Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


14 Лип 2014

Втрачені поколінням/поклонінням

Читайте більше в рубриці Література
 

Сьогоднішній ранок нічим не відрізняється від вчорашнього і завтра, я певен, схід сонця не принесе нічого нового...

(читати можна з полегшеною проекцією на сучасність, а може й ні…))

 

Ми об­пеклися на фактах, ми розрізняємо речі, як гендлярі, й розуміє­мо необхідність, як різники.

Ми вже не безжурні, ми страшенно байдужі. Можливо, ми зостанемося живі, але

чи будемо на­справді жити?

 

Еріх-Марія Ремарк

1.

Pink FloydMarooned

JavaScript is disabled!
To display this content, you need a JavaScript capable browser.


Сьогоднішній ранок нічим не відрізняється від вчорашнього і завтра, я певен, схід сонця не принесе нічого нового. Чищу зуби, допиваю холодну вечірню каву, ногою запихаю під диван недопалки. Хоча для кого я це роблю? Моя колишня від мене пішла, відколи я повернувся з фронту. Замість довгого прощання після п’ятьох років нашого спільного життя, з яких два я провів на війні, вона кинула, зачиняючи за собою двері: «Ти довбаний псих, Жеже! Влаштуйся на роботу, а то так і зігниєш у своїх недопалках і постійних пиятиках». Ці слова змушують мене кожного ранку вставати, йти на роботу, щоб зігнивати не увесь день, а тільки ввечері, втішаючи себе: «Та ну, Жеже, це усе від втоми, ти цілісінький день працював».

День видався дуже спекотним, а тому бажання до праці зменшувалося з геометричною прогресією. До готелю під’їхав вилизаний до блискучості Ford – ну вже точно з Парижа! Тільки там такі чопорні водії жіночої статі. Доволі ошатна дамочка виставила свою ніжку і виявилася ще тим деспотом! «Подивись, що там з машиною! А то відчуваю, що мені таки доведеться застрягнути в цій дірі», - Гертруда Стайн кинула 23-річному хлопчині ключі й з відчуттям власної вивершеності пішла в готельне boulangerie.

 

55

Потрет Гертруди Стайн від Пабло Пікассо

 

- Що це з ним? – Гертруда здивовано запитала у власника невеличкого придорожнього готелю. – Він так мляво і довго копирсається в машині, ніби не спав добу?

- Знаєте, madam, чоловіки, як на мене, стають цивілізованими особами, влитими у суспільство у період між 18 і 25 роками. Якщо ж у цей час вони, як у цьому випадку, були на війні, тоді усе пропало без вороття, нічого не надолужиш. Вони – це втрачене покоління («une generation perdue»), - не без співчуття і гіркоти в голосі відповів старенький власник, уже прямуючи на вулицю, щоб насварити бідолаху, для якого слова господаря були такими ж, як і щоденний схід сонця – од-на-ко-ви-ми.


2.

Pink FloydEmpty Spaces

JavaScript is disabled!
To display this content, you need a JavaScript capable browser.


66b4759e357eaacfb7e8982b73894698bc5f6c133240933

Ернест Хемінґвей


Вулиця квітів (Rue de fleur), будинок 27. Квіти зів’яли. Пахне декадансною паризькою осінню. Голі дерева вже кидають видовжені вечірні тіні. Саме час! До будинку по черзі входять Ернест Хемінґвей, Езра Паунд, Томас Стерн Еліот, Джон Дос Пассос, Френсіс Скот Фіцджеральд, Торнтон Вайльдер. Усіх чомусь тягне до цієї власної і вже давно не молодої, але такої магнетичної жінки. Їм подобається її різкість, що граничить із грубістю, її щире вміння сказати правду в обличчя без жодного остраху, що дружні стосунки після цього розлетяться на друзки, врешті-решт причаровує очевидність у її словах, яку дотепер вони не помічали, чи не наважувалися помічати.

