці більше хочуть книг на історичну тематику, і принаймні до вересня я не буду писати про сучасне життя. В історичних романах теж може бути секс, але сюжет не передбачає. Я от сьогодні здав до видавництва сорок четверту книгу, вона вийде в січні. Там ідеться про есерів, терористів, а в них сексу, напевне, не було, бо вони страшні як смерть, і їх цей аспект життя абсолютно не цікавив. Якщо вставити туди сексуальну сцену, то вона не буде працювати на сюжет. Це поки не на часі. Наступні сюжети, що будуть писатися протягом року, не передбачають еротичних сцен взагалі.

 

1

 

Пізня поезія, казки без сексу і вестерн

З поезією як такою я познайомився у 1993 році, коли мені було 23 роки. До того часу віршів не читав. Хоча сформувався не в останню чергу на двох казках – «Конек-горбунок» Петра Єршова я знаю напам'ять від початку до кінця. Правда, в російській версії. І віршована казка «Сто пригод Барвінка та Ромашки» Богдана Чалого. Власне кажучи, там є хлопчик і дівчинка, але сексу між ними нема. Тому що це героїчна казка. Більше того, написана в кінці 60-х - на початку 70-х років, дивним чином вона повністю «заточена» на американській схемі, зокрема, на вестерні. Звідки взявся вестерн в Радянському Союзі?

 

Матриця героїзму

Коли ми говоримо «герой», то ми уявляємо собі людину, здатну на вчинок. Це може бути як чоловік, так і жінка. До жіночих персонажів ми пізніше перейдемо. Я поясню чому. Тому що від самого початку героєм був він. У всіх казках. Якою є схема героїчної казки? Є дівчина, яку захопив дракон або людожер. Краще дракон. У нього може бути три голови – більше роботи герою. Ця дівчина сидить за гратами у величезній башті. І герой мусить її врятувати. Для цього треба вбити дракона. А для цього треба вийти з дому і пройти через ліс, у якому живе Баба Яга, яку треба обдурити. Але герой від самого початку не мусить виявляти героїчних здібностей. Він не знає, що він герой. Його усі навколо «чмирять», а він не розуміє своєї сили. Потім йому говорять: «Раз ти такий сильний, іди і врятуй дівчину!». Він виходить з дому, проходить через ліс, обдурює відьму, виходить на фінішну пряму, рубає голову дракону і бере дівчину як приз. Вона не героїня, вона – герой другого плану, той приз, до якого йде герой. Таким чином, у рамках однієї казки герой демонструє прозріння, він відкриває для себе свою сутність. Потім демонструє розум, а вже потім – силу.

Ця матриця цілком накладається на таку радянську казку, як «Сто пригод Барвінка та Ромашки». Барвінок народився в зеленій льолі на городі. За основу цієї казки взята відома казка «Ходить гарбуз по городу». Усі родичі гарбузові знаходять у себе Барвінка. Він дуже багато видєлується, і всі родичі постійно ставлять його на місце. Зрештою, кажуть йому, що в нього є великі перспективи, і щоб він сідав на коника, брав спис і їхав. Він їде на коні, як звичайний герой вестерну. Приїздить на хутір, де живе Ромашка, яку пресує будяк. Він вступає з Будяком у бійку і залишається жити в Ромашки. Сміх-сміхом, але ми говоримо про те, як себе поводить герой. Він – переможець. Живе у Ромашки, вона годує його борщем, який затирає салом. Сексу у них немає ніякого. Далі відбувається його прозріння, що він розжирів на салі в Ромашки, що є більша загроза, ніж будяк. І він відразу перестає бути нахлібником, стає звичайним хазяїном, починає рубати дрова... Вони стають рівноправними партнерами. Коли він відвів від неї маленьку небезпеку і відразу загордився, історія так була повернута автором, що він отримав за це по голові. Він далі росте над собою. У драматургії це називається «зміна персонажу».

 

2

 

Навіщо писати?

Перш ніж писати літературний текст, треба чітко визначити – для чого мені це потрібно, яку історію я хочу розповісти, і чи взагалі я хочу розповідати історії. А може мені просто хочеться вилити на папір чи клавіатуру свій внутрішній стан, свої спогади про вчорашнє (ой, як мені сьогодні погано, бо вчора було добре). Словом, зробити героєм цього твору самого себе. Це перший тип героя, який дуже поширений у сучасній українській літературі.

 

"Я у себе один"

Писати про себе – дуже спокусливо, бо здається, що себе ти знаєш найкраще, і роблячи героєм себе, ти відкриваєш себе для себе. Такі твори мають право на існування. Кожна людина раз у житті повинна виговоритися. І в цьому трагедія усіх перших прозових книжок в Україні. Людина написала першу книжку, зболено видихнула її з себе, знайшла видавця, провела кілька презентацій, відчула себе письменником, бо у неї є книжка з її прізвищем на обкладинці. Є певний успіх, треба писати другу книжку. А себе більше немає. Я у себе один. Написати про когось іншого така людина не може.

 

Мегаполіси витіснили "рефлексуючих інтелігентів"

Від середини 90-х років героєм поетичного твору почав ставати не рефлексуючий інтелігент, а сучасний мешканець мегаполісу, що кардинально змінило звучання поезії. Поети стають успішними насамперед тому, що своїми героями вони зробили мешканців мегаполісу. Навіть якщо у них сільське коріння, але вони змогли переламати себе і зрозуміти, що за великим рахунком життя і все нове, актуальне й сучасне продукує насамперед місто. Не село, а саме місто. І коли ліричний герой поетичного твору перестав рефлексувати з приводу того, що «впали роси на покоси», а почав ретранслювати неспокійний ритм великого міста, тоді в поезію прийшов новий герой, який почав клонуватися. Але я не можу навести прикладів, крім свого кума Сергія Жадана, розклонованого багатьма, тому перейду до прозових творів.

 

ko5

 

Чому провалилось шоу «Міняю жінку» із Андрієм Кокотюхою

Мені колись запропонували взяти участь у шоу «Міняю жінку». З кимось помінятися, щоб до мене прийшла якась жінка і в мене прожила. Мені за це заплатять 8 тисяч гривень. Я сказав: «Ви то мені заплатите, але мені шкода ту жінку». Тому що шість днів треба показувати шоу, але моє повсякденне життя, мій побут абсолютно нецікавий. Я не Індіана Джонс, я не Джеймс Бонд і не Брюс Уіліс, я не рятую кожного дня світ. Моє повсякденне життя надзвичайно нудне і одноманітне. Я прокидаюся, їм, працюю, їм, працюю. Так само повсякденне життя кожного з вас не вирізняється якоюсь такою розмаїтістю, яку можна описати в книзі і отримати величезний читацький інтерес.

Я не кажу це тому, що я такий розумний. Мабуть, навпаки. Я просто переповідаю коротко тези режисера Альфреда Гічкока. Він говорив, що героєм роману чи фільму повинна бути людина, яку ти можеш впізнати, спроектувати на себе, яку відчуваєш у даний момент, дії якої тобі зрозумілі, і ти можеш себе уявити на місці цієї людини.

 

В українських реаліях цікаві депресивні письменники

Чому я не дивився усіх наступних сезонів серіалу «Californication»? Подивися лише перший сезон. Але мені не сподобалося. Не тому, що там багато сексу. Навпаки, ці сцени якраз були цікаві. Але коли я собі уявляв, що герой Девіда Духовни мало того, що письменник, так ще й успішний письменник, мені було нецікаво. Мені нецікаво дивитися про письменників, тим паче – успішних. В українських реаліях, можливо, буде комусь цікавий депресивний письменник, у якого нічого не виходить.

 

Як губляться персонажі

Не можна забувати жодного з персонажів. Є такий письменник, один із моїх улюблених – Реймонд Чандлер. Американський класик чорного роману. Він знаменитий тим, що у своєму першому романі «Глибокий сон» забув персонажа. Причому, я перечитував цей роман багато разів, і не знав про це. Потім прочитав у його біографії. Йшлося про дуже важливого персонажа. Водій, який був на місці злочину, свідок, якого всі шукали, раптом кудись зник. Цей роман є класикою чорної літератури. А потім біографи сказали, що він просто забув. Дуже любив випити. Не тримав у голові цього персонажа. Але це непомітно, бо сам по собі роман дуже потужний, і герой головний - теж дуже потужна особистість. Це той рідкісний випадок, коли дійові особи губляться, а ми цього не помічаємо.

 

Жіночі ролі не запам'ятовуються

У минулому році я слухав сценарні курси Ларрі Каплоу. Так ось, він сказав дві речі, які я для себе тепер вважаю базовими. Перше: писати – це ручна фізична важка праця. І друге – жіночі персонажі не запам'ятовуються. Навіть якщо вони головні. Може запам'ятатися Скарлетт О'Хара. Так, можна зараз назвати Оксану Забужко, як героїню усіх своїх романів. Але справа в тому, що жіночі персонажі слабо запам'ятовуються. Хто бачив «Доктора Хауса»? Попри те, що там є жіночі персонажі, але в голову засіла тільки Тринадцята. Коли Канді зникла, ми не дуже переживали. Але Тринадцята ніяк зникнути не могла. Тому що Канді - дуже традиційний жіночий персонаж, у неї конфлікт із мужчиною, вони то люблять, то сваряться... А чим запам'яталася нам усім Тринадцята? Вона бісексуалка, не виконує тих традиційних функцій, які вважаються жіночими. Скажімо, Скарлетт О'Хара теж виконує функції, невластиві жінці...

Мені в українській діаспорі в 1996 році сказали «Оксана Забужко – то є властиво наша україньська Скарлетт О'Гара». Вона вирішила стати сильною жінкою, і в результаті почала розсипатися як персонаж. Це насправді трагічна історія. Саме тому складно запам'ятати жіночі персонажі, бо вони найбільш складні. Особливо в сучасному світі.

 

В Україні зникають чоловіки-письменники і чоловіки-герої

У нас в Україні письменництво – не професія, а хобі. І так склалося, що це переважно жіноче хобі. Тому що мужики заробляють гроші, а на письменництві грошей не заробиш, це для самоствердження. І саме тому пишуть переважно жінки. І в нас у літератури жіноче обличчя. Поняття «герой» витісняється поняттям «героїня». Українська сучасна література (поезія чи проза) говорить жіночим голосом. Але в чому конфлікт? Люди ж звикли до героя! Хочемо ми того чи ні, читач шукає героя. Ви в курсі, що я, крім всього того, ще й оглядач на «Телекритиці», і мені надсилають службову інформацію. Так ось, канали, які вважають питомо чоловічими, там де «зубодробилівки» усілякі, їх найбільше дивляться жінки. Жіноча аудиторія дивиться чоловічі канали.

Я не закликаю нікого писати від імені чоловіка – це буде ще гірше. Сьогодні в українській художній літературі головне – не придумати якогось нового героя. Усіх уже придумали. Не варто зациклюватися на героєві. Насамперед треба навчитися розповідати лінійні історії з початком та кінцем. Традиційні банальні історії, подібні до казок. Дати собі відповідь на питання «яку історію і кому я хочу розповісти?». А вже під історію обов'язково знайдеться герой чи героїня. Бо навчитися розповідати історії для письменника – це дуже важливо. Важливіше, ніж придумати героя.

 

ko4

 

Фінали

Я хепі-енди не люблю, але маси люблять. Говорячи про Україну, ми не знаємо, що таке маси. Українські маси ще не вивчені, і що вони люблять – невідомо. Україна – споживач художньої літератури, але, на жаль, не виробник. Ми не знаємо, ми не до кінця вивчили потреби українського читача, як його потреби може задовольнити саме український письменник, а не інші письменники. Хепі-енд у класичному, солодкому, мелодраматичному розумінні цього слова мені не подобається. Але існують різні варіанти фіналів. Давайте спробуємо розібрати, який фінал мені подобається, і ви скажете хепі-енд це чи ні.

Є таке оповідання О. Генрі «Персик». Оповідання коротке. Там боксер – король Нью-Йорка, усі мужики за нього, це 20-ті роки, гангстери. Усі від нього фанатіють. І от він одружується на дівчині своєї мрії. А вона капризна. Вони три тижні як одружені, скоро ніч, і вона каже, що хоче персик. Герою дається посил – кохана хоче персик. Він іде в найближчий магазин – персиків немає. Іде в сусідній квартал. А там – апельсини, яблука, тільки персика немає. Іде далі. Думає, дівчина ж йому не дасть без персика. Проходить вглиб району, знаходить лавку, де персики були, але їх всі забрали на банкет до якогось гангстера. Він іде в поліцію, здає того гангстера. Поліція вривається туди з обшуком. Він заходить і бачить один персик, який валяється. Бере його, приносить дівчині, а вона: «Знаєш, я хочу апельсин». Він досяг своєї мети. Але чи хепі-енд це? Отакі фінали мені подобаються у романах.

 

Книги чіпляють не сюжетом, а персонажами

З 1988 року, коли мені було неповних 18, і дотепер, я записую, скільки книжок прочитав за рік. Проводжу в кінці року серед себе опитування, і в мене дві опції – «кайф» і «гівно». Як правило, це від 70 до 90 книжок на рік. З року в рік перша опція незмінна. Скільки б я не прочитав книжок, якої б вони не були якості, гарне враження справляють 20-25. Опція друга з кожним роком все менше і менше. Зізнаюся, навіть на українських письменників я вже перестав ставити другу опцію. Вони іноді навіть подобаються. Лишаються інші книги, яких близько 50. Виходить, що в мене кожен рік є 20 персонажів, які мене чимось зачепили. Бо книги чіпляють не сюжетом, а насамперед персонажами.

 

 

Фото Олесі Венгринович

 
Більше на цю тему