Великдень
Юлія Волинець і щастя: подорожі, весна, концерт «Океану Ельзи»...

Своїм щастям з НародUA тепер ділиться Юлія Волинець. Тож у рубриці ЩАСТЯ читайте ...

Юлія Волинець і щастя: подорожі, весна, концерт «Океану Ельзи»...


08 Груд 2011
Фантастична реальність Володимира Арєнєва
 
Фантастична реальність Володимира Арєнєва
Оцінити
(3 голосів)

Володимир Арєнєв – письменник і літературний критик. Останнім, власне, переважно й заробляє на життя під своїм «біографічним» ім’ям Володимир Пузій.

Можливо, й тому, що, як сам стверджує, не пише на замовлення, не пише, «щоб заробити», не пристосовується до кон’юнктури ринку.

Спеціалізується більше на фантастиці. Літературну «кар’єру» починав у Росії.

Ще не маючи 20-ти, написав уже величезний роман «Герой порванных времен», який взялося видати одне московське видавництво. За отриманий аванс Володимир купив сканер, хоча через російський «дефолт» роман тоді не побачив світ.

Невдовзі, 2000 року, його перший роман був опублікований в іншому московському видавництві – «Альфа-книга». Саме тоді для успішнішого просування письменнику й запропонували обрати псевдонім.

В дитинстві Володимир був юним натуралістом, любителем всілякої «живності». Однак 1995 року на біологічний факультет не вступив. Відтак рік пропрацював двірником у Київському зоопарку. А 1996 року вступає в Інститут журналістики КНУ ім. Т. Шевченка.

Його останній роман «Все плем’я Адамове» вже встиг потрапити в шорт-листи (фінальний відбір) кількох літературних, зокрема й міжнародного, конкурсів. Це такий собі сучасний роман із елементами твердої наукової фантастики та шпигунського трилеру в Україні, в якій колись давно Володимир прийняв іслам.

Він вважає, що складати рейтинг письменників – це абсолютно втратити розум.

«Якори» для його творчості – музика, іноді – зелений чай і аромолампа.

 

Наша розмова, розмова «старих однокурсників» – абсолютно неофіційна, іноді провокативна й, сподіваюся, відверта. Про те, чи письменник Володимир Арєнєв остаточно вбив біолога Володимира Пузія. Про те, що диктує літературі й особисто Арєнєву ера «розважального мистецтва». Про найяскравіший спогад дитинства письменника – народжене пухнасте слоненя  – і те, що чекає літературу через 50 років. Про те, чому не хотів Володимир стати письменником і про книги, які найбільше вразили його останнім часом. Про те, чим схожа фантастика і муха цеце, а також крук і капшук…

arenev

 

 

 

 

Про нього

 Киянин. Народився 1 жовтня 1978 року. Автор шістнадцяти книжок, 
у тому числі – «Правила гри» (в 2 тт.), «Бiсова душа», «Мiсто
Тисячi Дверей», «Дикі володарі», «Книгоїд» (видані в Українi),
«Отчаяние драконов», «Охота на героя», «Правила игры», «Монетка
на удачу», «Книгоед», «Паломничество жонглера» (видавалися в
Росiї). Оповiдання (бiльше 150 публiкацiй у перiодицi та збiрках)
друкувалися російською, українською, польською та литовською
мовами.

 

– Як з'явився письменник Арєнєв? Традиційно - не гуляв з іншими дітьми, читав-читав, щоб заповнити час, захотів сам писати..?


– Не думаю, що гуляння на дворі – то смерть для майбутнього письменника, швидше навпаки. Одного читання книжок замало: навіть дуже заповзятому читачеві, щоб стати письменником, потрібно щось іще. Вміння дивитися на світ під несподіваним кутом зору. Певний життєвий досвід. І терпіння, звичайно. А яке там було дитинство – то питання другорядне.

Я взагалі в дитинстві не думав про те, щоб бути письменником. Водієм, директором зоопарку, мандрівником – це інша справа! А письменник – це ж так нудно…

Потім почав вигадувати історії, які просто не міг не записати. Взявся записувати – і от все ніяк не кину.


– Одразу подумалось: через років 50 письменників можна буде порахувати на пальцях, адже зараз час «убивають» комп'ютерними іграшками, а не книжками. Як фантаст і футурист скажи: в майбутньому нас чекає маса віртуальних ігор, віртуальна реальність, матриці чи просто кіно замість книг?


– А чому в майбутньому? Уже зараз існує чимало віртуальних, онлайнових ігор на будь-який смак. Людина завдяки інтернету може спілкуватися з колегами, що живуть на інших континентах. А водночас десь тривають збройні сутички, нещодавно було знищено браконьєрами ще один вид азіатських носорогів, в нашій столиці є діти-жебраки.

3443 Це не д'Артаньян, не Атос і не Араміс. Це - Володимир Арєнєв::

Це не д'Артаньян, не Атос і не Араміс. Це - Володимир Арєнєв


Світ не є однаковим. Навпаки – він стає дедалі складнішим. І не завжди нові масово поширені технології унеможливлюють попередні. Я не впевнений, що паперові книжки існуватимуть в такій кількості, як десять-двадцять років тому. Але те, що художній текст не щезне, – це напевно. Бо він звертається до нашої уяви, змушує нас подумки – самостійно! – створювати світи, оживляти неіснуючих персонажів, – й інколи турбуватися за них більше, ніж за тих, хто живе поверхом вище.

Можна додати до кіно запах, смак, дотикові відчуття, але художній текст – це трошки інший «атракціон». Питання, власне, в тому, яким чином художній текст існуватиме в матеріальній культурі...


Про нього

Його жанри – фентезi, містичний трилер, соцiальна 
фантастика, веселi повiстi-казки для дiтей тощо.
Лавреат міжнародної українсько-німецької премії ім. Олеся
Гончара (2001), двічі лавреат Міжнародного фестивалю
фантастики «Зоряний міст» у номінації «Критика, публіцистика,
літературознавство» (2001, 2005), двічі лавреат премії «Малий
клинок від Північних земель (Die Kleine Nordklinge)» за краще
фантастичне оповідання, надруковане російською мовою 
на території Німеччини (2003, 2011 рр.). 

– Суспільство споживання, глобальні політичні та економічні кризи стимулюють людей якомога менше думати й робити мистецтво примітивно-розважальним. Тотальне життя-шоу, фінансоване й урядами для "випускання пару" й "абстрагування". Ринок тобі нав'язує сюжети й форму? Ти пристосовуєшся чи залишаєш в майбутньому літературу для більш вдумливої публіки?


– По-перше, я не згоден, що кризи стимулюють людей якомога менше думати. Треба уже звільнятися від «загальних знаменників»: світ різний, люди різні, вони по-різному реагують на зміни у житті.

Із ринком у мене дуже прості стосунки: коли я пишу, його для мене не існує. Просто для мене первинне – певна ідея, от вона диктує сюжет, форму, обсяг...

Писати книжки для того, щоб просто заробляти гроші, я не вмію. Можливо, це погано і непрофесійно, але так уже склалося. Тому заробляю публіцистикою, редагуванням перекладів, сценаристикою... – дотичними до літератури речами, але все-таки не написанням книжок. Звичайно, мені шкода, що досі доводиться займатися «супутніми» речами, тим же таки редагуванням перекладів, але на даний момент заробляти лише художньою літературою я не можу. З українських письменників на це здатні одиниці, та й в усьому світі ситуація приблизно така сама.

arenev2 Володимир Арєнєв::

Володимир Арєнєв у наші дні


– В тобі письменник убив біолога? Комашки й плазуни в домівці перейшли у віртуальний світ? Душа не прагне реваншу?


І не питай про реванш! Якщо маю змогу, завжди відвідую за кордоном зоопарки.

Але утримувати вдома тварин – це все-таки брати на себе певну відповідальність. Зараз не можу собі це дозволити, а згодом... хто знає?


– Чому фантастика? Про сьогоднішнє та минуле важче писати? Чи реальне життя нудне? Якби тобі замовили роман про сьогодення - про що б писав?


– Якби замовили – відмовився б. Якби виникла цікава ідея – написав би.

Але тут, мені здається, ти трошки плутаєш поняття «час» і «уявність». Фантастика просто послуговується певним інструментарієм: вона припускає те, чого в реальному житті не буває або ж поки що не існує.

Ти питаєш про сьогоднішнє чи минуле – але ж у мене є книжки, де дія відбувається у минулому, хай і альтернативному. Та ж «Бісова душа» – це фентезі в декораціях козацької України, а «Магус» – в ренесансній Італії.

І про сучасне я теж пишу, хай навіть додаючи фантастику, в більших чи менших дозах. Зрештою, не завжди фантастичний елемент самоцінний сам по собі, інколи він – метафора цілком реальних речей, явищ, подій.

От нещодавно я закінчив роман «Все плем’я Адамове» – там іслам став панівною релігією ще у Середні віки. І князь Володимир прийняв не християнство, а мусульманську віру. І от між нашою реальністю та цією, альтернативною, є можливість мандрувати, навіть їздити на екскурсії.

Навіщо це мені? Не для того, щоб детально описати вигаданий світ – а щоб поговорити про речі, які цілком реальні, але поглянути на них з певної умозірної відстані. Для кращого оптичного ефекту.


– Інколи митці доводять себе до певного афекту, трансу для творчості. У тебе процес творення на межі трансу чи більш математичний? Як стимулюєш "натхнення"?


– На мою думку, натхнення – це певний стан свідомості. От коли спимо, наша свідомість працює в одному режимі, коли захоплено читаємо книжку – в іншому... І так само, як можна свідомо навчитися засинати, можна викликати у себе (чи вводити себе) у стан «натхненності».

Інтуїція при цьому працює, але й без певних ремісничих навичок в роботі з текстом теж далеко не підеш.

«Якори» тут у кожного різні. Для мене це насамперед вдало підібрана музика. Інколи – зелений чай та аромолампа.


– Ким із твого світу комах-плазунів ти б захотів стати - хоч на мить?


– На мить – ким завгодно, новий досвід – це завжди цікаво. Але бажано, щоб за цю мить ніхто не встиг мене з’їсти. Хоча... новий досвід...


Про нього

В 2004 році на всеєвропейському конвенті «Єврокон» 
(м.Пловдів, Болгарія) Володими Арєнєв був визнаний
кращим молодим письменником від України. В 2008 році 
отримав премію ім. Олександра Бєляєва. В 2011 році 
роман «Все плем’я Адамове потрапив до шорт-листа
премії «Активація слова» (Київ) та шорт-листа
незалежно літературної премії «Дебют» (Москва, Росія).

 

– Тварини в клітках, як на мене, більша дикість, ніж уся "дика природа", але людям потрібні розваги, відчуття господаря світу (наукові дослідження поки не чіпаєм)... За рік прибирання в зоопарку ти, мабуть, взнав про тварин більше, ніж хотів, особливо "страшилок", про які зараз усі говорять, згадуючи київський зоопарк. Як ти сприймаєш всі ці події і що б ти змінив в зоопарку?


– Людині все-таки вкрай потрібна можливість спілкуватися з оточуючим світом. Не забувати, як виглядають живі слони, папуги, мавпи. Бо умозірна тварина не викликає співчуття, не дає розуміння того, що їй теж може бути боляче, що вона – не «живий механізм», а щось більше.

DSC_0859 Письменник дуже любить всіляких метеликів, комашок...::

Письменник дуже любить всіляких метеликів, комашок...


Людині також потрібно піклуватися про те, щоб певні види тварин не вимерли – а для цього, зокрема, їх досліджувати.

Є різні зоопарки, різні умови утримання тварин. За тих часів, коли я працював у Київському зоопарку двірником (а до того – був юннатом), я чітко розумів, що в нашому зоопарку працюють віддані своїй справі люди. Ці люди дійсно багато чим жертвували для того, щоб тваринам було добре. Звичайно, були зовнішні чинники: багато будівель були застарими, не витримували жодної критики й з естетичної точки зору, і з точки зору загальносвітових стандартів. Але це була проблема, як на мене, відсутності коштів, відсутності можливостей зробити якісну, системну реконструкцію. А вона була вкрай потрібна, це розуміли, певні кроки робилися.

Я не був у зоопарку вже років зо три. Відповідно, я не можу навіть на своєму – аматорському все-таки – рівні нічого сказати про той стан, у якому зараз перебуває зоопарк. Те, що я чув від своїх знайомих, півроку-рік тому, було дуже сумно. Не знаю, чи покращилася ситуація зараз. Нічого не знаю про тих людей, які зараз працюють в зоопарку. Відповідно, нічого не можу говорити про те, що б я змінив. 

Знаю одне: потенційно наш зоопарк має величезний ресурс – площу, якої немає в більшості закордонних зоопарків. Якщо будуть фахівці, якщо вони зможуть врахувати закордонний досвід і спроектувати його на наші реалії (я про клімат та кормові можливості, а не про економіку чи політику), – зоопарк може стати одним із найкращих в Європі. Власне, мусить. Але, мені здається, треба чітко розуміти, що це не відбудеться от просто завтра; і треба вимагати від тих, хто ним займається, конкретики: перспективних планів, перевірки їхнього виконання. Власне, нормальної роботи, як в усьому світі.


– Чи спілкуєшся з конкурентами серед фантастів? В рецензіях частіше критикуєш?


– Я не сприймаю колег як конкурентів. У нас різні читачі, ми говоримо про різні речі й по-різному. Звичайно, у мене чимало і друзів, і просто гарних знайомих в тому числі серед письменників.

А в рецензіях я пишу не про людей – про їхні книжки. Пишу те, що думаю, інколи ображаються, інколи починають більше поважати. Мені здається, якщо вже займаєшся критикою, то повинен чітко розуміти, навіщо це робиш. Не можна писати рецензії для самостверджування, знущатися над автором. Ти аналізуєш книгу – і робиш це для того, щоб читачеві було легше зорієнтуватися: цікава вона йому чи ні. При цьому ваші смаки і ваші думки про неї можуть не збігатися, але от він прочитав твій матеріал і зробив для самого себе висновок... Це – мета нормальної книжкової рецензії.

Я, до речі, не так уже й часто пишу матеріали про погано зроблені книжки – може, тому, що сам заздалегідь приблизно уявляю, чи цікавий мені цей роман або ця збірка. І не витрачаю час на те, від чого навряд чи отримаю задоволення.



Зустрiчали вовкулака всiм селом. – Буде йому хлiб, буде й сiль, – зловтiшно шепотiв староста, розправляючи чорнi, гострi, мов кiнчики батога, вуса.– Ой буде!..

Решта мисливцiв пiдтримувала черговий старостин вигук загрозливим бурмотiнням, мовляв, хай тiльки з`явиться, клята тварюка! Покажемо, де раки зимують! Аякже! Хай тiльки!..

Чутки про вовкулака давно вже блукали селом, зазирали у тьмянi вiконця, нахабно стукали у дверi, i варто було необачному господаревi вiдчинити – мерщiй забиралися до хати. Лягаєш ввечерi, i тiльки-но на вулицi вiтер почне з горобиною витанцьовувать гопака – ти уже бiля вiкна, видивляєшся: чи, ба, не воно? А як тихо – то ще гiрше, бо ж усiм вiдомо, що вовкулак зайвого галасу не робить. Нишком прийде, нишком пiде. От тiльки на ранок або вiвцi не дорахуєшся, або собаку знайдеш із перегризеним горлом .


Уривок з ретро-фентезійної повісті "Бісова душа, або Заклятий скарб" про козаків-характерників та інших героїв середньовічної України.


 

– Як би склав рейтинг наших фантастів (одразу знаю відповідь, але таки питаю), де перебуваєш сам?


– Як може людина, якщо вона не остаточно втратила розум, складати рейтинги і вписувати в них себе?!


Arenev_Stokholm Арєнєв у Стокгольмі::

Арєнєв у Стокгольмі


– Книга, що вразила тебе найбільше за останній рік і десятиліття?


– Знаєш, а навіть і не назву за десятиліття. Надто великий термін, прочитано чимало... А за останній рік... мабуть, це насамперед науково-популярні роботи Брайана Гріна (Brian Greene), Мічіо Каку (Michio Kaku, 加来 道雄). Чудовий роман Дмитра Бикова «Остромов, або Учень чаклуна», «Мала Глуша» Марії Галіної (так, вона вийшла раніше, але я прочитав тільки в минулому році), абсолютно неймовірний «Носоріг для папи римського» Лоуренса Норфолка (Lawrence Norfolk), просто шикарнючий роман-«цеглина»; що іще? – ну от несподіване таке читання, «Знайдений світ» Серебрякова і Уланова – стилізація під «Плутонію» Обручева, науково-популярний пригодницький роман, якраз цьогодні дочитав. «Свято козла» Льоси (Jorge Mario Pedro Vargas Llosa) – цей роман узагалі треба було б внести в університетську програму, жорстка напівдокументальна оповідь про природу влади...

Примусово ставлю три крапки, бо я ж щомісяця з десяток книжок прочитую – відповідно, перераховувати можу нескінченно. Багато гарних книжок, особливо якщо не обмежуватися певним жанром, мовою чи автором.

 

– Усі говорять про рівнозначність "дітей-книг", але з яким твором в тебе найемоційніший зв'язок?


– З недописаним. Є кілька книжок, які в процесі, і деякі з них пишуться роками (скажімо, «Паломництво жонглера» – перший том трилогії, другий я відклав на певний час, але повернутися й закінчити хочу і мушу).

 

– Чи бувало, що починав і кидав якусь ідею-книгу?


– Бувало різне. Деякі просто переростав раніше, ніж дописував. Деякі не «тягнув» за тогочасними своїми можливостями – і повертався до них пізніше.

 

– Чим схожа фантастика і муха цеце?


– Тим самим, чим крук схожий на капшук.

 

– Найяскравіший спогад дитинства…


– В київському зоопарку народилося слоненя. І якраз, коли батьки вкотре піддалися на вмовляння і повели мене туди, слоненя випустили в невеличкий загінчик біля жираф’ятника і пускали до нього дітей, по одному. Ми підходили, гладили, а воно виявилося – для мене тоді зовсім несподівано – пухнастим!..

 


теги
Поділитися з друзями в соцмережах:

Додати коментар

Приємного спілкування. Поважайте себе - уникайте хамства.
Якщо Ви зареєструєтеся - коментарі зможете додавати без модерування адміністратором.