- Ви не маєте вічних цінностей! Ви нічого не поважаєте! І, зрештою, ви всі зіп’єтеся… Ви – втрачене покоління («une generation perdue»), - Гертруда нервово поправила косу на голові, що у таких ситуаціях здавалася короною, і різко подивилася Ернесту просто у вічі. Все таки вона любила цих «салонщиків» і не рідко давала їм слушні поради, критикуючи їх твори.

Пабло Пікассо, який у цьому будинку теж не був гостем, подумав, чи не перемалювати зараз той портрет Стайн, що він його написав аж у 1906 році. Адже відтоді минуло 23 літа…


3.

Pink FloydGoodbye Blue Sky

JavaScript is disabled!
To display this content, you need a JavaScript capable browser.


268687

Ремарк

noch v_lissabone

Еріх-Марія Ремарк – син емігранта – у 1961 році пише роман про емігранта і його міжвоєнну самотність. Ми читатимемо це під назвою «Ніч у Лісабоні». Такий собі «роман у романі», сюжетна лінія двох стосунків, двох емігрантських сімей/співжиттів, які в обидвох випадках мають нещасливий кінець, проте це зовсім не бентежить головних героїв, адже вони бачили і відчули на собі гірше – тотальну самотність міжвоєнного періоду. Вони змирилися з тим, що людина у конечному випадку все одно самотня, і це не трагедія, не драма, - це життя, його слід прийняти і прожити, навіть знаючи цей напророчений фінал, що називається смертю. На перший погляд може здатися, що «Ніч в Лісабоні» досить песимістичний твір: головний герой навіть не має власного імені і прізвища, він змушений жити з паспортом Шварца, якого ніколи не знав, за яким жила вже не одна людина, яка в результаті вмирала (знову ця приреченість!); єврей за походженням відрізаний від молодої дружини німкені її братом-нацистом, він тиняється по світу і одного разу, відчуваючи усю зумовленість свого існування, повертається у Німеччину до дружини. І тут починається – плани втечі, невдачі, везіння і patati-patata.  Словом, вийшло так, що дружина помирає в Лісабоні якраз у переддень їхнього звільнення – круїзу до вільних від нацизму і фашизму США. Шварц випадково зустрічає такого ж, як і він, емігранта і дарує йому два квитки (йому і дружині) до США в обмін на те, що цей нещасний проведе з ним ніч у цьому безсенсовному тепер для Шварца Лісабоні. Ось де ключ! «Втраченому поколінню», до якого, безперечно, належали обидва персонажі, життєво необхідною була можливість бути вислуханими, без порад, співчуттів, повчань, без жалості і допомоги. Просто виговоритися, побути з кимось, а не на самоті, знаючи, що цей «хтось» для тебе нічого не важить, так само, як і ти для нього. Дехто може подумати, що це депресивна апатія, та, як на мене, це екзистенційне смирення, що граничить із буддистською нірваною, звільненням, прозрінням. Ти самотній і фінал твого життя тобі відомий, проте це не приреченість, а довершеність – у будь-якому випадку роль будівничого залишається за тобою, то будь гідним цьому. Проблема «втраченого покоління» Ремарка крилася, можливо, якраз у цих останніх словах – «будь гідним цьому». А як це зробити? Чи я можу? Чи мені це дійсно треба?

4.

Pink Floyd – Don`t Leave Me Now

JavaScript is disabled!
To display this content, you need a JavaScript capable browser.


Українська дослідниця-літературознавець Соломія Павличко так казала про митців «втраченого покоління»: «Вдома вони не могли писати книжки й малювати картини, вдома вони могли стати хіба що дантистами. Європа ж давала їм клімат експерименту та творчої свободи». Тому вони збиралися (звичайно, не всі) у будинку Гертруди Стайн, яка перша назвала їх втраченими. Тому вони далі продовжували писати, творити, відтворяти свою епоху, бо не могли цього не робити, бо була потреба виговоритися, вилите зі себе останнє, наболівше, щоб, як після логотерапії Віктора Франкла, таки відчути сенс життя, або надихнути інших на його пошуки.

 

Ніна Поліщук



Фото www.pablo-ruiz-picasso.ruwww.liveinternet.ru

fb.ruwww.livelib.rucommons.wikimedia.org

Поділіться з друзями: